Орел на прив’язі

Чому, з чиєїсь мовчазної згоди наш лютий ворог, сусід, роззявив свою акулячу пащу — щоб проковтнути Україну, а потім зайнятися перекроюванням кордонів не тільки Європи, а й усього світу?

Тут «чому?», там «чому?», повсюди «чому?», а відповідь — десь за сімома замками.

А хіба не болить і в нашому побутовому повсякденні, коли необережна, а то й умисно кинута в’їдлива фраза ранить серце?

— Почему вы разговариваете на хохляцком языке? — Це з вуст, здавалось би, цілком сучасної одеситки, хоча вже саме її запитання засвідчило: свідомість жінки застрягла десь у позаминулому столітті. Бо виходило, що все російське — люди, мова — належать до першого ґатунку, а все українське і перед-усім мова — ґатунок чомусь нижчий, другий.

І це вже не просто болить, це тривожить. Адже у тієї пані троє діток. Невже й вони підуть у доросле життя з таким викривленим, хибним світобаченням, без усвідомлення, що таке український патріотизм, любов навіть до запахів рідної землі і синівська, дочірня відповідальність за неї?

Ось чому це болить роками мільйонам, і вони не мовчать. Один з нас вилив свій біль у поетичній формі:

Ми в Україні хворі Україною.
Ми в Україні шукаємо її!

І це вже гірка філософія. Болить тоді, коли справді хворий. А ми з вами таки хворі, хронічно хворі любов’ю до рідної Батьківщини — успадкованої ще з дідів-прадідів. І тому шукаємо її, свою, нашу Україну, не десь за її межами, а в ній самій. Ту, що й досі жевріє у наших мріях і планах — багату, широкополу, красиву, де буде затишно жити всім українцям, незалежно від етнічного походження.

Другий з нас, зовсім молодий хлопчина, висловив свій біль полум’яною прозою:

— Мені болить, коли хтось зневажає і паплюжить ідеї Євромайдану, Революції Гідності! Болить, бо холуї Януковича досі правлять бал у нас на керівних посадах, кришують корупцію, контрабанду. Болить, бо п’ята, проросійська колона окопалася у нашому парламенті, піднімає голову і чекає на реванш.

Той, хто стежить за політичними баталіями у парламенті і в суспільстві, зразу здогадався: «Це ж Парасюк!» Точно: Володя, гордість Майдану! Такі, як він — прості, відкриті й не лукаві, не бояться йти проти бурі, пливти проти течії, викликати вогонь на себе!

Тоді, на буремному Майдані, його полум’яне слово з високої трибуни лунало над усім світом. І знову це — «болить»:

— Мені дуже болить, бо на цьому асфальті пролилася невинна кров наших ровесників! Тут загинув і мій друг, а в нього ж лишилося маленьке дитя! Що я скажу цій дитині? Як і від чиїх підлих рук загинув його тато, а ми, мирна акція, не змогли його врятувати?

У ті години в Україні ще діяв антинародний режим Януковича, безжальний і підступний. Але цей хлопчина не знав страху:

— Убивця — Янукович! — лунав голос Парасюка. — Він повинен бути покараний! Завтра ж уранці ми йдемо на Межигір’я і заарештуємо убивцю! — пролунав тоді на увесь світ його вирок.

Але убивця не став чекати: втік вночі до свого патрона Путіна, з яким небезуспішно, системно руйнували Україну. А з тих вікопомних днів у моїй сім’ї Володя — своя людина.

Минуло вже два роки, а Революція Гідності триває, набирає обертів. Передбачаю: років через десять хтось згадає:

— Порошенко? Любитель красивих слів на зразок: мені, мовляв, не все подобається у програмі Савіка Шустера, але я віддам життя, щоб вона була!

Лукавив президент в ефірі, привселюдно. Бо «Свободу слова» Шустера вже видворили зі всіх основних каналів, а зараз почали душити перевірками і штрафами. І це — найпопулярнішу в Україні і завжди очікувану на Заході програму. А наш гарант — хоч би слово на її захист.

На жаль, нинішня влада уже увійшла в історію скандалами, підкилимними домовленостями, неприхованим підкупом виборців...

