Переглядів: 1077

Коваль, Коваленко, Ковальчук...

З дитинства пам’ятаю казочку про Івасика-Телесика. Серед усіх почутих тоді від любої матусі казок ця була для мене чи ненайулюбленішою. Після Котигорошка. Чому після Котигорошка? А все через отого нерозбірливого коваля, який допоміг Зміючці підробити голос любої матінки Телесика, щоби дістатися до нього і з’їсти. А у казці про Котигорошка навпаки — кує хлопчині непереможну богатирську булаву проти злого Змія.

Цей страх перед доброзлими можливостями коваля я довго не міг здолать у собі, і коли мати доходила до моменту, де Зміючка зустрічається з ковалем, я просив її не розказувати далі, бо мені здавалося, що якщо я хоч на хвильку замружу оченята, той коваль підробить голос моєї мами і я не впізнаю її. І все ж переконав себе, що такого ніколи не станеться, бо підробити голос матері не зможе жоден коваль у світі. З цією думкою засинав, тримаючи біля свого серця мамину теплу руку.

Казкові ковалі залишилися у дитинстві, а натомість з’явилися ковалі реальні, ті, хто своїм ковальським ремеслом допомагав українцям працювати на землі, боронити рідну землю та прикрашати людське життя своїм мистецтвом, задовольняючи потреби навколишнього люду в ковальських виробах: виготовляли сапи, сокири, сікачі, кресала, навіть такі оригінальні музикальні інструменти, як дримби, на яких і тепер українці грають свої неповторні мелодії, що таємничим, загадковим ритмом навіюють асоціації з далеким минулим нашого народу.

Численні сільські кузні — дерев’яні, саманні (лампачеві), кам’яні, що переважно споруджувалися на краю села, різнилися хіба що набором інструментарію, обладнання, зрештою, популярністю серед населення через обсяг та якість замовлень, які брався виконувати їх власник. Але серця у них у всіх були схожі — вогняні. «На дні моїх споминів, — згадував Іван Франко, — і досі горить той маленький, але міцний огонь... Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі». Тому той, хто хоч раз побував у кузні, може сміливо повторити за І. Франком його слова.

Кузня у нашому місті стояла впритул до базару і була одночасно помешканням для родини коваля і місцем його роботи. Ковалював у ній батько Мишка Бортника, нашого шкільного товариша, що давало нам пріоритетне право завсякчас навідуватися до неї, щоб не тільки подивитися, як роздмухується ковальське горно, а й самим піддувати його старенькими шкіряними міхами.

З-під величезного молота старого Бортника вийшло немало металевих прикрас нашого міста. А мережаний дашок над входом у школу-хедер, зроблений на замовлення євреїв містечка, був викуваний ще батьком його батька, який залишив добру славу і про себе, і про майстерність ананіївських ковалів, котрі за потреби підкували б не тільки блоху, а й комара, якби тому для чогось знадобилися підкови.

Кузня дядька Бортника стояла поблизу міського торговища, і це було дуже зручно для містян: йдучи чи їдучи на ринок, вони несли і везли до ковальні різний реманент для ремонту. Останні свої роки він лагодив переважно головки примусів.

По закінченні школи Михайло виїхав у Біробіджан, сподіваючись, що саме там повинен мешкати справжній єврей, бо дорога до Ізраїлю тоді ще була для них щільно закрита. А от його молодший брат, не поділяючи сіоністських поглядів старшого, залишився жити і працювати у своєму містечку.

І якщо вже ми згадали про коваля, то пригадаймо і про ковальство взагалі, яке добре відоме українцям з прадавніх часів. А найпершим українським ковалем був бог небесного вогню Сварог: за давніми міфами, він викував першого плуга і шлюбні обручки, ставши для праукраїнців покровителем шлюбу і сім’ї. А ще мав епітет «прекраснорукий», тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи.

У фольклорі ковалі кують чудесну зброю (меч, булава, залізна палиця), якою богатирі (Ілля Муромець, Добриня Микитович) перемагають ворога. Ковалі й самі виступають проти злих сил і своїм залізним знаряддям перемагають їх (Михайло Потик, Кирило Кожум’яка, Кузьма й Дем’ян). Ще й сьогодні актуальні настанови Сварога, серед яких: «Не шкодувати життя свого для захисту Дому свого, для захисту Роду свого та Святої Віри своєї, для захисту Святої землі своєї».

У Запорізькій січі серед різних майстрів були і ковалі. Проживали вони у передмісті січі, але були приписані до куренів, як і самі козаки. Запорожці давали їм прізвиська Коваль, Коваленко тощо, які з часом трансформувалися в українські прізвища. Був у мене товариш Алім Коваленко, прадіди якого походили з козацької родини, що поселилася на березі Тилі-гулу.

Ковалі відіграли надзвичайно важливу роль у побуті осадчих краю. І коня підкувати, і підкову виготовити, і вухналі зробити, і металеві ланцюги для господарства, і, і, і... Коваль і тесля були тими майстрами, без яких воза ніяк не зробити. Тому у нашому притилігульському краї так багато людей, в основі прізвищ яких лежить назва давньої професії — коваль. Наприклад, у старовинній книзі «Зрелище природи и художества» (1788) про професію коваля написано таке: «Жоден художник у людському суспільстві так не потрібен, як коваль. Корисному цьому рукоділлю учні виучуються за платню у два роки, а без платні він повинен працювати на майстра чотири або п’ять років. У багатьох місцях за задовільне засвоєння майстерності у ковальстві вважається, якщо коваль скує дві підкови, вила для гною і сокиру». І що цікаво — такий молодий фахівець замість «диплома» офіційно одержував прізвище Коваль, а далі вже утворювались і Коваленко, і Ковальчук, і Ковальський, і Ковалишин, які значною мірою превалюють над Кузнецовими, що красномовно свідчить про давні українські корені нашого рідного краю. До речі, Борис Савенков, російський соціал-демократ, один із лідерів партії есерів, керівник терористичної бойової організації цієї партії, письменник, у своїй книжці «Спогади терориста» (1909) навів цікавий факт: «Зробив я собі паспорт на ім’я подольського селянина, хохла, Осипа Коваля, — хохла, щоб пояснити мій польський акцент». Як бачимо, у реченні доля одного слова проглядається в історії одразу трьох народів: російського, українського і польського. Безумовно, що росіянин українського походження Савенков знав етимологію слова «коваль», як і те, що воно відсутнє навіть у словнику Володимира Даля, хоча й має давній праслов’янський корінь. Але якщо в росій-ських словниках слово «коваль» віднесено до діалекту, то в українській мові (Борис Грінченко) — це літературна норма, яку автор словника пояснив як аналог росій-ському «кузнец».

Сьогодні коваля вже не зустрінеш на селі. Немає в селі і кузні. Хіба що згадається при нагоді прислів’я на кшталт: «Без плуга не орач, без молота — не коваль», «Коваль клепле, поки тепле», «У ледачих ковалів не буває мозолів», «Чого Бог не дасть, того коваль не викує».

Або за прізвищем, яке вічно буде нагадувати нам, що ми таки ковалі свого щастя, а не «кузнєци». Відчуваєте різницю?

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net