«І щороку найкраще зерно залишаєм синам на насіння»

Він швидко став своїм у літературних колах, та й не могло бути інакше, бо поетів його рівня в нашому середовищі і тоді, і тим більше тепер — небагато.

Тут він пробивався крізь «опікування» каральних орга-нів, тут міцнів його талант, тут виходили його перші книжки.

Тривалий час Василь очолював міську літературну студію в Іллічівську, вишуковував талановитих людей, допомагав їм стати на «літературні ноги». Допомагав він у тяжкі часи і мені. Допомагав просто самим своїм існуванням на цьому світі і своєю дружбою, і притулком на своїх скупих хатніх квадратних метрах, за що я йому і прижиттєво, і посмертно вдячний.

Згадуючи нині — в дні його пам’яті — Василя, хочеться згадати і його прекрасні вірші, які з любов’ю підготувала його дружина Ірина.

Тарас ФЕДЮК,
поет, віце-президент Асоціації українських письменників,
лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

Василь Сагайдак

Дівчата малих міст

                Ірині

Дівчата з міст маленьких та містечок,
А як же бути з мріями тепер,
Що кружеляли в майових хуртечах
Із цвітом над люстерками озер?

У вуличках і в днини вечорових
Від крон дерев та квітів у росі
Росли Наташі, і усі — Ростови,
Росли Тетяни — пушкінські усі.

О як ви граціозно танцювали
У школі з однокласниками вальс,
Вони на мить Болконськими ставали
Й Онєгіними справжніми для вас.

Та лиш на мить…
Думки летіли далі,
У дивен світ, що витворили ви
З романів, кінофільмів, карнавалів, —
Хмільний настій з уявної трави…

Ну, а життя?..
Життя котило води.
Все тихше й тихше озивався бал.
Болконський та Онєгін не приходив,
А роки бігли риссю та учвал.

Весілля перелунились.
Щасливі.
Хоч муж — радіотехнік чи шофер.
Не Жан Маре.
І любить чеське пиво.
А як же бути з мріями тепер?

Життя, звичайно, вимага реалій
Й на землю опускає із небес.
Варити,
    прати.
Пелюшки,
    сандалі.
І ще сто тисяч клопотів.
    Та все ж, —
Як доньок виряджаєте до школи
І довго-довго дивитесь услід,
Із юності вертається святковий,
Фантазією витворений світ.

І без вагань довіритеся знову,
Його бентезі,
    пристрасті,
        красі:
Ростуть Наташі, і усі — Ростови,
Ростуть Тетяни — пушкінські усі.

Ворожбит

Скіфський сонет

Заходить сонце, мов із міді лите, —
Хриплять у віз запряжені бики.
Біда тобі, брехливий ворожбите, —
Несе вогонь прислуга з-над ріки.

Чекає хмиз. До воза мотузки
Примоцювали руки — не звільнити.
Невже вербове пруття і кістки
Тебе могли так люто обдурити?

Не царську смерть, а власну передрік.
Сини мовчать. Їх теж уб’є твій гріх.
Хіба дочці всміхнеться царська милість.

В її очах чи зблиск огнів чи гнів.
Вона народить чотирьох синів,
Аби за правду батькову помстились.
* * *
Вітри з-над моря злі. Немов ординці.
Готуйся, побратиме, до зими…
Які вона дарунки та гостинці
Мені дістане з білої суми?

Сховали у засохлій катеринці
Свої турецькі шабельки громи…
Я із своєю тінню наодинці.
Як мовить люд — ні кума, ні куми.

В тепліше небо полетіли птиці.
Вужі — у норах. У ярах — лисиці.
Закуталось загатами село.

Над морем темним плине хмар латаття.
Я розпалю на березі багаття.
Ти теж прийдеш на світло і тепло.

Пісня синові

Поки даль зоветься даллю
І скопа гніздо снує,
Я тобі заповідаю
Все, що в мене нині є.

Та відразу і відраджу,
Щоб не мучився надар, —
Не спакуєш в саквояжі
Принабутий мною скарб.

