Свій погляд на свою історію

Чому згадалася ця історія? Бо в очах багатьох присутніх читалося німе запитання: знову переписувати історію? Знову нові концепції, нові підручники, нові вимоги? Допоки ж?..

Але що тут поробиш, коли від природи непорочну історію часто прагнуть використати хтиві до чужої слави, пристосувати її під себе. Так було з давніх часів, так, либонь, триватиме ще довго. Бо нема історій без «білих плям», загадок. Бо чим віддаленіше від нас минуле, тим більше про нього втрачено, забуто зі злої волі чи з плином часу. А це не може дати багатьох відповідей дослідникам, науковцям і всім нам.

Модератор «круглого столу» — начальник управління просвітницької роботи Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Сергій Громенко, за-прошений міським управлінням осві-ти, звернув увагу присутніх: в українській історії чи не найбільше невідомого стосується не давніх і прадавніх часів, а найближчого до нас ХХ століття. Ті «білі плями» — наслідок зумисних дій. Знищувалися документальні джерела, накладалися всілякі заборони, вдавалися до ліквідації людей — носіїв пам’яті про події, які настирливо вимагалося забути.

Та йдеться не про переписування історії, а про очищення її від брехні, брудних інсинуацій, злочинного замовчування. І то стає новими сторінками відтвореної історії, її правди. Відкриту історичну правду заховати неможливо, тим більше зараз, коли зацікавлених у пошуку постійно зростає. Втім, з іншого боку, множаться й фальсифікатори нашої історії, бажаючи її принизити, перекреслити, знищити, як і загалом існування нашої держави України. Багато таких «старателів» у нашої північної сусідки.

А нам своє робити. І це робить колектив Інституту національної пам’яті, створений у незалежній Україні. Його мета — розвіяти міфи, брехливі стереотипи, розкрити замовчуване. Це не освітня, не громадська інституція, а центральний орган виконавчої влади, без прокурорських функцій, які, до речі, має аналогічний інститут у Польщі.

Що в доробку інституту? Найперше — порушили питання про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу. І вже десятки країн світу приєдналися до цього висновку. У Великобританії вирішили спорудити пам’ятник жертвам цього комуністичного злочину. І як би не силкувалися російські політики й історики назвати це голодом, як у деяких інших регіонах колишнього Союзу, незаперечні факти спростовують цю брехню. Варто лише порівняти приріст населення у тих регіонах з Україною — і все стає на свої місця. Чому це в Росії, Білорусі той приріст перевищує в рази? Відповідь — у мільйонах померлих і ненароджених. Щороку на вшанування пам’яті цих жертв ми запалюємо скорботну свічу. Ніщо не забуте...

З подачі інституту 8—9 травня відзначаємо нині в новому форматі — як День пам’яті та примирення і День Перемоги.

Справедливо, що вилучаємо із вжитку поняття «Велика Вітчизняна війна». Для нас вона не велика і не вітчизняна. Вона для нас — Друга світова. Та й у часі внесено суттєве уточнення. Для нас почалася ця війна у вересні 1939 року, коли в Західній Україні сталися трагічні події за змовою гітлерівського і сталінського режимів. Допоки ж замовчувати, що радянські війська виступили в ті роки у супрязі з фашистською Німеччиною, що бомби падали на Львів?

Ми рішуче відкинули чужу імперську георгіївську стрічку. Наш символ — «Червоні маки», символ простреленої кривавої рани.

Час вимагав і декомунізації. Подекуди зусиллями місцевої влади її розпочали ще в 1990-х — пере-йменовували вулиці, площі, демонтували пам’ятники комуністичним ідолам. Хвиля «ленінопадів», як влучно назвав це народ, прокотилася країною на апогеї Революції Гідності. А 21 травня 2014-го, як вияв безповоротного розиву з болючим радянським тоталітарним минулим, у дію вступили декомуні-заційні закони. Інститут визначив перелік імен, не гідних бути увічненими в українській топоніміці. Роль цих осіб, їхній внесок в історію нашої держави з огляду на розсекречені відомості про їхні діяння належить переосмислити. Їхнє місце — в музеях, в експозиціях, що розповідатимуть нащадкам про той трагічний історичний відтинок, який довелося прожити нашому народові.

Для істориків-дослідників величезне поле роботи з повернення із забуття справжніх героїв національно-визвольного руху, зокрема й часів Другої світової війни. Про неї маємо знати не лише з огляду на бойові дії, а про те, як виживали в те лихоліття люди, чим мотивувалися їхні дії і вчинки. Скажімо, про колабораціонізм. У ньому сталінський режим звинувачував населення величезних територій, як-от Західної України, балтійських країн, і цілі народи, зокрема кримських татар. Спочатку людей кинули на поталу ворогові, а потім безжально вигнали з рідних домівок, вислали у казахські степи, на Далеку Північ, до таборів ГУЛАГу...

Сім десятиліть ми не мали права на власний погляд на Другу світову. Багато чого замовчувалося свідомо. Наприклад, ніби й не було, як уже мовилося, двох років співпраці наших комуністів та німецьких фашистів і не було героїчного спротиву обом окупантам з боку УПА, зусібіч оббреханої комуністами. Ніби не поклали голови мільйони українців у тій війні, а сама Україна наче й не постраждала найбільше. Ще належить підрахувати ціну, за-плачену у тій війні Україною. Натомість нинішній фюрер Путін цинічно заявляє, що й без «хохлів» перемогли б гітлерівців.

Так, у нас свій погляд на війну, своя пам’ять про нашу історію. І російська шизофренія щодо історії — зайвий доказ цієї клініки у її носіїв.

Роботи щодо «білих плям» у нас — непочатий край. Чи багато хто знає про тисячі повстань, протестів українського народу проти свавілля індустріалізації, насильницької колективізації? Лише недавно ми відкрили для себе замовчувану героїку і трагедію Холодного Яру. Не оцінили ще належно внесок тисяч політрепресованих, звитягу шістдесятників, які поклали своє здоров’я, а то й життя заради збереження нашої національної свідомості.

Вчителі-історики хвилюються щодо внесення коректив у шкільні програми. Так, очікуються значні зміни, доповнення, готуються відповідні методичні поради. Інститут національної пам’яті лобіюватиме збільшення кількості уроків історії нашої держави в школах.

Завдання не з легких, але вони невідкладні. Щоб впоратися з ними, треба просто бути патріотами. Складові патріотизму не лише у вишиванці, козацьких шароварах та «оселедці» — то зовнішні побутові атрибути, підкреслив Сергій Громенко. Вирішальне — бути корисним країні на своєму місці. А справжній патріотизм — відсутність корупції, професіоналізм і жертовність в ім’я всіх співвітчизників, незалежно від національності, мови, віросповідання.

Звичні, давно відомі істини, але ж і нині такі актуальні.

Оксана ПОЛІЩУК.