У ролі «радянської Касандри»

Бездоганна біографія з точки зору радянських кадровиків стала причиною того, що партапаратники піднесли Миколу Руденка на вершину літературної ієрархії — благословили на пост редактора журналу «Дніпро», обрали секретарем парторганізації Спілки письменників України, відкрили видавничий семафор його книгам.

Різкий злам світогляду Миколи Даниловича стався 1956 року, коли після доповіді М. Хрущова на XX з’їзді КПРС круто змінилося життя мільйонів громадян СРСР. Письменник пізніше згадував: «Почалися болісні шукання: де коріння помилок, що породили сталінщину? Коли цих помилок не знайти, вони лишаться у фундаменті як міна уповільненої дії». Тож саме критичне мислення колишнього фронтовика, який не раз був на межі життя та смерті, й дало поштовх до зміни світогляду.

Керуючись знаменитим заповітом Маркса «Усе піддавай сумніву», Микола Руденко почав шукати коріння помилок з «Капіталу». Він дійшов висновку, що економічна криза зумовлена власне принципами соціалізму. «Я вважав своїм громадянським обов’язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувається з найближчих десятиліть. Обрав для себе гірку роль радянської Касандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називає себе союзом, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, як, скажімо, валиться скирта соломи. Часом вона, імперія, своїм падінням калічить і винищує цілі покоління».

Звісно, суспільні умови, критичне читання праць філософів мало велике значення. Однак не треба забувати і про вплив на Руденка шістдесятницької епохи, її яскравих представників, що формували і його гуманістичне світобачення.

У 1963 році Микола Руденко, будучи чесним із собою, написав до політбюро ЦК КПУ лист про наслідки своїх багатолітніх дослі-джень. У щирій сповіді  не ставив за мету ревізувати чи дискредитувати комуністичну ідею, а лише наводив результати своїх висновків і наголошував на фатальних помилках К. Маркса. Дослідження мислителя було розцінене як замах на основи політичної системи Радянського Союзу. Його перестають друкувати, виключають з партії. Тоді, за словами самого поета, він відчув, що залишилася єдина дорога — до боротьби, а отже й до в’язниці.

Завдяки самовідданій боротьбі правозахисників Української Гельсинської групи, до якої входив Микола Руденко, у громадській свідомості поступово утверджувалася думка про необхідність виходу України із СРСР і створення власної незалежної держави.

Письменника відправили до мордовського табору. Його карали не тільки за те, що виступав на захист національних і загальнолюдських прав, підносив найбільшу цінність — людське життя. Причина була значно глибшою: він протиставив себе системі.

Мордовські, пермські табори, відірваність від України не зломили поета і громадянина. Микола Руденко тривалою працею, особистим прикладом довів, що залишився стійким у своїй душевній чистоті, гуманізмі, національних почуттях. У застійну добу він набагато випередив свій час, виразно побачивши ті проблеми, яких не бачили чи не хотіли бачити інші.  Завжди відстоював ідею рівноправності народів, йшов шляхом осмислення історії свого народу у світовому контексті, тому і його естетичне кредо ніколи, по суті, не змінювалося. Поет залишився цілком послідовним у своїх патріотичних почуттях, у мистецькому сходженні до вершин.

Це і про нього написав Василь Симоненко:

Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум’я згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.

Вільна Україна не забула свого героїчного сина. У вересні 1990-го Микола Руденко повернувся до Києва. Був відновлений у громадянстві, реабілітований. Став лауреатом Національної премії ім. Т.Г. Шевченка 1993 року за роман «Орлова балка». У 1998-у вийшли головні його праці — книги «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії», а в 2001-у — «Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)». Герой України (2000). Помер 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Підготував Ярослав ШЛАПАК.