І дитинство, й розлука, і вірна любов

Але злостива сторожа пильно стежила за кожним рухом добродійників. Й ось тоді одна жінка, вирішивши, що варта не заподіє лиха дитині, дала їй кошика з їжею і підштовхнула: «Іди, передай страдникам». Але озвірілий поліцай, вихопивши з рук дівчинки кошика, раптом штовхнув її через якусь шпарину по той бік колючого дроту. Пронизливий крик розпанахав гнітючу тишу. Мати дитини, очманіла від побаченого, метнулася до поліцая, благаючи відпустити її кровиночку…

Тією дівчинкою в 1941-у була теперішня жителька села Єгорівка Роздільнянського району Валентина Шмаленко (дівоче прізвище Костецька). Ми сидимо в її привітній оселі і неквапом розмовляємо про життя, яке ніколи не було простим.

Був винен лиш тому,
що був господарем

— У 1935-у, — згадує Валентина Леонтіївна, — ре-пресували батька. Як тоді казали, з політичних мотивів. Він був обачливою людиною і навряд чи міг навіть у довірливій розмові з кимось висловити докір радянській владі чи то з приводу колективізації, чи голодомору. Його єдиною провиною було те, що він був міцним господарем. Тримав корів, овець, птицю, обробляв землю, вирощував хліб… Радянська влада не любила таких, обзиваючи підкуркульниками. За свою працьовитість і заможність його зіслали на північ, у Красноярський край, а разом з ним туди відправили й чотирьох його сестер. За один день усе добро, яке збиралося роками, у нас відібрали. У тому числі й одяг та меблі, не залишили навіть й одного табурета. Хвала Богу, що ще зостався дах над головою.

— Батько повернувся додому тяжко хворим, уже перед війною, — продовжує моя співрозмовниця. — Але жити йому в рідному селі не дозволили, наказали селитися не менш ніж за сто кілометрів від нього. Через це ми перебралися з Василівки Біляївського району до Березівки, де купили землянку. Уявляю, як йому важко було дивитися на нашу бідність і свою неміч — на той час йому вже відрізали ногу…

Там, у Березівці, у життя Валентини увійшла війна. Вона бачила наяву, як на мотоциклах у містечко в’їжджали гітлерівці, — точнісінько, як у кіно, із закоченими рукавами, з автоматами навпереваги… Бачила, як їх зустрічали. Хтось дивився насуплено, хтось із цікавістю, а сусіда вигулькнув перед ними з хлібом і сіллю… Не знаю, як цей підлесник почувався тоді, коли фашисти гнали через селище колони євреїв, приречених на смерть.

Про це тяжко говорити, але й мовчати не можна. Підлітком Валентина стала свідком, як убитих і поранених, але ще живих, перекладали шпалами і палили… Вона з серцем промовляє: «Я проклинаю війну і тих, хто її затіяв».

З почуттям великого вдоволення Валентина Леонті-ївна розповіла про своїх братів Петра і Степана, які в роки війни воювали, дійшли до Берліна і повернулися живими. При форсуванні Одера Петро у небезпечній ситуації врятував прапор полку, за що був удостоєний ордена Червоної Зірки. По війні він працював начальником будівельного управління в Тирасполі, а Степан зводив Волзьку гідроелектростанцію. Наша ж героїня залишилася в Україні і стала вчителькою.

…Сьогодні на східних теренах України знову йде війна. І знову жінці болить серце за тих, хто страждає від нового агресора — Росії.

Зозульки
з єгорівського лісу

В Єгорівку Валентина Леонтіївна потрапила за скеруванням після закінчення Одеського педучилища. Гарне село, привітні люди, чемні школярики полонили її серце. А ще тішила природа, зокрема розкішний ставок, який у рибалок обріс легендами. Зараз того ставу нема, але край села виріс ліс, а в ньому оселилися зозульки. І віщують вони людям довгі роки. Ось і Валентині Леонтіївні накували вже 85, і їхній голос не затихає.

Тут вона зустріла своє велике кохання. Все вийшло, як у тій пісні, де «на побывку едет молодой моряк». Молода вчителька винаймала квартиру в жінки, пле-мінник якої, Анатолій, служив на Тихоокеанському флоті. І коли він приїхав у відпустку, всюдисущий Амур поцілив у їхні серця своїми магічними стрілами. Отож після служби вони й побралися.

Разом виростили сина Віталія. Характерно, що й на його долю вистачило ударних будов «розвитого соціалізму»: він служив у залізничних військах і будував БАМ.

