Чуєш, брате мій...

Часто згадується гоголівський «Тарас Бульба». Висловлювання однієї жіночки щодо цього твору й підштовхнули мене написати свою історію про своїх братів.

Наводжу її слова без перекладу: «...чувства Андрия победили разум… — потому воевал на стороне врагов. Отец не смог пережить такого позора, поэтому сам убил родного сына». І далі — філософське: «Осуждать кого-то из братьев — это неправильно, так как оба брата заслуживают уважения. Они боролись за свою любовь, которая у каждого была своя, особенная. Хорошо, когда у человека в жизни есть что-то или кто-то, ради кого можно жить и умереть. Такими полноценными людьми можно только восхищаться, а осуждать мы их просто не в праве, так как не знаем, что сделали бы сами в такой ситуации».

Від такого напрямку мислення напрошуються сарказм і бажання зареготати спересердя, коли переносиш на кальку сьогодення події давнини. Та все ж виправдовуєш цих людей, яких багато довкруж, бо правдою в їхніх словах є те, що вони, «святі і божі», у таких складних випадках одразу згадують слова Біблії щодо засудження, хоча сусідок і колег по роботі «пропрацьовують» регулярно. І себе не знають… І на що здатні — теж не знають… І взагалі невпевнені в тому, що то є «добро» і що «зло».

Можливо, кохання до полячки, яке переважило в Андрія почуття любові до Батьківщини, — це не гріх, але наслідки його поведінки (і вчинку) призвели до зради, до забуття. І зрада та виросла на ґрунті збайдужіння до родини, земляків, до долі рідної країни.

Власне, фраза «осуждать — неправильно» досить щільно завуальовує будь-яку приховану та явну байдужість. Авжеж, складно осягнути трагічність ситуації, коли це діялося далеко і давно, особисто тебе не стосується, бо вже зовсім втрачена чутливість до чужого болю у вакханалії аморальності сучасного буття.

Та чи є злом байдужість, яку бачиш на кожному кроці? Мабуть, ні. До чого прискіпуватись? Адже сирість не породжує плісняву. Вона лише сприяє її розмноженню. Так і байдужість множить зло, вона — його ґрунт, його агар-агар. Байдужість — колиска біди й усякого лиха.

Родич мій, Олег, офіцер російської армії, що мешкає у Саратовській області, був моїм двоюрідним братом. Офіцером він є, а братом — був.

Без сварок і бійок перервалося наше братерство.

Ще з народження Олег із сестрою, мамою і татом щоліта літали зі Ставрополя до сонячної Одещини, на батьківщину батька. Гостинно зустрічали їх ми всією нашою великою дружною родиною. Бабуся і дві рідні тітки Олега тричі на день готували, ліпили, варили, накривали, частували, прибирали… Щиро, з радістю годили у всьому всі два місяці відпустки мого ставропольського дядька (Олегового батька). І так щороку: листування, сумування у розлуці, очікування зустрічі і знову влітку гостинний Аккерман радісно зустрічав численних гостей з Росії. Як добре було нам, усій малечі, яка жила великою гамірною купою у суміжних дворах…

Смерть батьків застала Олега ще малим. Опікунками дітей мого дядька стали його ставропольська свекруха та сестра дружини. Щороку діти продовжували приїжджати до аккерманської бабусі на всі літні канікули, де їх, сиріт, викохували у журливій любові дві тітки, безутішна добра моя бабуся щовечора тягнула на цвинтар два бідони води, щоб полити квіти на могилі сина, а попереду торохкотіли бідонами ми, двійко-трійко малих онуків, які давно вивчили найкоротшу найнепо-мітнішу стежечку до нашого родинного «куща».

Усіх онуків бабуся одразу не брала. Багато в неї нас. Юрба. Вулик, що зранку до ночі взад-уперед гупає у дворі, верхи-дригом здіймає все у хатах, гасає на вулиці, у плавні, на лиман і, звісно ж, товчеться у милій старій альтанці, що колись стояла посеред городу. Там, у цьому дерев’яному родинному парламенті з функціями пенітенціарної служби з дитячих покарань, безупину снідали, обідали, вечеряли, говорили, сміялися, ховалися… Дорослі накривали стіл, спочатку годували дітей, а потім сідали самі, дочікуючись своєї черги поїсти й подоїдати те, що залишила мала саранча. Коли то було... Давно.

