Не відступаючи від правди

Ми ще тільки збираємося відкрити книжку, а письменник уже занурює нас у досить делікатну проблему її назви. Адже читач пам’ятає, що Улас Самчук відому трилогію «Ост» увінчує романом «Втеча від себе», в якому головний герой знаходить свою другу, канадську, домівку. І хоча Геннадій Щипківський знає, що людина не спроможна втекти від себе, бо є синтезом душі та тіла, знає, що подібну назву вже має роман іншого відомого україн-ського письменника, його попередника, все ж дає схожу до Самчукової назву — «Утекти від себе», свідомо ризикуючи наразитися на іронічні кпини «добрих людей». Це що? Недогляд автора? Його втома? Чи повне ігнорування отих «добрих людей»? Сумніваюсь, бо тоді у цьому можна було б звинуватити не тільки Г. Щипківського, а й М. Коцюбинського зі В. Стефаником, які назвали свої твори, як Т. Шевченко, — «Сон», або П. Кулі-ша зі М. Старицьким за назву «Орися», а номен «Злодій» дали своїм творам одразу три письменники: В. Потапенко та Я. Жарко на чолі з метром В. Стефаником.

У світовій літературі теж спостерігаємо подібне. Скажімо, «Божественна комедія» Данте відлунює у «Людській комедії» Бальзака, а «Доктор Фаустус» Т. Манна свідомо відсилає нас до «Фауста» Гете. Тому вважати повтор назв випадковістю, недоглядом, втомою або відсутністю уяви у письменників було б, як на мене, поспішним, а головне — наївним. Подібне суголосся не можна віднести на рахунок відсутності і в нашого автора фантазії, навпаки, воно є яскравим свідченням шанобливого ставлення Геннадія Щипківського до попередників, свідомої відмови від бажання бути оригінальним на їх тлі, навіть тенденції не просто створити щось подібне з певної теми, а продовжити питання, порушені видатними діячами художнього слова.

Тут доречно згадати, що українські письменники завжди відчували себе частиною великого національного організму і, даючи творам ідентичні назви, не намагалися апелювали до попередників, а наслідували певні літературні традиції. Бо індивідуальність в українській літературі, з огляду на історичні обставини, була не такою важливою, як причетність до колективної народної свідомості.

Увага до особистості з її духовними потребами та переживаннями, нерозривний зв’язок з народною культурою та прагнення естетичної досконалості — засадничі світоглядні позиції представників української літератури усіх часів і періодів її становлення та розвитку. Тому не обмеженість творчої уяви автора лежить у виборі назви роману, і не запозичення чи недогляд, а класичне наслідування кращих літературних традицій українського красного письменства.

За проблемою назви виникає не менш важливе для розуміння роману питання: а чому письменник Г. Щипківський з-посеред цілої плеяди знаних попередників обрав Уласа Самчука, а не Василя Барку, наприклад? Чи Тодося Осмачку, Юрія Клена або Юрія Бедзика? Питання теж не з простих. І не тому, що «Жовтий князь» надто примітна назва («Фауст» не менш примітна у світовій літературі), а тому, що саме У. Самчук першим показав нам анатомію нищення Москвою української нації не стільки голодомором, скільки самим існуванням совєтської влади в есесесері, в основі котрої лежить прищеплення громадянам рабської покори перед нею та упокорення непокірних, які «каралися, мучилися, але не каялись». Тому автор і робить спробу, починаючи від назви роману, відродити історичну пам’ять, зліквідувати «білі плями», яких у свідомості українців ще чимало, пропонуючи їхній увазі своє, сучасне, бачення тих подій на рідному йому Поділлі.