— Що було, то було! — зітхне інший. — Але будьмо справедливими: хто добився перемир’я, хоч і крихкого, але ж людських жертв значно поменшало? Він, Порошенко. Хто підняв усю світову спільноту проти Путіна? Знову він, Порошенко. А сотні наших хлопців, повернених з полону?! А визнання України у всьому світі жертвою російської агресії?! Моральна, матеріальна, фінансова допомога звідусіль — результат успішної дипломатії Порошенка!

І це правда. Але от запитання: чому вже у 2015-у так низько впав рейтинг президента в очах суспільства? Де, в чому його ахіллесова п’ята? З цього приводу цікава думка однієї мудрої людини:

— Петро Олексійович — людина зразу у двох іпостасях: мільярдер, олігарх — з одного боку і найвища посадова особа — з іншого. А це речі апріорі несумісні. Тут його основна проблема. Бо Порошенко-олігарх однією ногою твердо стоїть у минулому, а Порошенко-президент другою ногою силкується потрапити у майбутнє, і саме тут у нього пробуксовка, суперечність інтересів. А стояти в розкаряк — не затишно і ризиковано. Від такої пози і позиції лихоманить наше суспільство, воно ніби на короткому повідку, тупцює на одному місці, як собака на прив’язі.

До речі — щодо прив’язі. Якось в одному із зоопарків довелося побачити орла (а це вже анахронізм: орел, вільнолюбна птаха — в зоопарку?!). Він сидів на бильці металевої клітки, знічено понуривши голову. Хворий? Не схоже! Придивилася: від міцної ноги птаха тяглася мотузка. Орел був прив’язаний, як прив’язують собача!.. Хто ж цей негідник, який псар додумався так поглумитися над гордим птахом? Адже орел на прив’язі — не орел! Він в’язень, до того ж виставлений на загальні оглядини!

— Чому? Навіщо? — тільки й запитала у штатного псаря.

— А щоб не сваволив! — було у відповідь. — Йому, бач, захотілося в небо, у свою стихію. Дзуськи, не вийде!

І мимоволі згадалося збурення у коаліції при обговоренні порошенківського законопроекту про децентралізацію влади. Каменем спотикання стала одна новела: за префектом закріплювалося право відміняти рішення громади, яке йому не сподобається. Одна людина, її думка — проти позиції колективу?! Хіба у такому випадку громада — не той же орел на прив’язі? Питання настільки принципове, що порозуміння в коаліції й досі не досягнуте.

Скільки пут, скільки законів і підзаконних актів придумано, аби людей тримати на короткому повідку?! І люди черствіють не тільки один до одного, а й до братів наших менших! Орел на прив’язі... А той собачка, якого побачила...

Тиха літня днина. Вулиця геть безлюдна. Чую, за спиною хтось дихає. І кроки тихі, ледь уловимі. Краще б я тоді не оберталася, бо й досі серце обливається кров’ю, коли згадаю. За мною не йшов, а ледве плівся великий, як теля, і, певно, породистий чотирилапий бідолаха. Шерсті на ньому не було, велике тіло — суцільний гнійний панцир у струпах. Бідоласі вже ніхто не міг допомогти, то були його останні у житті кроки. А що найстрашніше — він був у наморднику, міцно замкненому! Це ж скільки днів, а то й тижнів, вмираючи, не міг сьорбнути ковток води, з’їсти шматочок хліба на смітнику?! Який же нелюд, яка падлюка спершу приручила красеня, а коли той захворів — викинула геть на страшну смерть?!

А ми, люди, чи далеко відійшли у своїй долі від братів наших менших? Та старенька пенсіонерка, що оце вкоротила собі віку у зашморгу, бо платіжка за комунальні послуги виявилася для неї непосильною... А мільйони наших безробітних, для яких знайти бодай якусь роботу — як виграш у лотерею?.. З-поміж нас є ще ті, хто пам’ятає, як у далекому тридцять сьомому в Одесі було знято з обліку останнього безробітного і ліквідовано біржу праці. То на якій прив’язі ми товчемося на одному місці уже мало не сто років?

