Зерна Господні, а вруна людські

Втім, гадаю, всі учасники цієї групи погодяться, що найбільше для поїздки зробив рядовий волонтер Олександр Зубарев. Наша газета вже розповідала про цю яскраву особистість. Сьогодні є нагода познайомитися з Олександром Юрійовичем ближче й довідатися про деякі обставини його подорожі до США, яка передувала поїздці на Донбас.

О, Сакраменто —
місто чуйних людей!

Американські друзі запросили Олександра на український фестиваль, який відбувся 22 серпня в Сакраменто — адміністративному центрі штату Каліфорнія. На форумі наш земляк розповів присутнім про подорожі, сповнені ризику, на Схід України, окреслив проблеми, які постали перед благодійниками, та закликав усіх небайдужих допомогти в благородній справі.

Певна річ, він не був першим, хто звертався до американців з подіб-ним проханням, але в даному разі перед учасниками культурно-мистецького дійства постала конкретна людина, безпосередній виконавець небезпечних рейсів, що не могло не викликати загальної симпатії та розуміння ситуації. З пожертвами не забарилися — загалом було зібрано понад 25 тисяч доларів.

Ці кошти взяла на облік громадська організація «Ukrain Relief», яка уклала угоду з однією з індійських фірм на поставку 500 тонн рису. Його роздадуть як на Сході України, так і в інших регіонах людям, що потребують підтримки. Перша партія рису — 25 тонн — уже надійшла до Роздільної. Частину, як і планувалося, відправили на Схід України, а решту в присутності соціальних служб безплатно роздали представникам тих категорій населення, яким сьогодні живеться надзвичайно сутужно.

Перебуваючи у США, Олександр Зубарев спілкувався з очільником «Ukrain Relief» Степаном Скоцем та його заступником Сергієм Вронським. Обидва — щирі українці: один — з Волині, другий — з Рівненщини. Обом душа болить за те, що діється в Україні. Й свою організацію вони створили лише з однією метою — допомогти людям, що потрапили в біду. «Спочатку, — розповідає Олександр, — Степан сумнівався: чи ж зрозуміють їх американці? Та всі побоювання відпали, коли люди щиро, від усієї душі і досить щедро відгукнулися».

Фестиваль відбувся на території великої слов’янської місіонерської церкви «Віфанія». Нагадаємо, що так називалося поселення, згадане в Новому Завіті, в якому Ісус Христос перебував напередодні урочистого в’їзду в Єрусалим і де воскресив Лазаря. Це диво було під силу лише Богові, а ось воскресити надію, надати поміч тим, хто страждає, чи тим, хто ризикує життям, захищаючи Вітчизну, — все це спроможна зробити звичайна релі-гійна громада.

На згадку про фестиваль у Сакраменто його учасники передали до Роздільнянської райдержадміні-страції два прапори — український й американський — зі своїми побажаннями добра, миру та спокою.

Однострої
від рейнджерів

Окрім участі у фестивалі, Олександр Зубарев мав намір познайомитися з людьми, які допомогли б придбати американську військову форму для українських вояків. І це йому вдалося. Благодійники знайшли магазин рейнджерських одностроїв.

— Форма не нова, — каже Олександр, — але цілком придатна для користування. Поки що спонсори придбали 30 комплектів, у кожному — куртка, штани, берці, шапка, рукавиці, наколінники, окуляри, навісні пристосування для набоїв та гранат. Щоправда, їхати по форму довелося далеченько від Сакраменто, але люди тут дуже жертовні і всі витрати взяли на себе.

Віртуоз керма

Звідки ж в Олександра ця наполегливість, талант притягувати до себе людей? Відповідь на це запитання варто пошукати в біографії.

Батько, колгоспний шофер Юрій Зубарев із села Надія, був спеціалістом, як то кажуть, від Бога. Він майстерно водив ГАЗ-51 — у 1950—1970 роках наймасовіший вантажний автомобіль, у народі прозваний «Газоном». Віртуозом цієї машини став й Олександр.

Сьогодні важко повірити в те, що вже у 10-річному віці він навчився не просто керувати автомобілем, а й виконував деякі професійні обов’язки водія. Зокрема, бувало, у жнива йому доводилося підміняти батька і возити зерно від комбайна на тік — де ж візьмеш незадіяних водіїв у гарячу пору?! Якось один відомий у районі страж правопорядку, заїхавши на тік, мало не оторопів, побачивши, як з кабіни зістрибує хлопченя. Та жниварі його швидко заспокоїли: «Сашко хоч і малий, але водій вправний. З таких гарні люди виростають». Про малого помічника тоді навіть газета написала.

Йшли літа. Сашко користувався повагою і прихильністю своїх наставників. Йому сповнилося 16 років, коли став свідком пам’ятної розмови. Колгосп тоді якраз отримав новісінький ГАЗ-51. Завгар, походжаючи перед водіями, що зібралися з такої нагоди, виголосив: «Думаю, нову машину треба закріпити за Зубаревим». «Так у нього вже є», — зауважив хтось із шоферів. «Ні, — сказав завгар, — я маю на увазі не батька, а сина».

