Нетлінна спадщина Амвросія Ждахи

Крига мовчання про творчість художника трохи скресла. У журналі «Вітчизна» (№11 за 1965 рік) виходить стаття Григорія Зленка «Графічна пісня А. Ждахи». Журнал «Україна», №28 за 1988 рік, друкує статтю Михайла Забоченя «Ой да не знав козак...» про творчість А. Ждахи, вміщує 10 репродукцій з його робіт, а № 22 за 1990-й — чотири кольорові репродукції із серії поштових листівок. Журнал «Образотворче мистецтво» (№ 2 за 1996-й) публікує інформаційно-мистецтвознавчу статтю автора цих рядків «Неопубліковані ілюстрації до «Кобзаря» Амвросія Ждахи. У 1995-у відкриваються дві виставки залишків робіт, що збереглися в приватних колекціях одеситів: одна — в приміщенні нашого міськвиконкому, друга, трохи пізніше, — в музеї Тараса Шевченка в Києві. Наступного року Одеський історико-краєзнавчий музей перевидав комплект із 23 поштових листівок А. Ждахи, які зберігаються в цьому музеї та в приватній колекції Тараса Максим’юка, інженера за фахом, заслуженого діяча культури України. Тарас Максим’юк підібрав та впорядкував тексти пісень, які додаються до комплекту.

Свого часу А. Ждаха плідно працював на ниві образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва. У 1893—1914 роках у київському видавництві «Час» вийшла серія поштових карток (друкувалися в Лецпцігу і Празі) з малюнками, початковими словами й нотами до українських народних пісень. Батаго працював у галузі книжкової графіки, оформляв та ілюстрував переважно книжки українських письменників: П. Куліша — «Чорна рада» (1901), М. Комарова — «Оповідання про Антона Головатого» (1901), Г. Квітки-Основ’яненка — оповідання «Добре роби — добре й буде» (1906), Ф. Равіти-Гавронського — історичну повість «При битій дорозі» (1912), Є. Гребінки — повість «Чайковський» (1914), а також оформив етнографічний збірник «Українське весілля» (1905), виконав ескізи й ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім» (1904). Амвросій Ждаха — автор кількох видавничих знаків: для одеських «Матезіс» (1904), «Дніпро» (1912), «Народний стяг» (1914) та київського «Часу» (1912). Упродовж усього життя за-ймався вивченням українських народних орнаментів і на основі їх традицій створював власні. У 1887 році петербурзький літературно-художній тижневик «Звезда» на-друкував 40 зразків узорів українських писанок, замальованих художником у Біляївці, що на Одещині.

Йому належить велика кількість ескізів-проектів меблів, виконаних у традиціях українського бароко, а також інтер’єрів кухонь, світлиць та опочивалень. За ескізи обкладинки та заставок до петербурзького журналу «Искусство и художественная промышленность» (№1, 1900) митець одержав першу та другу премії. В Одеському історико-краєзнавчому музеї зберігається близько п’ятисот малюнків різноманітних сюжетів, типажів, буквиць, узорчатих заставок і кінцівок до українського Євангелія. Цей далеко неповний перелік мистецьких здобутків Ждахи ставить його в шеренгу помітних художників України.

Амвросій Андрійович Ждаха народився 20 (6 за старим стилем) грудня 1855 року в місті Ізмаїлі. Батько походив із задунайських запорожців, мати — селянка з Київщини. Згодом родина переїхала до Очакова, оскільки після поразки Ро-сії в Кримській війні Ізмаїл в 1856-у відійшов під протекторат Туреччини. А потім родина Ждахів перебралася до Одеси, де Амвросій Андрі-йович і прожив усе своє життя.

У сім’ї дуже шанувалося мистецтво в усіх його проявах. Батько добре грав на бандурі і часто акомпанував матері, яка мала гарний слух й ніжний високий голос. Квартира Ждахів (вул. Кузнечна, 6) нагадувала маленький музей, де були зібрані предмети декоративно-вжиткового мистецтва та народний живопис. Цей культурний клімат, очевидно, і сприяв з ранніх років появі потягу Амвросія до малювати. Ще навчаючись у повітовому училищі, він відвідував недільні класи рисувальної школи Одеського товариства красних мистецтв. Три роки по за-кінченні училища, у 1871-у, працював креслярем у залізничних майстернях Одеси. Лише одного року вистачило юнакові, щоб остаточно переконатися в невідпорному покликанні до мистецтва, за власним бажанням залишити навчання в Єлисаветградському кавалерійському училищі, знову повернутися до Одеських залізничних майстерень і брати приватні уроки з малювання та живопису у Віктора Ковальова. Сам Віктор Ковальов у 1844—1945 роках, навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, жив на одній квартирі з Т. Шевченком поблизу академії, допомагав йому у виданні і розпродажу альбому «Живописна Україна». Приязнь Ковальова до Шевченка продовжувалася і після повернення поета із заслання. У 1877-у Ждаха поступає на службу до Земського банку Херсонської губернії в Одесі креслярем. Часті службові відрядження по селах губернії давали змогу близько озна-йомитися з народним побутом, літературним і художнім фольклором, черпати теми для своєї творчості.

