Музика як дорога у завтра

— Чи були у тебе якісь пільги при вступі з огляду на те, що ти виїхала з окупованого Луганська?

— Ні, я складала іспити на рівних умовах з усіма. Вступила на контрактну форму навчання, оскільки на бюджет пройти не вдалося. Вже другий рік доводиться оплачувати контракт — 10 тисяч гривень на рік, а це дуже важко. Трохи допомагає батько, вони з мамою розлучені. Намагалася з’ясувати в деканаті про можливість переведення на бюджет, але мені відповіли, що вільних місць нема.

Разом з іншими студентами Діана винаймає квартиру неподалік від консерваторії, бо дорога з гуртожитку, що в «Совіньйоні», за-ймала б багато часу, якого і так бракує.

Дівчина із задоволенням вчиться і працює: викладає хореографію та музику в дитячому садочку.

— Мені дуже подобається колектив, у якому я працюю, і робота з дітьми також дуже радує. Хоча, звичайно, заробітку не вистачає на елементарні життєві потреби.

— Чи зверталася ти по допомогу у відповідні служби, чи отримуєш якісь кошти як людина, що вимушено переїхала з Луганська?

— Спочатку зверталася в різні служби, але мене просто ганяли з місця на місце, і після п’ятого разу я відмовилася цим займатися. А зараз — уже запізно, та й нема у мене часу. Приходжу на пари, за-ймаюся музикою, працюю — ходити по інстанціях ніколи. Краще у вільну хвилину посидіти за фортепіано.

— Чому ти обрала для вступу саме Одеську музичну академію?

— Ще живучи в Луганську, я знала, що в Одесі є чудовий педагог з фортепіано — Тетяна Іванівна Шевченко, в якої навчався мій старший товариш по коледжу. Вважаю, що мені неймовірно пощастило. Перш за все, Тетяна Іванівна — дуже людяний професор. Вона чудово знаходить підхід до своїх учнів, і просто соромно приходити до неї на уроки непідготовленим, хоча вона ніколи не показує свого невдоволення. Вона не лише чудовий педагог, а й блискучий виконавець. Коли я слухаю її гру, завжди — мурашки по тілу. І так вона впливає на всіх, хто її слухає. У неї нема порожніх нот, у її виконанні закладений цілий Всесвіт! Навіть коли ми вперше розбираємо етюд, вона грає так, що я, мабуть, не зіграю ніколи...

До класу заходить Тетяна Іванівна Шевченко. Цікавлюся в неї:

— Чи існує для вас різниця між учнями, які приїздять з різних регі-онів України і навіть з різних країн, і як ви оцінюєте успіхи вашої студентки Діани Попаль?

— У мене завжди виникає суто професійний інтерес до того, як навчають грі на фортепіано в інших регіонах України. Можу сказати, що у Діани був чудовий, дуже профе-сійний педагог. У неї розвинене музичне мислення, є колосальна потреба вчитися, пізнавати нове і бути на рівні. Для учня це головне, бо якщо він не хоче вчитися, то ми, педагоги, безсилі. Я дуже рада, що одеська фортепіанна школа приваблює чудових учнів. Коли за-ймаєшся із задоволенням — це щастя для педагога. З мого боку, як вчителя, завжди йде повна віддача, і з Діаною виникає порозуміння з півпогляду. Вона всотує нові знання, як губка. Таким учням хочеться відкрити якісь музичні таємниці, які вона з часом може осягнути сама, але на це підуть роки. Діана — дуже артистична, впевнено почувається на сцені, де буває непросто врівноважити розум й емоції, де потрібно все контролювати і грати не так, як несуть почуття. Вона вміє утримувати на сцені повний спокій.

Діана додає:

— Мені шкода, що дехто за-ймається музикою, аби отримати диплом, роботу, звання чи ще щось. Я роблю це заради самого процесу музики, заради задоволення, радості, нових відчуттів. Я пізно сіла за фортепіано, бо з дитинства за-ймалася хореографією, але в серці завжди дякуватиму моїй першій вчительці в Луганську, яка прищепила мені любов до музики.

— Чи хочеш повернутися до Луганська, а чи Одеса вже стала рідним домом для тебе?

— Дуже хочу зайти в свою квартиру. Уявляю, скільки там пилюги зібралося на полицях, на дзеркалі, піаніно… Хочеться торкнутися клавіш мого улюбленого інструмента, піаніно «Україна», його мені дуже бракує. Так сталося, що сьогодні я не відчуваю себе потрібною своєму рідному Луганську. Нині його окупували якісь дивні люди, які влаштували там якусь незрозумілу «республіку». Ніхто з нормальних, освічених, культурних людей за неї не голосував, бо це було незаконно. Так склалося в моєму житті, що довелося залишити рідний дім, але я не сприймаю цей переїзд як жах, кошмар і «все пропало». У мене — нове життя, я навчаюся у найкращого педагога і хочу досягти професійних висот, як моя вчителька. Мені подобається це веселе місто, яке мене прийняло, із задоволенням спілкуюся з одеситами, відкриваю для себе Одесу.

Діана Попель часто виходить на сцену. Її вчителька слушно вважає, що майбутнім музикантам потрібно якомога більше грати для слухачів, щоб отримувати реальний досвід, тож Діана вже встигла зіграти і в філармонії, і в Літературному музеї, й на інших концертних майданчиках міста. Для неї музика — це дорога, яка ще попереду. Дорога вгору, у майбутнє без вибухів і повітряних тривог, у майбутнє, де будуть повні зали й гучні аплодисменти. Бо вона цього варта.

Ольга ФІЛІППОВА.