Батьківська порада

Назву Надія селу дали віруючі. Певно, в цей нетрадиційний для радянського часу топонім вони вклали своє сподівання не лише на краще життя, але й на свободу віросповідання. Комуністична система, якщо пам’ятаєте, жорстоко переслідувала баптизм — одну з найбільших протестантських течій у християнстві. Прикладів — скільки завгодно. Ось один із них.

Уявіть собі. Крайня Північ. Після непосильної праці понуро повертається в свої бараки колона ув’язнених. Один каторжанин, знесилений, відстає. І конвоїри, аби не уск-ладнювати собі життя, спускають на нього сторожових собак... За однією з версій, так закінчив життя один із фундаторів церкви євангельських християн-баптистів Іван Воронаєв (він же — Микита Черкасов, Іван Воропаєв). Це він у 1920 році заснував першу релігійну громаду в Одесі, звідки цей процес поширився на весь колишній Союз. Але в 1930-у поборника нової віри звинуватили у підриві підвалин радянської країни й заарештували. Кинули до в’язниці і його дружину. Лише через 25 років, проведених у таборах і на засланнях, їй вдалося перебратися до США. Переповідають, це на прохання президента США Дуайта Ейзенхауера таку «люб’яз-ність» дозволив Микита Хрущов...

Давно вже нема «країни рад», якій постійно щось заважало. А баптизм існує. У 2011 році в Одесі, у сквері імені Георгія Гамова, біля головного входу до центральної церкви християн євангельської віри, було встановлено пам’ятник у вигляді скелі заввишки два з половиною метри з викарбуваним бюстом Івана Воронаєва. На пам’ят-нику — напис: «Героям віри, братам і сестрам у Хресті». Тобто це пам’ятник всім репресованим, замученим і розстріляним, хто не відрікся від Бога в роки радянських репресій.

Цей дух, дух євангельської віри витав і в селі Надія. Людина, вступаючи в доросле життя, мала вибір: рушати на бистрінь без керма і вітрил чи заручитися оберегами віри. Скільки їх, жителів наших міст і сіл, дужих, вродливих, кмітливих, поглинули злочинні ватаги та тюрми! Батько боявся, борони Боже, й натяку на таке майбутнє для сина — теж дужого, вродливого, кмітливого. Під час однієї серйозної розмови він дав Олександрові коротку, але ємку пораду, яку той запам’ятав на все життя: «Не носи у кишені ножа, поклади до неї Біблію».

Аби добро
перемогло зло

Олександр Зубарев ні на мить не жалкує, що прийняв віру. З нею він зустрів своє кохання — Любу, з якою виховали 13 дітей, з них шестеро — усиновлених. З нею налагоджував своє життя в США, де в кінці 1980-х почали активно виникати релігійні громади, чому певною мірою сприяла й еміграція віруючих з колишнього Союзу.

Там він зустрів багато добрих і мудрих людей, які посіяли в його душі Господні зерна доброти. Одним з таких наставників був пастор Адам Бондарук, родом із Кривого Рогу, котрий свого часу був змушений переїхати до США. Олександр й досі вважає його своїм учителем і другим батьком, хоч був при ньому лише водієм.

Саме церква посприяла і сприяє Олександрові в його волонтерській діяльності. Готовність зробити все, аби добро перемогло зло, повернуло його знову в Україну, яка сьогодні потерпає від війни, нав’язаної нам російською владою.

— Ми нікого не закликаємо проклинати Росію, — каже він. — Благаємо лише попросити Бога, щоб дав їй розум.

Віруючі не стоять осторонь й практичної допомоги бійцям АТО і населенню, яке стало заручником бойових дій. Першу поїздку на Схід України Олександр за підтримки синів та однодумців здійснив ще торішнього жовтня. Попервах не афішував своїх вояжів — Бог і так усе бачить. Але згодом споряджати автомобіль у далекий рейс обмеженому числу волонтерів, обтяжених ще й непомірними тарифами, ставало дедалі складніше. Тому свої зусилля вони об’єднали з ра-йонною владою, яка теж опікується підтримкою наших співвітчизників на сході країни. Цей симбіоз ви-йшов напрочуд вдалим.

Добрі справи,
як маяки

Енергійна волонтерська праця Олександра Зубарева не залишилася непоміченою. До Дня захисника України Роздільнянська райдержадміністрація нагородила його грамотою — за активну діяльність в організації благодійної допомоги військовослужбовцям та особистий внесок у матеріально-технічне забезпечення військових підрозділів у зоні АТО. Адміністрація подякувала за доброту та милосердя і доброчинним організаціям «Ukrain Relief» та церкві «Віфанія».

Добрі справи, як маяки у гаванях, у найбільші бурі та шторми вселяють впевненість у тому, що нам не збитися з курсу до омріяного життя і, попри всі негаразди, не втратити людяності і Божих чеснот.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.