Сто літ. Політ нормальний

«Щаслива голубка:
високо літає...»

У підзаголовок винесений рядок з поезії Тараса Шевченка «Причинна». Коли спілкуєшся з пані Лю-бов’ю, складається враження, що й сама вона схожа на щасливу голубку.

Насамперед зачудовує те, що ювілярка зберегла добру, я б навіть сказав — феноменальну, пам’ять. Рідні розповіли, що якось вона прочитала районну газету, а потім переповіла її майже слово в слово — від заголовка до вихідних даних. Показово й те, що бабуся знає напам’ять багато віршів, які сьогодні декламує чітко і виразно. Особливо любить поезії Тараса Шевченка, якого може цитувати без упину, співпереживаючи дійовим особам.

Я записав її голос на диктофон і дав прослухати знайомій вчительці. «Я поставила б їй «відмінно», — сказала вона. — Було б корисно й деяким учням послухати, як годиться вчити вірші».

Наперекір
голодоморам

Пані Люба пережила три голодомори — 1921—1923 років, 1932—1933 та 1946—1947 років.

— Мені було п’ять років, — згадує співрозмовниця, — коли почався перший голод. Але на той час мої батьки вже були заможними господарями і зуміли виплутатися зі смертного неводу. А ще ж допомагали з-за кордону, як тоді казали, з Америки. Я добре пам’ятаю смак згущеного молока, банка якого випадково дісталася нам на двох з подружкою...

Розкривши потім «Історію України», видану в 2002 році, прочитав, що, справді, у 1920-х уряд РРФСР, на відміну від аналогічної ситуації в 1930-х, не приховував голоду і мобілізував внутрішні та міжнародні зусилля для його подолання. Що-правда, спочатку допомога зару-біжних держав надавалася лише голодуючим Поволжя, а в Україну вона прийшла тільки навесні 1922 року, коли люди вмирали вже цілими селами...

Сім’я Чорноморців належала до середняків і тримала коней, свиней, овець, курей... У 1927-у всю живність, крім трьох десятків овець, яких батько встиг продати ще до усуспільнення, довелося передати до колгоспу разом із косаркою, віялкою та іншим реманентом. А невдовзі після того нагрянув другий голод — лютий і нещадний. «Ось тоді, — замислюється бабуся, — я донесхочу наїлася кінського щавлю...»

Любов сильніша
за розлуку

Вродлива, непосидюча, працелюбна, Любов чарувала своїм єством багатьох юнаків, але най-більше припала до серця Олексію — юнакові із сусіднього села. Чи не щодня він ходив зі свого Бецилового до неї в Новоукраїнку за сім кілометрів.

— Я на той час вже закінчила школу-семирічку і працювала в колгоспі — пташницею, телятницею, дояркою, — розповідає Любов Андріївна, — а Олексій ще не служив в армії. Колись ця обставина була важливим фактором, який схиляв до розсудливості. Ось і я в момент, коли коханий освідчився, набралася сміливості й заявила: «До шлюбу — після армії». «А ти мене чекатимеш?» — благально запитав він. «Так», — твердо пообіцяла я. І вірно чекала свого солдата три роки.

Три дні
з медового місяця

Йшов 1937-й, коли репресії сягнули свого апогею. Вони отруювали життя, віру, переконання. Але кохання не вибирає часу. Того року Любов та Олексій побралися й почали подружнє життя в чоловіковому домі у Бециловому. Односельці обрали Олексія, незважаючи на його молодість, головою правління місцевого господарства. Але, певно, на це місце мітив хтось інший, бо у вищі інстанції одразу полетіла анонімка з обмовою, мовляв, новоспечений голова потай для чогось тримає вдома пістолета...

— Чоловік, — згадує Любов Андріївна, — того дня брав участь у якійсь нараді, звідки його й забрали суворі міліціянти. Потім вони перевернули все догори дном у нашій оселі. Не знайшовши ніякої зброї, старший звелів: «Одягайтесь. Поїдете з нами». Я, сподіваючись, що наша міліція швидко розбереться в справі, яка й виїденого яйця не варта, одяглася легенько, хоч на дворі було зимно. Та я помилялася: мене повезли в район і допитували три дні. «Зізнавайтесь, куди з чоловіком сховали пістолета? Зізнаєтесь — відпустимо додому, а ні — посадимо на п’ять років за ґрати», — щоразу погрожували мені. А я відповідала: «Хоч і на десять, якщо буде за що». В іншій камері утримували чоловіка, теж вимагаючи зізнання в тому, чого не було...

Отакими були три дні з їхнього медового місяця. Солодкою була лише грудочка цукру, яку арештантці дали вранці до чаю. «Цукор, — каже вона, — я сховала до кишені, скибочку хліба поклала на шафу, а до чаю й не доторкнулася. Так само вчинила й в обід з пісним борщем». І це теж була своєрідна форма протесту.

Завтра
була війна

Не знайшовши криміналу, молоде подружжя відпустили. Але чоловіка про всяк випадок таки усунули з посади голови. Відтак він пішов у трактористи, особливо не заморочуючи собі голову.

Перед війною, у 1938-у, лелека приніс в сім’ю першу дитинку — донечку Світлану. Здавалося б, тепер жити і не тужити. Але гніт війни вже був запалений.

