Українська традиція

Українська традиція — це не лише те, що йде від минулого до сьогодення. Створюються нові традиції. Перш за все — традиція Майдану, що й на майбутнє визначатиме українське життя, як пересторога всім можновладцям: ви можете бути при владі, це престижно, але це не carte blanche (необмежені повноваження) для крадіжок, хабарів та інших незаконних шляхів збагачення.

Орієнтація на Захід завше була домінуючою традицією України.

Ще за часів Великого князя Ярослава Мудрого (роки правління 1019—1054) Русь вражала Європу рівнем розвитку. Князеві Ярославу належав перший кодекс законів «Руська правда», який був найвидатнішим юридичним документом ХІ століття, що не поступався європейським аналогам. Французький єпископ Готьє Савейра писав про Україну: «Край цей більш об’єднаний, більш щасливий, більш могутній, більш значний, більш культурний, ніж Франція». Анна Ярослав-на побралася 1049 року з королем Франції Анрі І та стала королевою. Вона писала батькові Ярославу Мудрому, що Париж видається їй провінційним порівняно з Києвом. «В яку варварську країну ти мене відіслав, тут похмурі житла, церкви спотворені і моральний устрій жахливий», — ці рядки з листа Анни до батька в Київ цитуються французькими дослідниками.

Ярослава Мудрого сучасники йменували «тестем Європи». Польський король Казимир І 1043 року одружився з його сестрою Марією Доброгнівою. 1047-го старша дочка Великого князя Єлизавета стала королевою Норвегії, дружиною Гаральда. Того ж року його молодша дочка Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Володимир, батько Ярослава, після прийняття християнства, одружився з Анною, дочкою імператора Візантії Романа ІІ, що виводив свій родовід від Філіппа Македонського, батька Олександра Великого. Сам Ярослав Мудрий був одружений зі шведською принцесою Інґіґердою.

Про тогочасну Русь знали в усьому світі, а Київ іменували «суперником Рима та Константинополя», «північним Римом», «прикрасою світу». Самого Ярослава Мудрого французький історик А. Рамбо назвав руським Карлом Великим.

Згадаймо, що 7 жовтня 1253 року у Дорогочині (нині — Польща) урочисто короновано князя Волинського і Галицького Данила Романовича Галицького (1201—1264). Папський посланник Опізо коронував його на Короля Русі. Королівська корона, яку Данило отримав від Папи Римського Іннокентія ІV, була ви-знанням великого міжнародного авторитету не лише Русі, але й самого галицького володаря. Місцем коронації Данило обрав Дорогочин, що стояв на кордоні з Польщею, для підкріплення західного вектора української політики. 1239 року Данило приєднав до Галичини Київ. У 1250-х збудував місто Львів, назвавши його так на честь свого сина Лева.

Європейська традиція України ніколи не зникала. Вона послаблювалася, зокрема внаслідок брутального втручання сусідніх ординців, проте, як засвідчили, зокрема, Майдани 2004 та 2013—14 років, Україна ніби виринає з безодні та стверджує себе як волелюбна нація.

Багато речей у розвитку країн визначається саме традиціями. Для України ці традиції боротьби за свободу, демократію, поваги до людини, військових чеснот et cetera визначають та визначатимуть подальший шлях розвитку людини, суспільства, нації, країни.

Великий Тарас Шевченко 1845 року попереджав про небезпеку розриву із Заходом, звертаючись до козацтва:

А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала
Та й вас роздавила!

1772 року оголошено маніфест про перший розділ послабленої Речі Посполитої між Російською імперією, Пруссією та Австрією. Указом від 6 червня 1775-го Катерина ІІ скасувала Запорізьку Січ, яка була головним захисником України.

Шведський інструктор добровольчого полку «Азов» Майкл Скіллт зазначає: «Ми, шведи, всі підтримуємо Україну ще від Мазепи, коли разом з козаками билися проти Петра І». Симптоматичним є те, що у полку «Азов» проти російських агресорів воюють добровольці з 22 країн, а це свідчення підтримки нашої визвольної боротьби з боку прогресивного людства.

На боці України воюють багато росіян. Так, у батальйоні «Київська Русь» воює етнічний росіянин на прізвище Савельєв. Він каже: «Я — Иван Савельев. Я — русский. Мой отец русский, мой дед русский. Я нахожусь сейчас на войне. Я русский — воюю на стороне Украины против России. Хочу сказать, что те, кто начал войну, — это не русские. В Москве и Питере русских нет. Это отребья, это кацапы. Это угро-фины, которые ненавидят нас, славян».

Так звана гібридна (змішана) війна між Росією та Україною, крім військового аспекту, має потужну пропагандистську складову. Йде змагання за контроль над історію. Герой п’єси американського письменника, лауреата Нобелівської премії Вільяма Фолкнера(1897—1962) «Реквієм по черниці» зауважив: «Минуле ніколи не вмирає. Й це навіть не минуле». У кожної людини саме виховання, освіта та все попереднє життя визначають нинішній стан її свідомості. Минуле, безумовно, не зникає, воно присутнє в нас та впливає впродовж усього життя.