Йшли роки. Олег вивчився у військовому училищі і поїхав у Саратовську область на місце служби, де його, молодого офіцера, одразу підхопила хижачка-прапорщиця, відфутболивши свого безперспективного чоловіка-випивоху.

Змужнів Олег, очинився високим званням. Через декілька років перестав приїжджати в Аккерман. Якраз після того, як продав свою частину будинку, що дісталася йому у спадок. Отримавши гроші й усе, що за рік ми назбирали від квартирантів, радісний подався у свою Росію купувати машину.

2014-й. Літо. Серпень. Не спить моя мати. Ходить у дворі, заламуючи руки. Ми біля телевізора вдивляємося у дрібненькі букви бігучого рядка, що стисло повідомляє про обстріли на пункті пропуску Довжанський, десь на не зовсім далекому, але, як Марс, недосяжному для нас кордоні Луганської області з Росією, де опинився вже мій рідний брат-прикордонник. Півтора місяці ми спостерігали, як щоденно стискається кільце довкола наших земляків-прикордонників і миколаївських десантників, аж поки сепаратисти не влаштували повну блокаду. А допомогли їм у цьому росіяни. Були дні, коли з-за кордону, із сусідньої держави, обстріл з «градів» по наших хлопцях тривав чотири години. Наші новенькі прикордонні автомобілі були продірявлені, як бабусине сито. Стріляти у відповідь було суворо заборонено, а скоро стало й нічим, бо вся техніка була спалена й перетворена на брухт. Так, по черзі, в них стріляли то сепаратисти, то росіяни. То з одного, то з іншого боку «православна» братва нищила Богом дані життя.

Три тижні зовсім не було можливості ззовні дістатися до хлопців. Найбільші проблеми були з водою. З кожним разом виїзд по воду у найближче селище ставав смертельно ризикованішим. Йшла машина з баклажками і з нею ще кілька авто військового супроводу. Потім місцеві дали солдатам ємності для води. Обстріли заставали і в полях — як селян, що намагалися зібрати врожай, який ще залишився, так і військових, котрі їм допомагали. Мешканці луганського селища тоді дуже добре роздивилися, хто і куди стріляє. Нехай добре те й пам’ятають, дай їм, Боже, здоров’я. Брат розповідав, що там дуже багато добрих людей.

Обтяжувало ситуацію те, що колись гарний пункт пропуску разом з усією інфраструктурою були повністю знищені. Хлопці рили вручну невеличкі ями, в яких ховалися під час обстрілів і дрімали вночі. Є у мене фото, де солдата привалило в окопі і лише рука зовні мацає землю. Від брата дізналася, що один товариш, попри розриви снарядів, не став чекати і кинувся на поміч похованому заживо.

Поряд з моїм братом був брат Олег. Тулячись один до одного, разом вони вкривалися від обстрілів «градів», разом переживали тупе божевілля ідіотів, що бажали крові українців. І раз за разом, з кожним народженням ранку мої брати сподівалися жити.

Брат Олег — то не той Олег, що офіцер в Росії, а Олег Кислицький, товариш по службі, прикордонник, земляк із села Молога, з яким мій брат виживав від обстрілу до обстрілу разом з іншими хлопцями. Хлопцями, які тепер стали моїми братами, своїми, рідними.

Брат-родич може не бути другом, може навіть стати чужим, але Друг — завжди брат, це я тепер твердо усвідомила.

Моя мама через щоденні обстріли «градів» з російського боку набирала по мобільному нашого родича — росіянина Олега і запитувала: «Де ти?». Це тому, що армійське керівництво не раз направляло його у гарячі точки і нагороджувало тими орденами, які в Росії прийнято приховувати і чіпляти лише на парадах і вночі у власній квартирі. Бо на питання «За що нагорода?» — незрозуміле мимрення, щось на кшталт: «Говорить не велено».

Як же мама боялася, що її пле-мінник може бути у відрядженні на кордоні з Україною і не знати, що може поцілити у свого брата. Вона тремтіла і вмовляла, плачучи у слухавку, не стріляти. У відповідь ви-слуховувала «моралі», що ви, українці, самі у всьому винні.