Спогади В. Ковальова, всебічне вивчення поезії, офортів із «Живописної України» та акварелей Т. Шевченка, опублікованих на вклейках до журналу «Київська старина», мали непересічний вплив на формування світогляду і творчого напрямку А. Ждахи. Із 1881 року він зарахований учнем Одеської рисувальної школи. Разом, до речі з відомими у майбутньому одеськими митцями — живописцем В. Бальцем та скульптором Б. Едуардсом.

У той час чорноморське місто стає одним із центрів культурного та громадсько-політичного життя в Україні. Розпочала свою активну діяльність з поширення й розвитку національної культури «Громада», організована вчителями Л.М. Смоленським, О.О. Андрієвським та композитором П.І. Ніщинським. У 1883—1885 роках в Одесі гастролювала перша українська профе-сійна трупа, яку очолювали Михайло Старицький та Марко Кропивницький. Для вистав цього театру Ждаха виконав ескізи українських історичних костюмів та народного одягу. На прохання Петра Ніщинського, якого вразили театральні костюми Амвросія Ждахи, художник оформив пісню в його обробці «Дівчинонько-голубонько, чого ти сумуєш?».

За порадою Миколи Лисенка, котрий виступав з хором в Одесі у 1893-у, Ждаха взявся за ілюстрування пісень у вигляді поштових листівок. Ця робота вимагала від художника знання того, про що співав і чим жив народ. Тому він починає вивчати українські обряди, народні звичаї, повір’я, заглиблюватися у непростий зміст пісень. Їх переважну більшість було взято для ілюстрування із «Збірників українських пісень», укладених

М. Лисенком, та дві пісні обробки П. Ніщинського. Ілюстрації ці — інтерпретація змісту та мелодії пісні образотворчою мовою, вони допомагали краще зрозуміти пісенний образ, повніше розкрити зміст народної пісні, звертали увагу до героїчного минулого. Частина прибутків від продажу листівок ішла на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві. Перша їх серія вийшла аж у 1911 році. До неї уві-йшло 10 пісень: «Ой, не світи, місяченьку», «Гей, не дивуйте, добрі люди», «За Сибіром сонце всходить», «Засвистали козаченьки», «Ой запив козак, запив» (обробки М. Лисенка), «Ой не знав козак, ой да не знав Супрун» (обробки П. Ніщинського)... Друга серія вийшла з одинадцятьма піснями: «Ой біда, біда чайці-небозі», «Бондарівна», «Три сестриці», «Ой на горі та женці жнуть» та ін.

Обидві серії листівок були роз-продані вмить. У 1914-у були підготовлені до випуску третя і четверта серії, де серед пісень були, зокрема, такі: «Ой під вишнею, під черешнею», «Ой ішли наші славні запорожці», «Розвивайся ти, дубочку», «Ой п’є Байда», «Максим Козак Залізняк», «Ішов милий у дорогу», «Пусти ж, мати, погуляти». Але видати їх друком не вдалося — почалася світова війна. Контакти із закордоном, де друкувалися листівки, припинилися, й оригінали поки що не відомо де, поділися.

Із 1896 року А. Ждаха розпочинає роботу над створенням ілюстрацій до «Кобзаря». Він задумав виконати 26 великих (22 х 16 см) і 14 дрібніших ілюстрацій, 20 заставок, 15 кінцівок, 20 ініціалів з віньєтками, обкладинку і титул, а також розробити шрифт для друку на зразок рукописного.

В архіві науково-технічної бібліотеки Держбуду України зберігається сім подорожніх альбомів з малюнками та акварелями окремих куточків природи, різноманітних сільських будівель, інтер’єри, хатнє начиння, деталі одягу, а також заготівки аркушів та 39 малюнків до «Кобзаря», які ілюструють 18 творів Тараса Шевченка.