Наче донор частку крові,
Я у тебе переллю
Неспокійної любові
З тихим присмаком жалю.

Крізь потребу хліба-солі
Хай повік й тебе пече
Невсипуща люта совість,
Мов поранене плече.

Ще тобі заповідаю
Повне серце сподівань,
Що не мали урожаю
На полях моїх чекань.

Хай вони, доспівши в слові,
Стануть зерням золотим
Під рясним дощем любові
Й сонцем совісті терпким.

Зерно на насіння

Той закон побутує давно
У народу мого покоління,
Щоб найкраще пшеничне зерно
Залишати синам на насіння.

А всіляко велося землі
В люті зими й круті переднівки,
Коли тижнями хліб на столі
Не світився у небо домівки.

Заступала недоля вікно,
І ридали свічки на ослоні…
На насіння лишалось зерно
У навіки закляклій долоні.

Та батьки не журилися тим,
Що не їм урожаї дозріють,
І майбутнього дням палахким
Із зерном віддавали надію.

Хоч не раз вовкуваті дими
І вогні заглядали в обличчя,
Лютували пекельні громи, —
Ми не зрадили батьківський звичай.

То ж мов правди святе знамено,
Ми шануєм зв’язок в поколіннях,
І щороку найкраще зерно
Залишаєм синам на насіння.

Весілля

Жіноча доля справедлива
І кожній день такий зів’є,
Коли вродлива й невродлива
На день князівною стає.

Тоді для неї, для одної
Палають в полудень зірки,
Літають з птицями левкої
Й сміються бубни та смички.

А до заклечаної хати
Прийде в гостину півсела,
Аби собі запам’ятати,
Як ти князівною була.

Бо він недовгий, день весілля.

Ти — князівна,
Тож веселитися велиш.

Синові

З Ауреліу Бусуйка

Коли життя дожухне на золу,
Тобі ім’я залишу, мов зорю,

Залишу землю в чистій тишині,
Траву, що рясно зійде по мені,

Залишу сонце, небо для крила,
Надію, що під серцем зацвіла,

Товаришів (без них не проживеш)
Та ворогів (й без них не проживеш) —

Злобу їх треба заслужити теж.

Заповіт сотника УПА

Ніколи не пускай на поріг варвара, сину, —
чи ітиме війною, чи з міхом облесних клятв,
він забере твій дім, ложе візьме і дружину
і на майдані спалить згортки давніх коляд.

Змертвіє у словниках та на цвинтарях тепла мова,
бо все, що у тебе сьогодні, нащадку, є,
він перелицює до нитки, перепише до слова,
перемурує до каменя й видаватиме за своє.

Проїздом

Я куплю свічу тоненьку,
й на могилці в спориші
запалає помаленьку
помин по чиїсь душі.

По чиїй? — та хай безвісність
марне думку не болить
в поминальний день у місті,
де проїздом я на мить.

Я увечері поїду
крізь замислену Литву
й буду дякувати світу,
що на світі я живу,
що із пригорщ України
вічові джерела б’ють
і за обрієм кармінним
коло них на мене ждуть.

Тільки б мулом не замулив
тих джерел жорстокий час,
що й мене повіки стулить
і рясний посіє ряст.

Всі закінчуються п’єси —
хтось би свічку засвітив
в поминальний день в Одесі,
де проїздом я прожив.

Автопортрет

строката борода із сивиною
і «козака» недопалок в зубах.
живе ув Іллічівську та в лісах
над Бугом, що тече Галичиною.

під вічами носить, бо давно в літах,
сліди від впливу знаного напою.
не руйнував ні Карфаген, ні Трою,
тож кається лишень в своїх гріхах.

життя сприймає без перерв і пауз.
а серед друзів — Драч, Яновський, Паулс,
Лупій, Галчинський, Ступка, Гвєздослав.

не був, не крав. тож нагород немає.
отак себе крізь мушку уявляє
поет, який сю книжку дописав.