Одна країна, але і різні господарі

Старість інтелігента, вчителя-мовника, завжди слабує зором. Почав розпитувати земляків, які робили операції на очах в Одесі. Картина була не зовсім радісною. Менший відсоток радів доброму зору, а решта й за добрі гроші погано бачили, чи й зовсім темні. А в ананьївській лікарні фельдшер (десяток літ нема офтальмолога і не тільки його) попередила, щоб терміново їхав до Одеси міняти кришталик. Прикинув свою вбогу пенсію вчителя та пенсію дружини-фельдшера, і стало ясно, що їхати ні з чим... Дякувати настоянці, що бачив дорогу перед собою...

Улітку зателефонував двоюрідний брат дружини і сказав, що лікується у Житомирі, бо в Херсоні, як і в Одесі, лікарі ніяк не складуть ціни та не знають межі хабарам за обслуговування. До речі, брат Сашко поміняв тоді кришталик, і зараз читає й пише. Повернувся на завод працювати.

Розмістив оголошення про продаж свого залізного коня й почав чекати прийнятну ціну. Й ось придбав квиток на потяг Одеса—Житомир, і наступного ранку брати зустрічали сестру і мене, як доважок-супровід до неї. Перше, що відчули: наші 42 градуси спеки і їхні 15. Переваги півдня для напіводягнених були очевидні...

Аналізи дещо застаріли, й операцію призначили аж на 17-те. Вразила районна поліклініка на 100 кабінетів. Аптеки — через кілька кабінетів, але які ціни проти наших! Літнім людям — скидка без пред’яв-лення документів. І це за сім кілометрів від Житомира. Лікарі зверталися українською, рецепти — українською, аптекарі — ввічливі. Ніде не взяли з іногородніх жодної копійки, а на УЗІ — майже послали... Вимагати хабарі, пояснили, — це образа. Якась не наша казка!

На базарі привітні продавці, дякували українською і запрошували знову. Деякі відповідали російською на мову брата і дружини. У них слива й виноград — дорогі. А ковбаса найдорожча — 68 гривень. Молочне — на рівні. Риба — вся набагато дешевша, крім карася. Чому в них дешевше? Не вивозили м’ясо й інші харчі в Крим... ворогам!

Поїхали до міста Коростеня на могилу бабусі дружини. Дорога прекрасна. Приємно шурхотіли шини легковика й непомітно намотували кілометри. Не зовсім зрячі очі розбігалися від краси ставків, озер, партизанських лісів, які дуже швидко пролітали мимо. Дорожні вказівні назви відроджували в пам’яті знайомі місця з історії, художньої літератури та центральної преси. Мені знаряддя не довірили і самі впорядкували могилу. Старовинному цвинтарю — за тисячу років. Польські прізвища сусідили з єврейськими, українськими. Дерева сягали хмар...

11 вересня братові Василеві сповнилося 70 років. Свій ювілей він відзначив у колективі житомирської фабрики, яка шиє форму для воїнів АТО та пожежників. Головного інженера там поважали, і ми зрозуміли, що йому ця повага дуже дорога. Велика ж сім’я та гості поздоровляли його в суботу. А наступного дня мене повезли за 30 кілометрів на риболовлю. Ото порадували! Я, щоправда, не бачив, як підвести підсак, і втратив двох коропів не менше по три кіло-грами кожен, а третього таки витяг, зламавши кінець вудилища. Мій азарт перервав дзвінок із клініки, який нагадав, що сімнадцятого — операція і завтра оформлення наших відносин. За обстеження за-платив 155 гривень. Заставив перевіритися й дружину, і недаремно. Отримала рецепти й поради, як зберегти надалі зір. Напружено всі чекали моєї операції — рідня!

Операція тривала зо двадцять хвилин. Підготовка до неї — у кілька разів більше. Посадила сестричка мене на зручний диван і попередила, щоб не опускав голову низько. Через якийсь час сестричка відкрила пов’язку, і я чітко побачив усе довкола, а вона закапала ліки — і знову темрява. Та обличчя квітло радістю. У цей час з Ананьєва зателефонував знайомий, щоб дізнатися про результати операції. І я жартома відповів, що чітко бачу великі габарити 72-річної сусідки по дивану...

До жаданого дому виїхали 20 вересня. І вже в дорозі нас поздоровили з народженням правнука Марка — поки що Марика-Маркусика…

Дороги у всіх п’яти областях, які проїздили, були прекрасні й хороші. Лише 25 кілометрів у Сквирі, що на Київщині, — на рівні одеських. А місцями — як з Ананьєва до Котовська — 2 за 12-бальною шкалою.

І тут я чітко усвідомив, що Україна у нас справді одна, та господарі різні. Люди привітні, харчі дешевші, яблука й груші лежать на тротуарах, м’ясо не відвозять у Крим до «зелених чоловічків»… А в нас, мені здається, бачать лише гаманці, щоб набити їх, бездонних. Та все звідтіля я чомусь поспішав додому, на малу батьківщину.

Невже ці вибори залишать усе, як було?

Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.