Довгими осінніми вечорами, бува, переглядає жінка фотоальбоми і думає: де ж тільки її рідних життя не носило — торували шляхи і на північ, і на захід, і на схід. А чого ж, працьовиті і відважні люди всюди потрібні. Через це й кажуть в Україні: нашого цвіту — по всьому світу.

Чоловік Валентини Леонтіївни вже рік, як помер. Але життя його продовжується у нащадках. Віталій та його дружина Тамара подарували їй внука Вадима, а Вадим зі своєю судженою Алісою — правнука Михайла.

Дещо
про тимчасове і вічне

Педагогічна робота — це окрема і, можливо, найголовніша сторінка в житті Валентини Леонтіївни. Спочатку вона працювала вчителем початкових класів, потім, закінчивши Одеський педагогічний інститут

ім. К.Д. Ушинського, викладала тут креслення та образотворче мистецтво, а згодом багато літ була керівником місцевої середньої школи. Її педагогічний стаж становить 54 роки. Серед вихованців — люди багатьох професій, у тому числі чимало педагогів — усім хотілося бути схожими на свою наставницю. Удостоєна звання «Відмінник народної освіти України».

Шлях до вершин завжди нелегкий. Становленню та утвердженню в житті сприяє багато факторів, з яких надто важливе приязне ставлення колег, ненав’язливі, але переконливі поради.

Сьогодні Валентина Леонтіївна з усміхом згадує один випадок, який трапився на зорі її вчителювання:

— У перший же рік, коли я прийшла до школи, з’ясувалося, що там нема чим палити. Директор домовився з головою колгоспу, що візьме в господарстві якусь кількість кізяка, щоб потім власними силами виготовити з нього брикети для опалення навчальних приміщень. А я прийшла на ту толоку в туфельках, які були єдиними, та вихідній сукні.  «Як же я, — думала тоді, — вчителька, особа високої категорії, міситиму ногами кізяк із соломою?» А тут директор мене запитує: «Чому не стаєте до роботи?» «Та ж туфлів шкода», — кажу йому щиро. Він так уважно глянув на мене і мовив: «А якщо діти замерзатимуть, то вам що, не буде їх шкода?» І мені так соромно стало. Я враз все зрозуміла. Зрозуміла, що в житті є цінності, незрівнянно вищі за якісь особисті інтереси. Той випадок часто згадую у бесідах про тимчасове і вічне.

До розмови пристає сільський голова Єгорівки Ганна Петрівна Караман:

— Валентина Леонтіївна чотири рази обиралася депутатом сільради і з користю для громади виконувала свої обов’язки. Сьогодні очолює первинну ветеранську організацію нашої сільради.  У неї на обліку 217 осіб — учасники і діти війни, люди похилого віку. Вона робить усе можливе, щоб полегшити їхню старість.

Ми поцікавилися й у голови ветеранської організації: «Як ідуть справи?»

— Спасибі, — каже вона, — голові місцевого господарства Івану Васильовичу Злому, який надав нам для спілкування кімнату в адміністративному будинку, деякі меблі. А сільрада для допомоги ветеранам виділяє певні кошти — не менше 10 тисяч гривень на рік. Як правило, на свята вручаємо літнім людям певні суми готівкою, а тим, хто особливо потребує, організовуємо продуктові набори. Намагаємось вирішувати й інші питання: автобусного сполучення між селом і райцентром, контролю за цінами на продукти в місцевих магазинах тощо. Створили ансамбль, який зібрав палких прихильників української народної пісні. Ой, якби ви чули, як вони гарно співають! Та й учасники шкільної художньої самодіяльності нас не забувають. Нинішній директор закладу Жанна Миколаївна Шульга на ви-значні свята обов’язково споряджає до нас своїх юних артистів. І цей зв’язок поколінь мені видається символічним.

Під кінець спілкування Валентина Леонтіївна пригостила мене якимись смачними плодами з червоно-брунатною шкірочкою та соковитим солодким м’якушем. «Знаєте, що це таке?» — запитала вона. Я не одразу відповів, що фініки. Дерево родини пальмових чверть віку тому їй привезли з Кишинівського науково-дослідного інституту. А взагалі, на її садибі розкинувся цілий сад із вишень, яблунь, груш, слив, абрикосів… Весною дерева буяють цвітом, а потім годять плодами. Мені здалося, що й життя Валентини Леонтіївни, як сад, сповнене вагомих плодів.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Роздільнянський район.