У чому саме ми винуваті, ми не знаємо й досі. «Чому гинуть мої брати?» —запитую себе щоночі, але мій пазл ніяк не складається.

«Без надії сподіваючись», і я скотилася на глупоту своїми дзвінками волонтерам російського міста Новошахтинськ, які біля Довжанського на російській території при-ймали біженців і, плачучи, розпові-дала ситуацію та вмовляла їх просити своїх військових не стріляти по наших прикордонниках. У відповідь чула: «А навіщо ви, такі-сякі, збили «Боїнг»?»

Свої? Чужі? Все одно. Байдужість не має ані кордонів, ані родинних зв’язків.

Найгірше у стосунках між людьми вочевидь, є не ненависть, а байдужість. Недарма Данте Аліг’єрі не пустив байдужих навіть у пекло, а відвів їм місце перед його дверими, кажучи, що вони не потрібні ні небу, ні пеклу.

Варто задуматися, яке то стовпотворіння душ усіх байдужих назбиралося перед дверима пекла лише за останні два роки! А чи витримають вони той натовп? А як не витримають двері, то чи під тиском, з великим «бабах» не знесуть байдужі все аж по стелю дев’ятого кола? Мабуть, десяте коло треба будувати просторіше й міцніше, і не так нашвидкуруч, як керченський міст у Криму.

Та доля стояти за дверима пекла не для всіх байдужих. Данте у своєму безсмертному творі таки уточнив: «У найрозпеченіших колах пекла горітимуть ті люди, які в часи великих моральних переворотів зберігають нейтралітет». Він теж жив у буремні часи, і через активну боротьбу сам був вигнаний з країни й засуджений до страти.

Це так, до слова.

За всі ці півтора роки родич росіянин Олег жодного разу не зателефонував і не спитав, як брат, чи повернувся живим, як рідня, яку клята війна вихором підхопила і понесла…

Чому? Адже ми… родичі, адже… малими, підлітками, адже… як годили, як приймали його тут… усіх росіян тих… тут, в Україні…

Наші воїни вирвалися з Довжанського котла.

Виривалися тяжко, з втратами. Попри домовленості про надання можливості вийти, сепаратисти дві доби вели щільний вогонь, намагаючись знищити нашу колону. Збагнути неможливо, якими покидьками треба бути, щоб обстрілювати змучених, беззахисних, беззбройних, виснажених голодом і спрагою хлопців, що попросили лише про одне — дати їм мирно піти. Адже то були навіть не добровольці, а захисники кордону своєї держави, родом за їхнім, сепаратистським, поняттям, з так званої «новоросії» або «юго-востока»… Те вони прекрасно знали й усвідомлювали.

Лише того серпня 2014-го моїх земляків загинуло семеро. Сімнадцятеро пропало безвісти…

Під час виходу з того пекла загинув Олег Кислицький.

Їхало більше десятка солдатів на такому ж, як і вони, ледь живому БМП. Олег сидів позаду мого рідного брата і… не втримався… А БМП мчав без зупинки далі з останніх сил. Просто вибору не було… Аби проскочити, аби не зупинити всю колону…

Як перестало вибухати — верталися, шукали Олега, проте того

ніде не було. Усі навіть трохи заспокоїлися, бо сподівалися, що живий, що інші машини, які мчали позаду, підібрали його. Думали, що з іншими пораненими його десь вже везуть до шпиталю…

Але він пропав безвісти...

...Ховали Олега Кислицького 21 жовтня 2015 року, через рік і два місяці після експертизи останків знайденого тіла.

Небо плакало того дня. Брати-прикордонники несли селом труну…

«Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирій…»

Сумую і жалкую про те, що ніколи не бачила в очі, ніколи не обняла і не сказала «дякую» своєму незнайомому братові… нашому братові Олегу Кислицькому.

Низький уклін миколаївським десантникам за врятовані життя тих, кого вивели з Довжанського… Якби не вони, все склалося б ще трагічніше.

Вічна пам’ять загиблим Героям. Бо Герої і є Слава України!

Не забуду тебе, брате Олеже.

Тетяна ДЕРКАЧ.
м. Аккерман. котла