Переглядів: 600

Ніч музею

Про потребу такого музею уперше зайшла мова на найвищому державному рівні місяців, може, вісім чи дев’ять тому. Йшлося про те, що музей такий давно на часі й що він має бути не лише в столиці, а й в інших містах. І це дуже слушно. Дійшли, нарешті, і до цього. Хоча в суспільстві, як часто у нас буває, про це почали говорити значно раніше — потреба, отже, давно назріла.

А між тим, в Одесі такий музей не треба й створювати — він є. І то вже давно. Та тільки ніхто про нього не знає. І не хочуть знати. Хоча треба лише надати йому відповідного статусу, щоби було якесь фінансування, впорядкувати у відповідності з сучасними вимогами до музейної справи, а найголовніше — перенести в інше, більш престижне та приступне місце, бажано в центральній частині міста, як і належить такому музеєві. І щоб з вивіскою на вулицю, а не в тісний двір. Але на те потрібна, як мовиться, політична воля. Цього поки що не видно…

Перед кількома роками наші музейники взяли собі за звичай у день фахового свята учиняти так звану «ніч у музеї». Придумуються всілякі несподіванки, різноманітні сюрпризи. Може, воно й цікаво, і привабливо, і корисно як для гостей, так і для самого музею…

Але ця розповідь — не про той музей, де можна весело та вигадливо святкувати, куди заходять чиновники, до якого скликають гостей… Про якого пам’ятають при ухваленні бюджету. Ця розповідь — про забутий музей. Про музей, опущений у непрозірну пітьму холодної байдужості, небажання побачити, почути… Родовий спротив до пам’ятання про страшні злочини тоталітарного режиму, про найтяжчі сторінки історії України у ХХ столітті. Перед-усім, з боку тих представників влади, котрі вийшли з тієї епохи та успішно прилаштовуються до будь-якої влади. Видається, що їй, нашій владі одеській, така морока, як облаштування Музею тоталітаризму, геть ні до чого… Це, властиво, розповідь про ніч музею…

Вулиця Вавилова, 24 (це колишня Піонерська)… Вхід з двору. Круті сходи спадають кудись наче до підвалу… Далі — вузький коридорчик (двом чи й розминутись!), низенькі, тісні кімнатки… Трохи навіть моторошно. Здається, от-от розі-тнуть тишу зойки і стогони катованих, ви ніби чуєте верескливі окрики та брудну кацапську лайку знаві-снілих катів… І немов долинає зоддалік перестук залізничних коліс вагонів-«телятників», напакованих приреченими на смерть, на страждання та муки вигнанцями з рідного краю, і відлуння глухих роз-стрільних серій… Тут кожен експонат — чи то документ або ж фотографія, чи книжка, чи будь-яка інша річ — волає бодай про дещицю пам’яті, застерігає, просить. Нагадуючи про те, що людське життя в епоху тоталітаризму було ніщо, було, властиво, лагерною кушпеллю під чобітьми всевладного хама — від зазомбованого рязанського хлопця, котрий своїм танком давив жінок під час відчайдушного повстання в’язнів Кенгіру, а сьогодні на сході нашої країни заповзявся знищити таку ненависну йому українську свободу, й аж до кремлівського тирана, чиї портрети ще так недавно тягали вулицями українських міст. Волають про засу-дження ганебного минулого, без чого не може бути ані оновленої країни, ані нової, вільної людини у ній.

Чи багато громадян можуть почути, уявити увесь той жах, узяти все побачене тут у своє серце? А що, назагал, знають одесити про той період в історії свого міста? Отой, довоєнний ще. Як рівно ж про репресії вже повоєнні. Хто розкаже про директора школи, роз-стріляного лишень за те, що заборонив учням знущатися з дітей ре-пресованих?.. Про автора російсько-українського словника математичної термінології, чий слід запався десь у гулагівській пітьмі?.. Ну, звісно ж, яка може бути українська наукова термінологія — щось подібне ми вже чули кілька років тому від декого з депутатів міської ради. А що нам відомо про чоти-рьох ректорів тодішнього медичного інституту, про понад 40 академіків, професорів, інших наукових працівників Одеського університету?! Чи багато знаємо про сотні знищених діячів культури: письменників, артистів, режисерів, журналістів? Чи цікавить місто ста тридцяти — чи скількох там? — національностей та багатьох конфесій тема винищення греків, німців, болгар, поляків, страшна голгофа великої кількості священнослужителів? Запитання видаються риторичними…

Ось на стенді «Театр за ґратами» бачимо двох танцюючих балерин. Це — артистки одеського балету. А поряд напис: «Прима-балерина на заготівлі дров». Їхні імена можна дізнатися, на жаль, лише тут…

Усе це — лишень маленька часточка від того, що можна побачити у цьому музеї. Навіщо нам про все те знати, пам’ятати, переказувати нащадкам? Щоби ніколи не повторилося? Так, це відома істина. Та не повинна згинути пам’ять про жертви того нелюдського режиму, що запанував в Україні з приходом до влади більшовиків. Того потворного суспільного ладу, що зветься тоталітаризмом. Для України то була ще й окупація, здійснена ро-сійськими військами у двадцятих роках минулого століття, коли країна палала у вогні повстань, не сприймаючи більшовицько-чекістську владу, коли тривала справдешня російсько-українська війна, цнотливо названа потім громадянською — нібито українці воювали самі з собою. А хіба сьогодні ворог не прикриває свою агресію тим самим терміном?..