Тричі Україною у ХХ столітті котилися хвилі голодомору: 1921—1922, 1932—1933 і 1946—1947 роки. Але якщо перша виникла на ґрунті загального економічного занепаду країни, з яким більшовики намагалися впоратися, запровадивши у країні НЕП («А мав таку надію... повірив: НЕП назавжди. І держава спиратимется на заможних, які будуть кріпити її міць. А воно — інакше», — так на початку роману думав головний герой Іван Гора), то друга, 32—33 років, була найнемилосерднішою і найстрашнішою. Це був справжній мор, що забрав життя мільйонів українців. Штучний, запланований у Москві, він прийшов разом з більшовиками, разом з колективізацією. Нова влада з її класовою ненавистю, богохульством, безкультур’ям порушила усталений сільський уклад з його християнськими заповітами, вірою у Бога. Автор пише: «Голод, немов би косою-дев’яткою, стинав людей, а Москві було мало. На наступний рік довела завдання: колгоспи здають від 2,7 до 3,1 центнера з гектара, а одноосібники — 5—10».

І якщо НЕП давав ще якусь можливість сумлінним селянам господарювати з прибутком, то ледарів і пияків він дратував, розпалюючи в них заздрість і жадібність, подібно до Каїнової. А викликала їх до активного життя сама влада: «Але щось має статися, недарма ж млоїть у душі. Бо чому тоді Тарахкало так нагло повівся? ...Видко, навіть у сні бачать, як захапають чуже, — думав Іван Гора. — Свого ж ніколи не мали. А як щось і водилося — пропили... Чує серце: все заберуть. Ще ці жнива мої, наступні — їхні. Скоро в центрі оговтаються і повернуть навспак, як дишло. Хіба свій переворот робили для хазяїв? Ні! Для своєї голоти. НЕП ось-ось лопне, наче дощова кулька».

Інтуїтивно відчуваючи у нахрапистій поведінці голови «комнезаму», новоспеченого комуніста Володьки Тарахкала, велику біду Іван Гора вперше не знав, як йому діяти і жити далі. «Що за напасть така,— дивувався Іван,— звідки взялася? Невже у центрі не розуміють: держава тримається не на босоті, а на господарю?». Але годі було говорити це вголос, серед чужих. Страх, який принесла більшовицька влада, скував усім уста, наклав на них печать мовчазних мук: «І завертівся Іван, наче на гарячій пательні. ...Його брали сумніви, чи захоче Пейсах допомогти? Чи стане розмовляти з ним? А як побоїться, що він підісланий НКВД?».

Як справжній син української землі («Хто мене прив’язав/До

цієї землі?/Ні втекти, ні сховатись/Не можу» — Г.Щ.), Геннадій Щип-ківський ясно розуміє всю глибину національної трагедії України, яка тричі несла їй масову смерть.

Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту родини Івана Гори з їх буднями і святами, радощами та клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні глави роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: «Влада в першу чергу душила село... Смерть теж замордувалася, два роки без передиху так накосилася, аж самій стало страшно. Тепер коса без роботи, хоч викидай на смітник». Але «викидати на смітник» цю «косу» влада не поспішала, а, змінивши тактику, продовжувала винищувати українців їх переслідуванням, яке не закінчувалося сибірськими таборами, допоки людина ще існувала. І що тільки не робив Іван, щоб розірвати це прокляте коло, а воно знову замикалося, неначе вода над вкинутим у неї каменем: тарахтали всюди сунули за ним, знищуючи на цьому бігу любих і дорогих його серцю людей («видно, настало життя з присмаком полину, — думав Іван. — Він сторічний. Куди б не подався, він — слідом, наче печать на долоні»).

Тікаючи від переслідувачів, Іван ніяк не може змиритися, а головне — не може зрозуміти: чому він, здоровий, сильний, щасливий у праці та своїй сім’ї чоловік, ховається по чужих закутках, неначе біжить від себе? Чому не опирається цьому переслідуванню? Не намагається збороти його, а втікає від нього?

Можливо, долучати статистику сучасних дій українців у ситуації загрози їхньому життю недоречно, але на запитання «Яким діям ви надали б перевагу в умовах іноземної інтервенції у ваше місто чи село?» 24 відсотки відповіли, що готові чинити збройний опір, 29 — вдавалися б до акцій громадської непокори, 37 — виїхали б у безпечне місце, в тому числі й закордон («Чорноморські новини», № 78). Але це відсотки «іноземної інтервенції», а не внутрішньої боротьби «за гідність», де значна частина українців обирає життя «на нашій — не своїй землі», а не боротьбу за свою. Відтак найдієвішим протестом проти свавілля влади на тому історичному етапі українці вважали втечу за кордон. Вірніше, не стільки втечу, як порятунок.

