Промінь з Одеси. Олекса РІЗНИКіВ

Заспів

Я не люблю імперій-хижаків,
як трутнів, бомжів, волоцюг
не люблять,
вони — пройдисвіти
і своєрідність гублять
не лиш чужу, але й свою-таки.

Я не люблю імперців. Як убивць
свойого роду сирота не любить.
Як розп’ятий не любить кровопивць,
що смокчуть кров, загнавши
в нього зуби.

Я не люблю Союзу. Як тюрму
не любить в’язень, хоч би
в ній родився,
гидкий жаргон наглядачів йому,
хоч би він мови іншої не вчився.

Я не люблю неволю. І шкода
роботи — закликати під Росію:
Народ Свободу на руках гойда —
вона його Спаситель і месія.

31 січня 1926 р.
День народження
Ніни Строкатої

Імення Ваше, пані Ніно,
з появи Вашої на світ
заримувалось до країни,
до України, Батьківщини,
що була топтана, як цвіт.

Сплановані голодомори,
репресії більшовиків
сприймали Ви, як власне горе,
вони душили Вас, як гори
обтяжують степовиків.

Ви освятили нари, Ніно,
як Іісус свого хреста,
у тій, в ненашій вже чужині,
де скаженіє мертвота,
де Вас триножили вандали,
де кожен третій був сексот, —
духовну цноту зберігали
у морі кривди і мерзот.

У струсанині, стусанині
несли Ви з честю свій полон...

Цілує руку Стус у Ніни,
як ту цілують, що з ікон.

1942—1943 рр.
Зустріч Ніни і Святослава

Каштан в цвіту нагадує про час,
коли були ми зовсім молодими.
С. Караванський. 1971 р.

Владимирська тюрма.
Свічки каштанів допоможуть
усіх розглянути навкруг
і в теміні, суціль ворожій,
напевне взнати — хто є друг.

Зате яка то радість справжня —
кохану душу віднайти
і з нею все життя відважно
по Правді йти!

Війни горнило згуртувало,
загартувало Вас обох.
Студентів Ніну й Святослава
З’єднав сам Бог.

А там — гулажна одіссея
на тридцять років почалась.
Але ні раз душа з душею
не розвелась.

1944—1945 рр.

Орієнтуйся в лісі, хто завзятий!
С. Караванський.
1976 р., Сосновка.

Карпатський краю! Отам, за обрієм,
ти нас вичікуєш, ти нас зовеш!
Там хлопці мужні, борці хоробрі є,
і наше місце — у горах теж.

Карпатський лісе!
Ти наш притулок,
як птахам — гнізда,
як бджолам — вулик.
Карпатський лісе,
вирій омріяний,
наскрізь прочесаний,
наскрізь простріляний!
Сто раз термошений —
і все ж нескошений!
і все ж нескорений,
і все ж із коренем!
Не раз сполошений і кров’ю
рошений —
не розпотрошений, не розпорошений,
ліс нашорошений, весь наїжачений,
ліс насторожений, ліс покозачений,
покармалючений, подовбушачений,
украй розлючений, вогнем означений,
непередбачено
для зайди втрачений!

Ой лісе-лісоньку,
брате-товаришу,
одвічний спільнику,
збою-підпільнику...
Чекай нас, лісоньку,
Душею в тобі ми!

Коли ж ми, хлопчики,
в Карпати
спробуєм?!

7 лютого 1945 р.
Одеський військовий трибунал

Святославе! Чверть століття
ти прожив — і стільки ж літ
трибунал тобі намітив
у страшний колимський лід!

25 — аж серце терпне...
25 — цей строк тягти.
(Як далеко ще до Серпня
переможного іти...)

25 тобі відміряв
той безбожний псевдосуд.
Ти ж терпів, боровся, вірив
в українську Правду й Суть.

О, які ти зніс тортури,
о, які знущання зніс —
а здолав камінні мури,
крізь звірячі їх натури,
зло і ненависть їх крізь —
зріс героєм України,
зі звичайної людини
ти як велетень проріс!