Кілька років тому вперше від проголошення Незалежності думка про створення в Україні Музею окупації вже обговорювалася в суспільстві. Зрозуміло, що під ту пору подібна пропозиція була приречена на забуття. Й от недавно Міністерство культури зініціювало створення Музею тоталітаризму — що, власне, одне й те саме. Такі музеї мають постати і в інших містах. Одеса могла б тут випередити багатьох, вже маючи добру основу для створення такого музею. Багато років, та, власне, відколи Товариство постраждалих від політичних репресій, зареєстроване ще 1995-го, почало збирати цю унікальну експозицію, ані один одеський високопосадовець сер-йозно не зацікавився цим. Можна безпомильно припустити, що нинішня влада навіть не чула про цей «Музей репресованих», як називають його довколишні мешканці двох сусідніх будинків, котрі знають про його існування. Одна влада зникає у безвісти, за нею інша вдоволено вмощується у ті самі зручні крісла… А безцінна музейна «колекція» злочинів тоталітаризму залишається у темному та глухому підвалі.

Тож трохи історії цього музею народної трагедії. В середині 1990-х заходами громадськості, властиво, невеликою кількістю тих, хто дожив до Незалежності (а були то вдови, діти, рідні репресованих), було створено товариство «По-страждалі від політичних репресій», щоби гідно перепоховати останки своїх близьких та рідних… Надано їм було тоді цей підвал загальною площею 82 квадратні метри, де найменша з п’яти кімнаток має лише 8 «квадратів» і де зріз поверхні ґрунту проходить над вікнами. Сказали, що це тимчасово. Не хотілося йти у підземелля, та довелося. Ніхто не думав у той час про музей. Збиралися, обговорювали свої проблеми, жалілися одне одному на те, що держава, котра будує себе на руїнах тоталітаризму, кинула їх напризволяще, бо не здатні зрозуміти ті позанаціональні так звані «еліти», що будматеріал вони беруть з того самого румовища. А може, й свідомо це роблять. З гіркотою спостерігали близькі та рідні колись репресованих «врагов народа» за спробами обілити минуле та його колишніх вождів, нав’язати думку про те, що було в тій імперії зла щось і хорошого. Приносили на ті зустрічі родинні реліквії: зжовклого листа, газетну вирізку, старе посвідчення, книжку чи вицвілу фотокартку, іншу пам’ятну річ… А які просвітлені, шляхетні, не до порівняння розумні обличчя на тих фотографіях!.. Показували принесене один одному, ділилися пам’яттю, згадували те, що неможливо забути, бо рубцями залишилося на серці. З того невеселого спілкування й вилонилася думка про музей. Самі ж і творили його: хто шмат фанери принесе чи якусь дошку, хто рамку для фото, а хто — цвяхи. Самі обтягували мішковиною каркаси для стендів, прилаштовували на них документи, старі знімки, вишукували нові й нові експонати… Музей фактично зробили люди похилого віку, з підупалим здоров’ям, багатьох із них уже нема, бо час невблаганний, а перенесені випробування не минають без наслідків. Але вони не могли допустити, щоби пам’ять репресованих поколінь поглинув морок забуття.

Отак і народжувався цей музей, од якого вже 20 років поспіль, як тільки може, відбрикується влада. Її представників багато разів за-прошували сюди — зокрема й у ті дні, коли суспільство вшановує політв’язнів, — щоби провести екскурсію, розповісти про свої біди. Але ніхто не приходив, хоч немічні, вже поважних літ люди особисто відносили запрошення.

Кілька років тому делегати з’їзду Всеукраїнського товариства політ-в’язнів і репресованих, що проходив в Одесі, побувавши тут, визнали, що цей музей за експозицією є кращим в Україні серед подібних собі. Воно й зрозуміло, адже фінансуються ті музеї з державного бюджету.

То чи буде в Одесі Музей тоталітаризму?

Роман КРАКАЛІЯ.

Постскриптум. Наша газета вже не раз писала на цю тему, проте жодного відгуку не отримали ні редакція, ані Товариство.

Р.К.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net