І все було б значно простіше, якби автор показав нам тільки самого Івана, без його близького оточення: любої дружини Катерини, дітей, родичів. Думаю, тоді Іван був би не серед втікачів, а з-поміж тих, хто чинив би опір будь-якому насильству та переслідуванню. Але глибока, віками вкорінена у свідомість українців відповідальність за свою сім’ю робить чоловіків уразливими перед насильством. Тому автор проблему буття українського народу розкриває через філософію української сім’ї, у внутрішніх стосунках якої головне навантаження несе життєспроможність української ментальності. Інтуїтивно відчуваючи небезпеку і розуміючи, що треба вижити в умовах масового знищення та русифікації, українці, яких переслідувала влада, не знали, як їм слід діяти: у них просто не було досвіду. Але досвід виживання в умовах віковічного переслідування був в іншого народу, який жив поруч, серед них, разом з ними — у євреїв.

«Через день Іван уже тупцював під будинком, де мешкав єврейський авторитет. Пейсех, немовби пророк, сидів у кріслі з високою спинкою, наче на троні, сивобородий, з гострими очима, які бачили наскрізь, у темній камізельці, з кишеньки якої визирав золотий ланцюжок від дорогого годинника, бо єврей такого пошибу ніколи не носив дешевого». Вислухавши Івана, Пейсах подумав і проказав:

— Щезай із села. Їдь на шахти. Там загубися серед людей. Туди багато тікають. Там не будуть шукати, якщо станеш голий і босий.

— Це що, самому від себе тікати? —запитав Іван.

— Виходить, так. Мусиш.

Пейсах настрахав: «Збувай майно, давай ногам ходу». Іван у кишені намацав п’ятірки, витяг вузлик, розв’язав і подав йому. Пейсах зважив їх на долоні... усміхнувся: «Люблю такі монети. Вони мені душу гріють. З ними нігде не пропадеш. Вони врятують». «Це йому просто, — із сумом думав Іван, — візьме калитку і подасться до Одеси, а звідти майне за кордон у Румунію. Євреї ниньки скрізь при владі, один на одному сидять і звідти інших поганяють».

Ви теж згадали тут Тараса Бульбу? Так, так — з-поміж багатьох відчайдух Тарас у скруті знаходить таки єврея Янкеля, щоб той доставив його до Варшави: «...Я б не просив тебе. Я б, може, й сам знайшов шлях до Варшави, але мене можуть якось пізнати й захопити кляті ляхи, бо я не дуже на вигадки вдатний. А вас, жидів, на те й створено. Ви хоч самого чорта — і того обдурите. Ви знаєте всяких штук: ось чому я до тебе прийшов! Та й у Варшаві я сам ні на що не здобувся б».

Починаючи від романів Вальтера Скотта, образ єврея невипадково, не як данина моді, присутній у творах практично всіх європейських письменників (не виняток й українські: Шевченко, Франко, Леся Українка, Левицький...). Бо у світі уявлень європейця нової доби образ єврея був пов’язаний з певними професіями і тими барвами, яких набувають ці професії у «єврейському виконанні». Єврей-купець, лихвар, банкір-кредитор, дрібний торговець — найпоширеніші образи єврея в європейській культурі — знайшли своє відображення не тільки в літературі, а й у творах мистецтва, усній творчості.