СЛОВО взяв замість багнета,
а воно сильніше, ніж
куля, бомба чи ракета,
чи кривий московський ніж.

Сміло, мужньо і пророчо,
не схиливши голови,
ти казав їм просто в очі:
«Ви — бандити! Йду на ви!»

Святославе, славний муже!
Княжі гени у тобі.
Ти імперію подужав
У запеклій боротьбі.

Сорокові—п’ятдесяті
— антиімперська боротьба УПА

І почуєш грізну борню волі,
І вкриється кров’ю битий шлях.
Будуть хлопці йти суворочолі
В сіруватих, наче ліс, рядах.
Повстанська пісня

Двадцять перший, Тридцять третій,
Сорок шостий — ціль одна:
на очах у світу вперто,
методично і відверто
наближає нас до смерти
сатана.

Окупація бісовсько-
більшовицько-муравйовсько-
джугашвільсько-кагановська
люду зменшила на пів.
Обдирають нас, як липку,
і, в обійми взявши чіпко,
нас висмикують, як ріпку,
зі степів.
Окупація фашистсько-
антонеско-муссолінська
нас послала у піке.
Дідьком творена потала
відсікала-відтинала
все козацьке, що з металу, —
залишаючи хлипке.
І коли уже здавалось,
що нічого не лишалось,
скрізь уже зафіксували
мертвоту —
стало полум’ям шибати —
піднялась УПА в Карпатах
за Вкраїну воювати,
за святу.
Вояків лягло чимало,
їх стріляли, розпинали,
катували, висилали,
їх згодовували крукам.
А по світу дипломати,
президенти, бюрократи
умивали, як Пілати,
совість,
руки.

1958 р.
Сободзвін¹

7—8 листопада
поширена наша листівка: Володимиром Барсуківським — в Одесі, мною —
в Кіровограді.

І ми листівку змайстрували,
надрукували — й по ночах
вона, розклеєна, кричала
поміж народу, що зачах.

Вона калатала у вуха,
вона летіла навздогін
тим, хто тікали, щоб не слухать
наш СОБОЗОН2,
наш СОБОДЗВІН!

А хтось ловив її жаринку
і, обпікаючися, ніс
її, наївну насінинку,
у КДБ, де всівся біс...

... Спасибі їм, що не порвали
і не спалили тих ідей,
які ми щедро розсівали
поміж людей.

Їх пожинали кадебісти,
їх клер судейський споживав,
могли їх свідки гризти-їсти,
їх Час у себе вкарбував.

Спасибі вам, слухняні люди,
що нас, як в школу, — у Явас,
що ми позбулися полуди,
що Правда
визволила нас!
1 СОБОДЗВІН — Союз боротьби до звільнення народу.
2СОБОЗОН — Союз борьбы за освобождение народа.

1960 р., грудень

3 Гулагу вийшов Святослав.
З малої зони — у велику.
Хоч тиск налигача ослаб,
та кадебіст щоразу смикав,
щоб нагадать, хто пан, хто раб.

І я тоді в Гулаг шугнув...
Менти і пси гляділи строго,
щоб я ні кроку не ступнув
убік з партійної дороги.
Хоч і не хочеш — а іди,
і не питай — чому? куди?

«Шаг вправа-влєва— єсть пабєг.
Стрєляєм без предупрєждєнья!
Бить в етайкалєє тебе
да самой смєрті ат раждєнья!»

Я плентався... Але щораз
на небо глипав я, на зорі,
і зрозумів: прийде пора —
і я втечу туди, угору!

Бо ж не сказав мені менток,
що буде втечею стрибок.