Видатний італійський політичний мислитель Антоніо Грамші зазначав: «Il presente contiene tutto il passato» («Сучасність містить в собі все минуле»). Дослідження історії, традицій визначає світогляд людей. Психологи вважають, що приблизно 85 відсотків громадян є маніпульовними, тобто можуть стати жертвами пропаганди через ЗМІ. Завдання інтелігенції — формувати ціннісні орієнтири суспільства та держави, стверджувати національні пріоритети та відкидати ординську ідеологію наших сусідів як чужу українцям. У цьому процесі треба бути послідовними та наполегливими. Недарма в Євангелії від св. Луки читаємо: «Cтукайте й відчинять вам». Чому наші вороги мають нав’язувати нам тлумачення української історії? Ми знаємо, що той, хто володіє минулим, може визначати сучасне та майбутнє.

Вирішальними є відносини між громадянським суспільством та владою.

Важливим для нашого часу є те, що сьогодні громадянське суспільство в Україні відіграє визначальну роль. Громадянське суспільство має формувати еліту, яка працюватиме в інтересах народу. Якщо народ не побачить позитивних зрушень, то не підтримуватиме цю еліту. Слід відзначити, що абсолютні цінності — свобода, гідність, демократія — сприймаються більшістю народу за умови задоволення його матеріальних потреб. Це драматична реальність, на яку треба зважати.

Великі люди, натомість, завше закликають до високих мотивів поведінки. Так, Тарас Шевченко писав:

О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Геніальне прозріння Шевченка: «Усі ми в золоті і голі».

Ресентимент — це ворожість до того, що людина вважає причиною своїх невдач, суміш заздрості та злості. Основою ресентименту є комплекс неповноцінності. Саме з таким ставленням зіштовхнувся великий Кобзар. Ненависть до українського пророка була притаманна Російській імперії та Радянському Союзу. Російський критик Віссаріон Бєлінський у листі до Павла Анненкова в 1847 році писав про заслання Тараса Шевченка так: «Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше».

Від Російської імперії ненависть до українців успадкувала совіцька влада. Відомий своєю жорстокістю маршал Г. Жуков 1943 року так казав про українців, яких більшовики кидали на вірну смерть, беззбройних і навіть не перевдягнених у військову форму, тобто про цивільних людей, котрих називали «чорносвитками»: «Зачем мы здесь, друзья, головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они предатели! Чем больше в Днепре перетопим, тем меньше придётся в Сибирь после войны ссылать». І цього затятого ворога українців та жорстокого виродка сучасна Росія вважає своїм героєм!?

Совіцька влада марила про виселення українців з Батьківщини. Про це свідчить наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР Л. Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Г. Жукова від 22 червня 1944 року щодо виселення всіх українців до Сибіру. В цьому контексті вражаючою є необізнаність деяких одеситів, які протестують проти перейменування проспекту Жукова на вулицю Героїв Небесної Сотні. Як можна залишати на мапі Одеси ім’я ворога українського народу, нехтуючи пам’яттю тих, хто віддав життя за свободу та гідність?!

Ще на Майдані 2004 року гурт «Мандри» закликав:

Не спи, моя рідна земля,
прокинься, моя Україно.
Відкрий свої очі у світлі
далеких зірок.
Це дивляться з темних
небес загиблі поети й герої.
Всі ті, що поклали життя
за майбутнє твоє.

Це жива українська філософія, ствердження традиції героїчних змагань нашого народу за свободу та гідність.

В Україні існує потужна традиція боротьби за соціальну справедливість, за людську гідність, що є основою нормального цивілізованого життя. Феномен Євромайдану полягає в тому, що люди вийшли не за ковбасу, а за свободу й гідність. Саме жорстоке побиття молоді в Києві в ніч проти 30 листопада 2013 року репресивними органами режиму Януковича викликало шалену реакцію українців й призвело до виходу на вулиці столиці близько мільйона громадян. Саме несприйняття соціальної несправедливості стало початком Революції Гідності. Ця велика сила духовності призвела до перемоги організованого народу. Майдан — це наша традиція.

Гротесковою, химерною виглядала акція-відповідь у Москві: «Не допустим Майдана!» У цій позиції росіян очевидна якась психологічна неповноцінність та кумедність.

Англійський сатирик, фізик Джон Арбетнот (1667—1735) зауважив: «Усі полі-тичні партії врешті-решт умирають після того, як удавляться власною брехнею». Майдан Гідності та Правди входив у суперечність з нещирістю та зажерливістю багатьох політичних діячів, що шукали під час народної революції лише особистої вигоди.

Видатний німецький драматург Бертольд Брехт писав: «Коли люди починають марширувати колонами, попереду завжди крокують зрадники». Це дотепне зауваження абсолютно відповідає нинішній українській реальності, коли ми бачимо звитягу та відданість мільйонів українців і зрадництво та підлоту багатьох можновладців.