Східна Європа спродукувала ще один потужний образ єврея — шинкаря, професія якого в Російській імперії поступово, впродовж другої половини ХІХ ст., сходить нанівець після запровадження у 1890-х роках державної горілчаної монополії. Проте образ єврея-шинкаря продовжує функціонувати в українській літературі, набуває нових значень і в суспільній думці, що розглядає єврея як освіченого та ділового працівника, яких так бракувало тоді у країні. Євреї стають домінуючим прошарком у керівництві ВКП(б), уряді, в усіх ланках державного апарату. Монолог Івана Гори: «Ці хлопці оброблять не тільки слідчого, а й самого начміла. А Коцик — їхній полукровка. В органах таких багато». І не тільки в органах: євреї масово служили командирами у Червоній армії, працювали в торговельній мережі, системі постачання, на будівництві. Вони успішно займалися економікою. Шойхет (шинкар) — Івану: «Я знав, що ти прийдеш до мене, рано чи пізно. Слідчий, Наум Коцик, одружений на нашій красуні Розі. Ради неї він закриє любу справу».

Перше двадцятиріччя совєтської влади склалося для євреїв сприятливо. Їх вплив у керівництві країною був настільки сильним, що за антисемітизм почали карати як за злочин. Тоді-то до широкого вжитку й увійшло слово «єврей», замінивши загальновживане у Європі «жид» («Ізя своїх єдиновірців ділив на дрібноту — жидів і заможних — євреїв. Навіть у Тульчині — не пропаде, там «Торгсин», і в нім орудує єдинокровець»). Звісно, автор не міг погрішити проти історичної правди, ввівши у роман цілу главу, присвячену євреям, за допомогою яких Іван Гора поступово, зате без помилок і прорахунків, дістається закордоння.

Усі персонажі — а це і селяни різного достатку, і священик, і міліціонери на чолі з «начмілом», і партійні функціонери, і шахтарі разом з іноземними спеціалістами, і євреї — всі вони люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полiтичних поглядiв, всі вони — народ. І хоч події роману відбуваються в історичній площині тридцятих років минулого століття, але в процесі його читання не покидає відчуття того, що нинішній день чимось таки нагадує той, що вже відбувся. Нагадує про це й мова, насичена подільськими діалектизмами, як лексичними, так і етнографічними, що створюють непідробний колорит історичного тла твору. Адже діалектизми, як і «пейзажні вкраплення», доволі стійкі ознаки не тільки місцевості, а й її історичного забарвлення. Окрасою цих «вкраплень» є фразеологічні звороти, словосполучення, прислів’я та різні приповідки у місцевому виконанні, як-от: «схарапудити люд», «рихва часу», «талапала свої верепи», «відзолила шмаття», «хто до землі кланяється низько, тому до хліба близько», «тобі так хочеться робити, як старому псові в завірюху брехати», «як до праці — руки дрижать, а як чарочку, то парочку» тощо. І хоч лексика південно-західного діалекту, вживаного Геннадієм Щипківським, дещо різниться від південно-східного, який властивий мешканцям нашого краю, але зрозуміти ці «вкраплення» у контексті без додаткового пояснення все ж можна.

Свого часу неперевершений знавець української мови Максим Рильський висловив думку про до-цільне використання діалектних слів, форм і зворотів, заперечуючи повне вилучення їх з літературної мови. Тому редактор видання, відомий український вчений-філолог, новеліст Василь Полтавчук вирішив за необхідне зберегти мовну канву, щоб не збліднити історичність твору, яка є його основою.

Юрій Мушкетик, патріарх нашої літератури, лауреат Шевченківської премії, розглядаючи творчість Геннадія Щипківського, слушно сказав: «...Мене аж завидки беруть: ну звідки Щипківський так об’ємно в деталях знає всю епоху, майже століття, скажімо, війну, він же 1944 року народження, і колективізацію, і боротьбу УПА? А як болісно передано голод 1933-го року... Скільки для цього Г. Щип-ківському потрібно було праці, скільки переполоти людських душ, скільки знати з минулого та прозрівати майбутнє... Можу уявити, як переболів душею Геннадій Щипківський, пишучи болісний, глибоко реалістичний твір, намагаючись ніде не відступити від правди, подати життя таким, як воно є»... І хоча ці слова були мовлені на адресу іншого історичного роману Г. Щипківського, в них відбилася суть творчого почерку письменника: ніде не відступити від правди! А вона сьогодні, як ніколи, вкрай необхідна українцям, щоб не конати «на нашій — не своїй землі»...

Юрій СИСІН, письменник.
м. Ананьїв.