1962, вересень —1965,
13 листопада
Філфак Одеси

Філфак Одеси, диво з див,
жива оаза українства,
приваблював, кував, родив
майбутнє наше якобинство.
Філфак нам був екскурсовод,
він по століттях нас проводив —
ми пізнавали свій народ,
себе шукаючи в народі.
Ми мову, вигнану вікном,
назад заводили дверима,
її прикрасивши вінком,
її оздоблюючи в рими.
Між одномовних інтер-на-
ціоналістів ми пишались,
що кожен з нас дві мови знав —
а їм вкраїнська не давалась...
Мов Голіаф, ваш Святослав
між нами, юними, здіймався,
він жартома таке здіймав,
що кожен з нас би надірвався,
ледь усміхавшись, коли ми
звертали мимохіть увагу
на жаргонізми Колими
чи дивні вислови Гулагу...
Він був між нас один, як перст,
коли натхненно і голінно
уперто пер святий свій хрест
на ту Голгофу України.
О пані Ніно, знали ви,
що він не думав скласти зброю,
що, не схиливши голови,
піде осінньою порою

туди, де був, — за Честь, Любов
до України, до Свободи,
бо він не знав «або-або»
не вибирав мілкіші броди.

І Ви — підставили плече
під хрест, щоб легше Святославу,
не осквернившися плачем
ані угодою з лукавим.

1963 р.
Ханига-кагебіст
за чаркою смоли

Здесь вот двое — было им
по двадцать.
Русскими себя уже считали
И стихи на русском штамповали —
словом, наши были, слышьте, братцы!

Так листовку, стервы, накатали:
им с в о б о д ы, бля, недоставало,
строй советский рас-крити-ко-вали!
Партию фашистской обозвали!!

Это мы и сами, братцы, знаем,
Но зачем же вслух кричать об этом?!
Ну, бывает, что и мы зеваем —
не охватишь сразу всех поэтов.

Мы, канешна, взяли, посадили...
Так смешно и дико — что случилось:
сидя в нашей! камере! в подвале!!
эти двое украйнизовались!!?
Эту украинскую бациллу
в кагебе, «під слідством» подцепили!

А теперь вот крутятся в Одессе,
на студентов, на филфак влияют...
С Караванским стали куролесить —
книги для Кубани собирают!?

Вот мерзавцы! И Кубань святую
от России оторвать желают!
Может, вам и Крым еще?! А дудки!
Нет, когда-то всех перестреляю!

Наши... тоже мне специалисты...
Я бы всех — в ежовых рукавицах...
Чем ты, бес, смолу свою разводишь?
Мне бы к р о в и!
Хоть разок напиться!

1964 р.
Ювілей Т. Шевченка

Тарасові провісні птиці —
Слова шугають над Дніпром.
Василь Стус.
Сто п’ятдесят тоді справляв Тарас
і гнівно, з докором допитувався нас:
«Сто п’ятдесят! — а ви іще раби?!
Підніжки, грязь пантруючій Москві?!?
Ні натяку, ні чверті боротьби —
Іще спите, коли буяє світ?!

Ви кров пречисту лиєте свою
за ката України і за юд?
П’єте отруту, блекоту Москви,
в ярмі так само хилитеся ви!
Ні, дещо лучче від батьків-дідів:
вже культ ярма
і культ нових катів!
… Таки примусили нестися козака,
щоб москаля плодити із бовтка...
Такі ж ягнята, вівці й барани...
Чи будуть козаки з вас і пани?!»

1964 р.

Термосять ювілейні дати нас,
щоб ми скоріш прочуняли від сну.
Сердито-сонно глипаємо на
Будителя — чого він смика? Ну?

Не вірить, що ми в комі, наш Тарас,
Що нам з кінця тунеля світло б’є.
Він «ПОВСТАВАЙТЕ!» вимага своє.
«ПОРВІТЬ КАЙДАНИ!» —
твердить раз по раз.

Я ідеальну зброю вам був дав —
Це слово Боже, унікальний дар.
Я вас благав обнятися, а ви?
Губили голови, не мавши булави!

І Вінграновський в тоскній тишині
кричить: «Проснімось! Люди ми чи ні?
Чи ми раби борщу і сала, й ковбаси,
За котру й рідну матір продаси...»

