За мову до кінця

Дедалі частіше державною мовою нехтують високопосадовці: ті — від незнання, інші — з лінощів чи, швидше, у них переважає нехіть, а треті, скажемо так, з принципу. Та й не дивно: у коридорах влади сьогодні вештаються чимало колишніх, тих, кого треба було б категорично не допускати до влади. Але така нині кадрова політика. Мало того, що чиновники — державні службовці — відкрито, з викликом ігнорують українську мову, послухати їх — самі лише обіцянки та балачки про реформи…

Та найбільше обурює наше — усе ще не наше — телебачення. Недавно громадський рух «Відсіч» оприлюднив результати власного моніторингу в межах кампанії щодо бойкоту російського кіно. Дослі-джували присутність української мови в ефірі найбільших загальноукраїнських комерційних телеканалів. Сказати, що отримана статистика дуже сумна — значить нічого не сказати. Результати — приголомшливі: з українського ефіру зникає українська мова. Вона там сьогодні не лише рідкісна гостя, вона там — небажана, ще й не надто шанована.

Найкраще про це говорять сухі цифри. Якщо на початку червня частка української мови на телебаченні становила близько 28 від-сотків (і це — нормально?), то за час моніторингу зменшилася до 23 відсотків. За п’ять місяців — червень, липень, серпень, вересень, жовтень — обсяг державної мови там скорочено на 5 відсотків. Себто в середньому на 1% щомісяця. Найменше української мови зафіксовано в ефірі телеканалів «Україна», «Інтер», «1+1», СТБ. Наприклад, упродовж 17 годин моніторингу там не було жодної суто української передачі. Такої, щоб, як мовиться, від А до Я, від першої до останньої хвилини. Іншими словами: або передача цілковито ро-сійськомовна, або українською розмовляє лише один з двох ведучих, а другий — російською, як і гості програми.

Або ж — і це найбільше впадає в око та не може не обурювати — журналіст або ведучий, щойно лише зачувши російську, одразу ж забуває про те, що він усе-таки є представником українського телебачення, й також переходить на російську — нібито співрозмовник не в Україні живе. Це, звісно, неприпустимо, але на більшості телеканалів країни стало нормою.

За п’ять місяців обсяги двомовної продукції з тотальним домінуванням російської збільшилися на 9 відсотків.

Усе це ми бачимо щодня — ті, хто ще дивиться вітчизняне телебачення, бо дивитись там, направду, нема що, коли ви не хочете понизити свій інтелектуальний рівень.

Усі оті сумнівної якості безглузді телешоу, де ані розуму, ані смаку, ті невідомо ким і для чого придумувані якісь «телепроекти», — всі вони, попри свою відірваність від нинішнього реального життя людей, головно від їхніх духовних, культурних потреб, робляться російською мовою. Під час ефіру нагнітаються доволі штучні пристрасті, навіть глядачі починають обговорювати перипетії — властиво, не це й розрахунок: відвернути увагу від справді життєвих проблем, згладити гостроту. А так званий гумор на телеекрані не викликає нічого, окрім співчуття до його «творців» та любителів (є й такі, і це ознака того, що вони, окрім телебачення, не відають ні книжок, ані театру, ні музичних вечорів, ані художніх виставок) і жалю за втраченим часом, як власним, так і ефірним. А ще — сум за отим славетним українським гумором: дотепним, глибоким, іскристим, розумним, а найголовніше — інтелектуальним. То що ж там дивитись?

Та чи не найбільше обурює оте, з дозволу сказати, українське кіно, яким зараз полюбляють похвалятися телевізійники. Нарешті, мовляв, маємо своє, українське кіно. А яке ж воно українське, якщо випущене у світ чужомовним? От хіба що знімалося в Україні. Але цього ще замало. То чим, скажіть, це «українське кіно» відрізняється від кіна совєтського або ж часів зовсім недавніх, про які хочеться швидше забути? Що не серіал — то російською мовою, ще й нашвидкуруч склепаний. А як вам отакий пасаж: Президент України — головний персонаж серіалу «Слуга народу» — послуговується російською мовою, бо не знає української. Як і все його оточення у цьому серіалі. А може, тут прозорий натяк на те, кого ми обираємо? І що це — майбутнє нашої держави: президент, який не володіє українською, російськомовне кіно, примітивні телепрограми… А саме до цього йде, як бачимо. У нормальній країні телебачення, кіно, книга — це, перед-усім, інтелектуальність, мова. То чому ж вони мають бути у нас російськомовними?