Недемократична влада завше боїться молодих людей, натякаючи на досвід та розум літніх. Американський письменник Eрнест Гемінгвей мав слушність, кажучи: «Ні, це велика помилка — про мудрість старих. Старі не мудрі. Вони лише обережні». Згадаймо Леоніда Брежнєва та його оточення, які були літніми та вельми інтелектуально скромними, що спричинилося до руйнації Радянського Союзу.

Справа, безумовно, не лише у віці. Багато країн світу досягли успіху завдяки високому рівню освіту, а отже й інтелекту. Тому насамперед треба піклуватися про духовний та моральний стан громадян. Видатний російський публіцист Олександр Герцен (1812—1870) застерігав: «Нельзя людей освобождать в наружной жизни больше, чем они освобождены внутри». Ми знаємо, що жодна реформа, жодна норма закону не працюватимуть, якщо вони суперечать рівню суспільній свідомості. Тому свобода народу неможлива без духовного визволення, без розвинутого почуття власної гідності.

Путін заявляє, що Росія підтримує територіальну цілісність України, й одночасно захоплює Крим та нападає на Донбас. Письменник Юрій Винничук з цього приводу зауважив: «Володимир Путін — дуже брехливе і боязливе нутро. Не може визнати, що російські війська були в Криму, є на Донбасі. Підлий, не вміє воювати відкрито. Як заведено було в давніх українців. Колись Святослав оголошував: «Йду на ви». А не підступно нападав. Таке в традиції татаро-монголів».

Напад путінської Росії на Україну засуджує все цивілізоване людство.

Так звана гібридна війна — гебістська, підла, брехлива. Путін і його команда брешуть усьому світу, не усвідомлюючи, що їм ніхто не вірить. Генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг заявив: «Те, що зробила Росія в Україні, — це не оборонні дії. Анексувати частину іншої країни — не оборонні дії. Це — акт агресії. З часів холодної війни — це перший випадок, коли одна країна в Європі забирає або захоплює частину іншої… Не може бути сумнівів, що Росія несе відповідальність за агресивні дії в Європі».

Порожнє базікання багатьох російських можновладців, на кшталт заперечення Путіним та Лавровим московської агресії в Криму та на Донбасі, змушує світ сумніватися в адекватності та порядності керівників цієї держави. Тут важко не згадати видатного австрійського психіатра Зиґмунда Фройда (1856 — 1939), який дотепно зауважив: «Ніщо не обходиться в житті так дорого, як хвороба й дурість. Втрата сорому — перша ознака дебільності».

Російський публіцист, письменник Юрій Нестеренко написав 2010 року про ро-сійську державу: «Государство, которое мы ненавидим — и ненавидим совершенно справедливо, — не прилетело с Марса и не выползло из преисподней. Оно порождено и на протяжении всей своей истории неизбежно воспроизводится в различных, но неизменно уродливых формах — этой страной и этим народом.

И больше обвинить попросту некого…

В самом деле какая бы страшная катастрофа ни случилась давным-давно, с тех пор прошло более чем достаточно времени, чтобы выправить её последствия и развиваться в достойную личность или страну, соответственно. Но, увы, Россия за все эти столетия не только ничего не исправила, но лишь ухудшила ситуацию. Лишь развила, укрепила и возвела в предмет гордости все самые отвратительные тенденции и пороки».

Російська влада у ненависті до Заходу влаштувала божевільні акції — знищення продуктів харчування імпортованих з європейських країн до Росії. Російський історик та режисер Євгеній Понасенков пояснює: «Сегодня в России происходит страшная агрессия мракобесов, которая выгодна тем, кто хочет держать народ в рабстве невежества…Сжигание продуктов — старый языческий обряд жертвоприношения. Россия вернулась в ХVІ век со всем его мракобесием».

Російський письменник Володимир Сорокін у романі «Теллурія» (2013) зауважує, що до руйнування послідовно Російської імперії, Радянського Союзу та Росії причетні три персонажі:

«Перед вами Три Великих Лысых, три великих рыцаря, сокрушивших страну-дракона. Первый из них… вот этот лукавый такой, с бородкой, разрушил Российскую империю, второй, в очках и с пятном на лысине, развалил СССР, а этот, с маленьким подбородком, угробил страшную страну по имени Российская Федерация.

Россия была страшным античеловеческим государством во все времена, но особенно зверствовало это чудовище в ХХ веке, тогда просто кровь лилась рекой и косточки человеческие хрустели в пасти этого дракона. И для сокрушения чудовища Господь послал трёх рыцарей, отмеченных плешью. И они, каждый в своё время, совершили подвиги. Бородатый сокрушил первую голову дракона, очкастый — вторую, а тот, с маленьким подбородком, отрубил третью. Бородатому… это удалось за счёт храбрости, очкастому — за счёт слабости, а третьему — благодаря хитрости».

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.

(Далі буде).