1965 р. С. Караванський розгортає боротьбу
за волю України, просвітницько-агітаційну

«Бодался телёнок с дубом».
Олександр Солженіцин.

Ви не телятком буцались з дубом —
коса імперська, людиножерська
над всім простором есересерським
стинала те, що ставало руба.
Ви не хотіли закам’яніти,
ви не робились міцним горішком,
ви не лягали під неї нишком —
ви променіли м’яким магнітом,
словесним полем, ідейним світлом,
яких косою не розчленити,
бо Слово Правди — єдина зброя,
косі і кулі непіддавальна,
що надихає — творить героя
і зневажає матеріальне.
Ви не буцали гнилого дуба:
питання згуби стояло руба —
цей дуб імперський
мав врізать дуба!

1965 р.

Душі нам ятрила Чорноморка...
Третій поверх... світло угорі,
що ні КДБ, ні ляк, ні шторка
не могли те світло перекрить.

Ви нам уособили Одесу,
силу моря, степову могуть,
що якась «псковская» неотеса
силилась зігнуть і підімнуть.

Ваша віра, певність, гордість, Ніно,
доказом була нам правоти.
Вас хотіли бачить на колінах —
та й піймали облизня кати.
Ви у парі з мужем Святославом
нам являли ту козацьку суть,
що коса імперська обтинала
та й не спромоглася обітнуть.

І коли бувало вже несила,
зовсім непереливки було —
ваше світло нам з вікна світило,
додавало сили і вело!

Навіть тим, які Вас обминали,
Було ясно, ніби Божий день:
Ви — із благородного металу,
Ви — із найшляхетніших людей.

1965—1970 рр.
Колядування новорічні

Коли усе лиш біле й чорне —
строкатість є смертельний гріх,
та ще така ось — неприборкна,
аж вибухова, ніби сміх.
Щорік строкатіла Одеса,
коли святі колядники,
повиривавшись із-під преса,
стікалися під ялинки,
чи уливалися в квартири
строкатістю вишиванок,
чи, закрутившись граєм-виром,
вливались в пісню чи в танок.
Йшли Білобог із Чорнобогом,
Маланка, Циган і Козак.
І Авдієвська — круторога,
примхлива Дідова Коза...
І тало серце у Мороза,
І Гетьман відпускав гріхи,
І Твердохліба чисті сльози
збирали ми в свої міхи.
Там Жаборюк вино виносив,
Швець, Маркушевський розцвітав,
Прісовський маску брав на носа
І Ткач з Данилками світав...
Це так строкатило Одесу!
Різдво у душах, як свіча...
А Змій Горинич кадебеський
З досади голову втрачав.

16 серпня 1965 р. Нарада ректорів
у Києві, де енний раз проголошено українізацію вузів

Потекло... заструміло... Відлига...
Україна відчула весну.
Почала ворушитись і дихать
Після каталептичного сну.

Помаленьку свідомість вертає.
Хоче слово на мові своїй...

Але знову сокиру вергає
Не дрімаючий страж вартовий!

Ось і все... Знову років на десять
Україна в непам’ять впада.
Та живуть Київ, Львів і Одеса!
Там отава встає молода,
Розростаються клуби, мов клумби,
І стерня колоски випуска...

О ці вічно наївні колумби!
О ця вічно твереза чека!

1965 р., серпень, «українізація»
Розпатякування ханиги за чаркою смоли

Я им вновь и вновь пишу напрасно,
что игра с нацменами опасна,
что она — на грани провокаций
нам ужасных украинизаций!
Эти школы, блин, на украинском,
эти песни, танцы, шаровары...
Были ж прецеденты —
польский, финский:
оторвались, суки, от отары!
Так и с Украиной может статься,
если будем с ней играться,
братцы.
Все уже опробовали — лгали,
голодовка сделана какая.
Триста лет Мазепу проклинали —
нет, он снова, снова возникает!

Убивать? Убили вон Петлюру,
Коновальца, Ребета, Бандеру,
Симоненка — а какую бурю
во всем мире поднимали, стервы!