До ілюстрування «Кобзаря» зверталися і сучасники Тараса Григоровича: Василь Штернберг, Яків де Бальмен разом з Михайлом Башиловим, Костянтин Трутовський, Михайло Микешин, а також художники пізніших часів: О. Сластіон, І. Рєпін, П. Мартинович, І. Їжакевич. Звичайно, у кожного з них різний підхід до ілюстрування творів Тараса Шевченка. Робота Амвросія Ждахи до «Кобзаря» відрізнялася від робіт ілюстраторів-попередників своєю комплектністю, безпосереднім призначенням малюнків до більш повної збірки, зумисне жанрово-побутовим трактуванням сюжетів, розрахованим на масове видання для простого малограмотного населення України. У Ждахи ілюстрації близькі до побутових картинок, які подібні до його акварельної серії «Весілля» (1900). Трохи мелодраматизмом віє від хіба що акварельної ілюстрації до «Утопленої», де в центрі композиції утоплене тіло Ганусі нагадує позу з класичних творів живопису, та пози убитого горем рибалки і божевільної матері, що теж театралізовані. «Кобзар» відкривається титульним листом, який символічно обумовлює зміст книги. У центрі — медальйон з портретом Тараса, обвитий гілками, по колу — напис «Т.Г. Шевченко 1914—1861», прямокутна рама зверху, завдяки орнаменту, переходить в арку, яку перетинають орнаментовані літери слова «Кобзарь». Це ніби урочистий вхід у книгу. Праворуч від медальйона — на тлі невеличкого хутірця з тополями й шулікою над ними сидить, обіймаючи маленького хлопчика, зажурена жінка — образне вираження самої України; ліворуч — берег Дніпра, над ним — серп місяця; знизу композицію замикають кобза та палітра. Зверху по рамі напис: «Обійміте, брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться, заплакана мати». Знизу на рамі — «Видання».

У заставці до вірша «Думи мої, думи мої» (1839) художник зобразив Шевченка над книгою в оточенні кінних козаків, героїв його творів. До вірша «Перебендя» Ждаха створив образ кобзаря — виразника сподівань народу, бродячого поета-співця:

...А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.

Ілюстрації Ждахи розкривають героїчні сюжети «Івана Підкови» та «Гамалії». Вони виразно передають картини постійних битв козацтва з поневолювачами. Сміливого ватажка Івана Підкову художник зобразив на носі чайки під час походу на Царгород по розбурханому морю.

До «Утопленої» А. Ждаха виконав дві акварельні контрастні за своїм змістом ілюстрації: ліричну — де буяє природа і кохання, і ту, про яку вже згадувалося, переповнену трагізмом. Вони, до речі, зберігаються у приватних колекціях Одеси.

Поему «Неофіти» художник оформив заставкою, на якій — давньоримське місто, де відбувається подія, та п’ятьма ілюстраціями. Йдучи за Шевченковими алегоріями, в яких поет прямо натякає, що дія відбувається не в античному світі, а в «нашім краю, богу милім», де панує беззаконня, Шевченко навіть Скіфію, куди засилали полі-тичних ворогів римські правителі, нібито помилково називає Сибіром, Ждаха надає образам типових рис українців.

Про наполегливу роботу з ілюстрування творів Т. Шевченка свідчить альбом «Український стиль», де знаходимо орнаментовані заставки до «Мар’яни-чорниці» та «Хустини», датовані 1901 роком. Там же — й заставки до «Тополі», виконані у 1904-у, та ескіз обкладинки до «Назара Стодолі» (1908).

До століття від дня народження Т.Г. Шевченка видавництво «Час» видало дешеву серію творів Кобзаря з обкладинкою художника А.А. Ждахи. Вже за радянської влади, коли Ждаха працював викладачем малювання й креслення в Одеській торгово-промисловій школі (1921—1924), у березні 1921-го була органі-зована двотижнева виставка, присвячена пам’яті великого українського поета, на якій експонувалися й ілюстрації до «Кобзаря».

23 травня 1923 року Амвросій Андрійович Ждаха був обраний дійсним членом Товариства художників імені Киріака Костанді. Із 1924-го читав розроблений ним курс лекцій з українського декоративно-ужиткового мистецтва в Одеському політехнікумі (інституті) мистецтв. Помер митець 8 вересня 1927 року.

Все своє життя і свій самобутній хист А.А. Ждаха віддав підвищенню культури оформлення книги для широкого читача. Його творча спадщина — вагомий внесок у національне образотворче мистецтво України.

Іван КОЗИРОД,
член НСХУ, мистецтвознавець.