Тим часом наші олігархи, а з ними і Порошенко, сплять, як собака на сіні, на своїх золотих мішках. А саме у тих мішках — усі не збудовані фабрики і заводи, не прокладені дороги, а головне — мільйони законсервованих робочих місць, вудочка для голодних!

Куди там комусь до робочих місць і будівництва нових підприємств та лікарень, до проведення реформ чи боротьби з корупцією, якщо наш президент досі ніяк не наважиться оздоровити свою провальну кадрову політику. Принцип у нього незмінний: довіряти пост людині тільки з власного оточення, а не брати фахівців з простого народу. От і маємо: кого запропонував, а отже й призначив за своєю квотою у міністри пан гарант, — ті й завалили роботу у своїх галузях. А саме в них — основні фінансові потоки.

Яценюк теж не святий, але саме ы нього сьогодні летить усе каміння: «Кабмін замінити! Яценюка у відставку!» А де ж гарант — відповідальний за своїх висуванців? А де коаліція? Виходить — не один Яценюк. Виходить, як кажуть у народі, — «обоє рябоє»!

А хіба не від такої кадрової полі-тики постраждав і Володимир Парасюк? На високу посаду в СБУ(!) протягували «свою», «довірену» людину. І Парасюк збунтувався:

— Та йому не в крісло, а на лаву підсудних! Хто у Львові не знає, що він «кришував» контрабанду? Ви-хваляється, як багато зробив для майданівців? Його ж там побачили, коли ми вже ховали наших хлопців! А хіба не він змотався на три дні на лінію розмежування тільки для того, щоб отримати статус учасника АТО? І таки отримав! А справжні атовці місяцями оббивають пороги високих начальників!

Та словесна перепалка, ті звинувачення закінчилися тим, що... ох, Володю, не треба було. Не треба! Бо зараз увесь вогонь у твій бік: «Ганьба! Вдарив! Ногою!» І жодного слова осуду на адресу «героя» зі шлейфом — ні від кого! І заява в суд. Від «потерпілого».

Парасюк, охоловши, щиро вибачився перед парламентарями, перед виборцями, і категорично відмовився вибачитися перед потерпілим: «Ніколи!»

Не кваптеся, однак, жаліти майданівця чи співчувати йому. Як би там не було далі, а Володя уже виграв той двобій Правди і Кривди. Чекав виклику до слідчого, а натомість до нього зачастили один, потім другий — гінці від спритника зі шлейфом: тебе, Володю, він за-прошує зустрітися, переговорити — і справу владнаємо! Це — до непохитного Володьки?!

— Та що ж це за країна, у якій живемо?! — обурився не на жарт Парасюк. — І тут домовлятися?! Та ніколи в житті! Що суд присудить, те й відроблю, а на суді назву всі імена перемовників!

Він суду не боїться. Але чому його боїться той спритник? Що його шлейф стане ще довшим?..

Ось так — не на життя, а на смерть — триває сьогодні боротьба Добра і Зла, нової і старої систем.

То в чому ж перемога Володимира? По-перше, тому пристосуванцю таки довелося здати посвідчення учасника АТО. По-друге, той «потерпілий» своїми гінцями і пропозицією «домовитися» сам здався несхитному майданівцю. Хіба це не свідчить про безвихідь пройдисвітів усіх рангів, про їхню агонію?

А ми, величезний прошарок простих трударів, хоч і нарікаємо на своє вкрай тяжке сьогодення і хочемо комусь поплакатися на плечі, але тримаємося і самі включаємося у цю боротьбу, бо переконалися: й один у полі воїн, якщо він український патріот.

Життя — це завжди боротьба. Побажаймо ж собі Перемоги у 2016 році й у всі прийдешні століття — бо ми вічні з нашою Україною.

Майя ФІДЧУНОВА.

P.S. А якщо, виходячи з дому, на вулиці зустрінете незнайому, нічийну, беззахисну собачку, не схиляйтеся до землі за каменюкою — краще дайте голодній шматочок хліба чи кісточку, завбачливо припасені. Й у вас з’явиться новий друг. Він завжди чекатиме на вас — для обопільної радості.

Будьмо людьми!

М.Ф.