Вроде всех уже завербовали
в янычары, в партию, в сексоты —
нет, опять мальцы понарастали
и на мове требуют чевото!!

Я же им писал: они заразны,
эти украинские бациллы!
Это есть инфекция козацтва —
Шелеста вон даже заразили.

Совесть, Правда
юным гложет душу,
если в ней партийность не окрепла.
Божью Искру Ленин не потушит,
Искра ком.идеи жжет на пепел,
а из пепла — украинский Феникс
возбухает, словно неврастеник.

Ну-ка, бес, хлюпни смолы
в рюмашку.
Так боюсь, что мы даем
промашку...

1966 р., 27.XII
Заява до ЦК КПСС

Коли Святослав для вас
став персона нон ґрата,
коли посьолок Явас —
довічна труна і хата,
коли неможливо йому
жить у Великій Зоні,
коли досмертно йому
бути у вас в полоні —
прошу припинити його
мучити-катувати,
прошу чоловіка мого
розстріляти.

3.01.1967 р.

Жартів не сприймає КГБ.
Навіть чорних, не лише строкатих,
і прийшли із трусом до жони
тіні Святослава пошукати.

А у Вас не тінь його — він сам!
І на тім, Дужинського, портреті
вся його незламності краса
на духовнім, на свобіднім злеті.

І не лиш портрет його — він сам
скрізь — в паперах, у книжках,
по стінах,
у душі, у серці Святослав,
у очах, в заявах Ваших, Ніно.

Ви його возили до Москви
Сахарову, Красіну, Якіру.
Другим Я, повпредом його Ви
стали перед світом, повні віри.

Антоненко-Давидович Вам
книжечку свою підніс уклінно
з надписом, в якому Вас назвав
«Українська декабристка Ніна».

...І тупіло враже кагебе:
Ми його давно ізолювали —
він же в Львові, Києві живе,
Ніною продовжуваний далі!

Нишпорили нишпорки бігом,
щулячись під поглядом упертим.
Залізніла Жінка під портретом,
мужа прикриваючи свого.

1967 р.

Ми паралітики
з блискучими очима.
Леся Українка.
Так уже випростуємось ми!
Микола Вінграновський.
Нам всім обрубана державність.
Рубець загоївся, але,
не уважаючи на давність,
фантомний біль удари шле.
То та душа, то ця, то інша
прийма удар, як ніби дар,
І вже, поглянь, Сибіром дише
свідомий нації сурмар.
Пече його, болить, скородить
Усамостійнення вогонь,
Вторинність нашого народу
І упослідженість його.
Ну за що, Боже? Чим ми винні,
що ти нас паралізував?
Що ми угноювать повинні
ґрунт всіх навколишніх держав?
Це ми, які в часи Гатила
змогли Європу загнуздать,
укоськати, як ту кобилу,
і, осідлавши, гнать і гнать?!
Це ми, які іще до турка
орла-двоглава доп’яли,
скубли-ганяли, ніби курку,
аж віру й Ганну нам дали?!

Ми, гологруді, що рубали
й перемагали без щитів?!
Ми знов на силі, знов заграли
Козацькі сили молоді!

О товариство, сильне й гоже!
Ми знов стаємо на порі,
бо вже не просто іскри Божі —
вулкани рвуться із-під брів!

1968 р.

Як дати ради з долею нашою:
той диха Леніним,
а той — парашею,
той — одеколонами,
той — зеквагонами,
той — санаторієм,
той — крематорієм,
той — кримо-сочами,
той — пермо-кучиним,
той — пересмаченим,
той — перемученим.
Той диха благами,
а той — Гулагами.
Один — озонами,
а другий — зонами.
Один — класовістю,
а другій — совістю.
Той — полохливістю,
а той — сміливістю,
один — брехливістю,
той — соромливістю.
Один — гордливістю,
той — співчутливістю.
Зате цей в партії,
А той — у Правді є.