У 1939 році розпочалася радянсько-фінська війна. Значну частину Червоної армії складали підрозділи, перекинуті з українських степів, без будь-якого досвіду ведення боїв в умовах лісистої місцевості, глибоких снігів і великих морозів. Бійці були погано забезпечені теплим одягом та взуттям. Все це призвело до великих втрат. Однак говорити про помилки заборонялося. Олексій, повернувшись з тієї війни, особливо й не ділився своїми враженнями.

У березні 1940-го закінчилася одна війна, а вже у червні 1941-го розпалилася друга — нещадна і жорстока — з фашистськими загарбниками. Олексій пройшов фронтовими дорогами з першого й до останнього дня. Але, певно, вже за звичкою, нічого не говорив про пережите і побачене. Відомо лише, що воював у складі військ 3-го Українського фронту, створеного шляхом перейменування Південно-Зхідного...

...Дочка Світлана виразно пам’я-тає той день, коли тато повернувся з фронту. «Перед нашою хатою, — згадує вона, — зупинилося таксі (автобусного сполучення тоді не було), з машини вийшов статний чоловік у гімнастерці, перетягнутій портупеєю, у галіфе і чоботях. Я стояла на порозі з «Букварем» у руках, знітилася і сховалася за причинені двері. А він підійшов, узяв мене на руки і міцно пригорнув до себе. Потім попросив прочитати йому щось з «Букваря». Я розгубилася і напам’ять переказала те, що прочитала нам на уроці вчителька. Тато усміхнувся і мовив: «Ну, тепер ми вивчимо все-все». А мама була найщасливішою жінкою на планеті».

«Жигулі» ви мої,
«Жигулі»...

Після війни Олексія Никифоровича знову мали намір поставити головою колгоспу. Та Любов Анд-ріївна не стерпіла:

— З мене досить твого першого головування. А якщо хочеш, то забирай всі свої речі, йди в контору і там живи. А ні, то піду я!

А потім сіли, обнялися та й покепкували над тими катавасіями...

І став Олексій завідуючим поштовим відділенням села Бецилове, а Люба — знову колгоспницею.

Обоє працювали старанно, складали копійку до копійки і мріяли придбати «Жигулі». Люди старшого покоління знають, що колись, навіть маючи гроші, купити авто було непросто. Голова сім’ї, як учасник бойових дій, став на чергу. Спливло немало літ, як надійшло запрошення: приходьте й купуйте свою машину. Та не встиг Олексій Никифорович — помер. І пані Люба, його законна половинка, вирішила викупити той автомобіль сама й подарувати старшому синові (на той час вона народила ще трьох дітей: Катерину (1948), Миколу (1950) та Олександра (1958). Але ревний чиновник лише гаркнув на неї: «Не положено!»

«До мене
не підходьте...»

Не оминула Любов Андріївну й хижа тінь аварії на Чорнобильській АЕС, яка забрала життя наймолодшого сина.

Будучи водієм, упродовж 40 днів Олександр вивозив від реактора, що вибухнув, уламки будівлі. Повернувся звідти блідим і немічним. «До мене не підходьте», — сказав матусі та рідним, усвідомлюючи, що вже сам став радіаційним джерелом.

Втративши у Чорнобилі здоров’я, він зібрав документи на призначення відповідної пенсії, але так і не дочекався висновку соціальної служби — помер. Нічого не дали й подальші клопотання рідних щодо пільг. У відмові зазначалося, що смерть Олександра настала не від надмірного опромінення, а від серцевої недостатності, тож про які пільги може йти мова?

...Це ми вже тепер знаємо, що радянська влада намагалася засекретити масштаби катастрофи, а відсутність інформації та засобів захисту призвели до масового зараження людей, особливо ліквідаторів катастрофи.

Хай доля
стелиться рушниками

Як же живеться бабусі Любі сьогодні? Та так, як і всім. Це той стан, який спостережливо описав в одному з віршів Борис Олійник:

Наробилася, находилася,
Натоптала стільки доріг,
Що в ногах уже не вмістилися,
То поклала їх під поріг...

Мешкає ювілярка у невеличкому будиночку в райцентрі, куди переїхали з чоловіком у 1982 році.

Отримує 1304 гривні пенсії. Разом з нею проживає старша донька, яка доглядає за матір’ю, — Світлана Олексівна. Вона розповідає:

— Мати ніколи не ходила по лікарнях. Ось лише зараз, коли в неї погіршився зір, нам прописали крапельки... В їжі неперебірлива, на свято може пригубити келишок горілки. Намагається все робити сама. Ліпить вареники, пере білизну, хоч у нас є пральна машина, підмітає в хаті, виносить собачці поїсти...

Бог дав Любові Андріївні 12 онуків, одного правнука та одну правнучку, які часто навідують бабусю. А ще їй випало щастя мати добрих сусідів. «Не вибирай хату, — каже до слова бабуся, — а вибирай сусідів». І таких на її віку було багато.

З нагоди столітнього ювілею рідні та близькі зберуться за святковим столом. Хто з якоїсь причини не зможе прибути особисто, надішле телеграму. Зокрема, із Середземного моря вітальну радіограму відправить внук Сашко, який уже буде в рейсі. До вітань приєднуємося й ми: благополуччя вам і здоров’я!

Валентин ЩЕГЛЕНКО.