Недавно Верховна Рада дозволила держслужбовцям не розмовляти державною мовою. Тож і не дивно, коли міністр уперто ігнорує українську у своїй службовій діяльності, і можете бути певні, що й тисячі його підлеглих робитимуть те саме. Властиво, так вони й чинять. Натомість Президент — гарант Конституції — проголошує рік англійської мови, яка має стати обов’язковою для чиновництва. Певна річ, англійську треба знати, як знають її у цілому світі. Але чому ж дозволено ігнорувати мову держави тим, котрі взялися управляти цією державою? Себто найняті на роботу українським народом? А дуже часто й призначені — нинішня кадрова та інформаційна політика в державі засвідчує посилення русифікації. Чи не здається вам, що таке ставлення до державної мови, властиво, до самої держави — за великим рахунком, стоїть в одному ряду з усіма отими чварами між високопосадовцями, бійками в парламенті, безкарністю вже викритих корупціонерів та інших негідників? На глум і посміх цілого світу… І це в час, коли йде війна, розв’язана російським агресором, коли гинуть українські герої.

Так, на сході України, де українці протистоять російській агресії (як би усе це не називали), мова не має особливого значення. Кожен розмовляє так, як звик у своєму довоєнному житті. Не про це йдеться. Ми всі можемо спілкуватися й українською, і російською, ще й англійської навчимося, бо справді — треба, хоча з цим таки можна було зачекати бодай рік. Але наше слово українське — це теж кордон, який охороняє наші національні рубежі, це — останній рубіж, не менш важливий, як і державний кордон, якого мусимо відновити в повному обсязі — обов’язково. Як і повернути українській мові належне їй місце в державі. А залежить це, передусім, від громадськості. Лише завдяки громадянському суспільству може підвищитись опірність імунної системи державного організму новому зросійщенню.

Треба боротися за кожен звук і кожне слово української мови. Ось, приміром, їдучи нашими дорогами, дивимось, як правило, на асфальт, нарікаючи на численні ями та вибоїни. А якщо кинути оком трохи вище, понад узбіччя? Один за одним густо стоять численні рекламні щити, білборди, гасла та заклики… І все це, певна річ, написане зовсім не мовою цієї держави, а держави чужої, держави-агресора. А вже про вивіски на крамницях, супермаркетах тощо годі й говорити. Слово ХЛІБ зрозуміле всім, та чомусь нерідко читаємо над входом це слово чужою мовою. Поки ви ходите величезною територією такого торговельного закладу, з репродукторів звучить якщо не російська попса, то нав’язлива реклама товарів, послуг тощо мовою чужої держави. А чом би не перекласти все це державною мовою, чом би не увімкнути українську музику, пісні наших сучасних виконавців? Кожен прихід до супермаркета був би таким собі маленьким уроком української. А то виходить, що власники цих закладів торгівлі та інших сфер ніби не в Україні живуть. Немовби глузливо кажуть нам: посуньтеся, мовляв, зі своєю мовою, тут я — господар, роблю, що захочу… Будь-де в іншій країні цього ніхто б не дозволив, принаймні, штраф або додатковий податок був би їм гарантований. До слова сказати, точнісінько так само чинять і власники телеканалів.

За мову треба стояти до кінця. «Поки ми говоримо однією мовою, вони знатимуть, що ми один народ. Якщо ти не хочеш, щоб російські війська прийшли визволяти тебе і твоїх рідних, використовуй проти них свою наймогутнішу зброю — говори українською, переходь на українську, слухай українське». Це з листопадового числа журналу «Forbes» — якщо нам замало своїх власних авторитетів. Якщо задекларована декомунізація України, яку чиновництво не надто квапиться виконувати, не стане тотожною дерусифікації, то процес буде поверховим і декоративним. Себто це одне й те саме. Тому чиновників наших потрібно трохи підштовхувати.

А наостанок згадався тут один вірш Дмитра Павличка. Ось лише кілька рядків:

Як воїнам УПА, нема ніде нам схову,
Іде вбивати нас язичіє хохла.
Ми будем битися , як за життя, за мову,
Що народила нас і душу нам дала.

Роман КРАКАЛІЯ.