1971 р.
Каяття хориста на допиті

Полохливий волі не здобуде
і в чоло історії не стане!
Страх його в рішучу
мить остудить
і в незримі закує кайдани.
Святослав Караванський,
Владимирська тюрма, 1970.

Я член был партии КПСС.
Примерный.
А оказалось, что я просто член.
И не простит мне партия, наверно,
за эту скверну, за клубок измен!

Вчера вы мне доступно объяснили,
как был неправ я, блин, позавчера.
Меня же эти... в «Куманець» водили!
Я с ними пел! Я с ними пил!
Сто грамм!

И чувствовал какое-то сближенье,
соединенье с ними — в языке,
в любви к народу. И во время пенья
то слезы, то першило в кадыке...

Усы завел я, как вся наша братья,
они меня и сбили с парт-пути!
Как мог пойти, дурак, колядовать я!?
И в этот хор украинский пойти?!

И — предложить!? что лишь!
по-украински
мы в хоре разговаривать должны!
А как я мог посметь татарам
крымским
сочувствовать — изменникам
страны?!

Еще я виноват, что думал... Долго!
И сделал вывод — геноцид у нас...
Нет, я дурак, утратил чувство долга
и мой светильник разума угас...

Строкатой Нине деньги собирали,
чтоб на свиданье к мужу... на билет!
А это есть измена идеалам
компартии!
И мне прощенья нет!

Я самиздат читал, другим давал я...
Мы Сахарову верили, увы!
А Черновола, Дзюбу восхваляли,
считали даже! что они правы!!!

Прошу прощенья я за все за это
и, чтобы мне свободу сохранить,
я вам клянусь, что эта песня спета,
и впредь не буду петь...
Лишь только пить.

1972 р.,
етап до Мордовії
(Ніну — в Барашево, Святослава — в Сосновку)

О та мить між віків і літ,
коли в зеківській дикій віхолі
Ви в «столипіні», Ніно, їхали,
ні! —
вершили Ви свій політ,
мов стріла, в дике серце імперії,
скориставши їх тятиву,
Ви, одна з золотої серії,
сагайдачної по єству
до гулага-єжова-берії
в замордовану вже Мордву.
Ви летіли...
І раптом що таке?
В скреготливу печаль коліс,
в матючню, в маячіння зекове —
голос рідний!
Як в серце спис!
— Святославе?! Невже!?
Чи мариться
це твій голос? Живий... отут?!
— Ніно?! Ти?! — в грати
білими пальцями
і чоло об холодний прут...
О та мить, ті хвилини сплакані...
Та рокована зустріч... річ...
«Прекратить разгавор!» — налякано
репетнули менти з узбіч,
вся імперія у істерії
з «деревень», полустанків —
та
жебонить, розцвіта містерія,
аж ворушиться мертвота...
Голос, віддих і шквал чуття.
Серця рідного грім-биття.

1972 р.
У таборах Пермщини

О тридцять п’ятий, шостий, сьомий...
Це ж треба так, щоб не роки,
А пріснопам’ятні, знайомі
Концтабори! Концентраки.

В потопі лісу, іншомов’я,
Оскотеніння, лжі та зла —
По волі Бога віднайшов я
Святої людяності сплав:
Сюди імперія сплавляла
Все, чужородне сатані,
Все, що сідало, осідало,
Не розчиняючися в ній.

Після «зачистки» і «прополки»
Свято-українських Карпат
Тут сіли золоті осколки
Козацьких відділів УПА.

Народу падала невинність,
Одвічна праведність селян,
Левка Лу’яненка левиність,
Сталевість Стуса Василя,
Невловна Чорновола ртутність,
Крицевість віри Сверстюка,
Руденка й Тихого могутність,
Сокульського і Пронюка.
Горіння Гориня розлоге,
Жар Горбаля, Мельничука
І Марченка, і Лісового,
Крута Красівського краса,
Світличних світлість, що від Бога,
І Калинці — всі йшли в осад.

Сюди — Осадчий, Овсієнко,
Гриньків, Здоровий, Попадюк,
Мотрук і Ребрик, і Гайдук,
Два Мармуси, Калениченко,
Мороз і Бондар, Антонюк,
Чупрій, Демидів, Сергієнко,
Сеньків, Гірчак і Мельничук,
І Чорномаз, і Берничук...

Усіх міцних, стійких — на випроб!
На гарт — за ґрати і на сніг!
Тупа імперія, не хитра,
Собі убивць кувала з них.

Під тиском товщі каламуті
У них крицевіли серця,
І вибуховість, і могуття,
Щоб їй наблизити кінця.

За вампіризм, який народи
Навкруг знекровлює, в’ялить, —
Святе апостольство Свободи
її намірене звалить!

1973 р.
Мордовія, Барашево, концтабір

Есть праздник любования луной.
Ірина Ратушинсъка, ЖХ-385/2, 1984 р., через 10 літ після Ніни Строкатої.

Сьогодні Місяць на півнеба сяє
так урочисто, чисто, щемко аж!
Він колючки і ґрати пробиває
і в пам’яті, як завжди, навіває
той, Алли Горської, зруйнований
вітраж.

Він, як люстерко, сяє, а у ньому
відбилась Україна, суть її:
брат брата... вилами... навилив,
як солому,
і вік на глум, на сором нам стоїть!

На батька — син... І брат іде на брата.
Видать, нема батьків-братів де брати,
якщо уже сестер, якщо жінок
сюди везуть, навиливши на строк!

Ось тобі й свято небом милування —
знов справами земними катування.

1979 р.,
30 листопада Обох Караванських — літаком у Відень

Прощай, немытая Россия, —
страна рабов, страна господ,
и вы, мундиры голубые, и ты,
послушный им народ.
Михайло Лермонтов.
Прощай, невмивана Росіє!
Нарешті ми з тобою — квит!
Нам тільки б прах твій обтрусити —
й геть від Таруси і Москви!

Геть від підступного полону,
в який ти любиш красти-брать
Максима Грека із Афону,
Павла Грабовського з Дніпра,
а нас — на тридцять літ з Одеси,
з дитинства, з юності, з життя!

Та, не розчавлені під пресом
твоїх катюг, твоїх чортят,
ми робим крок не «влєва-вправа»1,
а як годиться — вгору злет!
Ще променітимем на славу
грядущих літ і гідних мет,

бо ми удвох, як жар, займисті,
бо ми народжені вогнем.
Не нам тебе скоблить і чистить, —
але Вкраїну відітнем!

Нам ще сіЯть і іскри сІять...
«Прощай, немытая Россия»!
1 Конвоїри перед етапом обов‘язково виголошують попередження зекам: «Шаг влево, шаг вправо — считается побег».

Епілог
Зимовий роздум

День і ніч над Одесою хуга мете,
Ніби натяк прозорий,
аж білий, на те,
Що не зможеш, Одесо, во віки віків
Утекти від гулагів, снігів, соловків,
Від зубчатих кремлів,
білокам’яних веж,
Степова утікачко, — ти не утечеш!
Ти саванами сниш? —
Маєш саван оцей!
Мариш літеплом? —
На ось вітрище в лице!
Знерухомить тебе, спелена, ляже на
Карки твоїх атлантів страшна,
крижана,
Невблаганна закляклість,
ота мерзлота,
Що нехай вона тричі буде золота, —
Але ж то — мертвота, зомбота,
наркота!
Вітер з півночі свище, мете, просяка
через тіло у душу: ти бранка! Зека!
Скільки твоїх синів
в крижанім бурштині
повмерзало, Одесо, у ладозькім дні, —
та любили усе ж тисячі їхніх вдів
карлуватість, картавість
чужинських вождів...
Мабуть, справді не зможеш
во віки віків
утекти від вілюйських снігів,
соловків,
вони сковують рух твій і втечу твою
до Свободи, до Волі, до моря!
Молю,
о Одесо, свою одіссею поквап —
Попереду — Свобода!
Позаду — Москва!