Два генії, два «Заповіти» й оскал тимчасовців

Було, малою запитаю у своєї бабусі:

— А ви йому родичка? — бо знаю: бабусине дівоче прізвище Шевченко. Ганна. Побожність старенької не дозволяє їй видавати бажане за дійсне, але, повагавшись мить, каже:

— Авжеж, родичка. Дальня. Та й ти йому не чужа, як і всі наші односельці. Бо куди не кинь — всюди Шевченки. Кажу ж: велика рідня у Тараса по всій Україні. І всі знають його «Заповіт».

То правда: любили і знали Шевченка у найвіддаленіших хуторах. А вже як у когось був удома ще і його портрет, то обов’язково поруч з образами в обрамленні вишитого рушника. Тож молилися водночас і святим, і йому, Тарасові.

Шанували, а заодно, було, й дивувалися: чому такий мужній і такий непохитний перед знавіснілою Московщиною — дивись, і зронить сльозу над своїми думами?

Ще б не заплакати! Адже вони, пророки, бачать крізь віки наперед, а там чого тільки не уготовано для людства!

От і Тарас, наш геній і пророк, побачив там дуже тяжку карму України, що й краяло його велике серце і спонукало до боротьби, а то і до сльози. Та він і не стидався того навіть у своєму зверненні до Миколи Гоголя:

Ти смієшся, а я плачу,
Мій великий друже!

(Як відомо, Микола Гоголь засуджував режим, висміюючи його у своїх творах).

А карма, що краяла серце Тарасове, — сусідство. Мабуть, саме тоді й народилася ця народна мудрість: «Купуй не хату, а сусіда». Тобто не того, хто при слушній нагоді — тобі підніжку, а то й ножа у спину. Купуй друга і порадника, хто завжди виручить.

Ні, не купували собі сусіда українці. Кордон у кордон, тин у тин, рукою подати — й ось вона, північна сусідка, імперія з її одвічним «Розділяй і володарюй!». А нинішній російський цар ще й уточнив до цинізму:

Всё куплю! — сказало злато.
Всё возьму! — сказал булат.

От і працюють по всьому світу підкупні і підступні російські мільярди, чітко виконує криваві накази слухняний булат: у Грузії вже відхопив Абхазію й Осетію, у молдован — Придністров’я. Не встигла отямитись Європа, як у самому її центрі було анексовано український Крим, почалася збройна окупація районів Луганської та Донецької областей. Тисячі вбитих і поранених, руїнами стали міста і села, півтора мільйона біженців...

Північний сусід уже вдоволено потирав руки: все йшло за його планом. Ще трішки, ось-ось — і з карти Європи зникне остогидла Україна і з’явиться омріяна Малоросія, нова республіка під егідою великої Росії. А хохлам знову гибіти у російському хліві, де гибіли вже 350 років!

Аж тут для Путіна несподівана осічка. Його, здавалось би, непереможну ходу було зупинено! І ким?! Не так образливо, якби то були фахові військовики Збройних Сил України. Срамота! Проти озброєних до зубів російських бандформувань вийшов простий цивільний люд – хлопці від полів і верстатів, із шахт, буді-вельних майданчиків і наукових лабораторій! Зорганізувалися у добровольчі батальйони і, по суті, голіруч і босоніж, озброєні лише покликом серця — це наша рідна земля, наші родини, наші міста та села, і нам їх захищати до останнього подиху!

Ще не було відновлено знищену укра-їнську армію, ще міжнародна спільнота вирішувала, як допомогти Україні у боротьбі з агресором, а молоде покоління України разом з волонтерами і трудовим людом зуміли зупинити першу хвилю знавіснілого ворога.

Світ був вражений вибухом патріотизму, національної свідомості й самоорганізації народних месників, їх самопожертвою. Волонтери разом з чисельними помічниками повсюдно збирали кошти, продукти харчування, одяг. За власні гроші купували зброю і цим зміцнювали, підтримували свою, народну армію. А хлопці там, на рубежах зіткнення, демонстрували зразки справжнього героїзму і патріотизму. Треба було бути божевільним, щоб напасти на такий народ — моноліт єдності і жертовності.

Не дивно, що все прогресивне людство стало на захист України, запровадило відчутні санкції проти Росії. Самовпевненому Путіну не міг привидітися і в найстрашнішому сні такий відчайдушний опір українців, яких він досі називає хохлами і «недочеловеками».

А знав би він хоч дещицю про історію українства, його менталітет, знав би про наших пророків і геніїв, то, може, й не рипнувся б у край великого українця Тараса Шевченка, який ще у позаминулому столітті засуджував і боровся проти загарбницьких апетитів москалів. Мріяв про Україну, як про «сім’ю вольну, нову», де «врага не буде, супостата».

Він і понині з нами, у ці найкритичніші для народу дні, батько нації. Його заповіти — це й сьогодні наша зброя, наш гострий багнет і запорука нездоланності української нації.

І тут мимоволі постає запитання: а чи є у росіян свій Заповіт, дороговказ їхнього генія? Скажете: не чули, не знаємо. Отже — нема!

Дивно. Адже народу у них (по пам’яті) десь за двісті мільйонів!

А він таки є і в росіян, свій Заповіт, полум’яний, закличний, революційний дороговказ:

Товарищ, верь: взойдет она,
Звезда пленительного счастья!
Россия вспрянет ото сна!
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!

То правда: написати — написала: Пушкін. Олександр Сергійович. Більше того: назвала його (щоправда, не за ці рядки) «солнцем русской поэзии». І що? Якби знайшовся бодай один сміливець прочитати уголос цей Заповіт на вулицях Москви чи деінде, його б зразу — за ґрати. За антиросійську пропаганду. Бо російські феесбешники затримують навіть тих, хто сьогодні виходить з плакатами: «Ми проти війни!», «Виведіть війська з України!», «Свободу Надії Савченко!».

А тут: «Россия вспрянет ото сна» — це ж заклик до боротьби, до непокори! А чого варті слова про «обломки самовластья»? Пророцтво краху імперії і самодержавства?!

Ситуація була складною: заборонити не можна, бо Пушкін! «Солнце!». Але вихід знайшли: якщо не можна заборонити, то можна замовчати «крамолу». І приспали населення, і замовчали Заповіт генія. Він так і не став затребуваним, не став гаслом і знаменом для мільйонів у боротьбі за людські права. Народ, упокорений, байдужий, проковтнув ту наживку, зрадив свого генія й пророка і тим розв’язав руки своїм тодішнім та прийдешнім царям-батюшкам.

Воістину: «Не бійся друга свого – він може тільки зрадити тебе. Не бійся ворога свого — він може тільки вбити тебе. Бійся байдужих! Це з їх мовчазної згоди здійснюються у світі всі зради й убивства!».

Мовчить в основній своїй масі росі-йський народ і понині, бездумно, безвідповідально благословляючи свого нинішнього царя на всі його злодіяння. А коли імперські апетити Путіна дісталися вже й до Сирії, світова спільнота стривожилася не на жарт. Бо це вже далеко не політика і не позиція Путіна, це вже — діагноз невиліковної хвороби.

Незбагненна річ: у відповідь на санкції Заходу Путін наказав чавити від колесами важкої техніки санкційні продукти із Заходу, змішуючи із землею м’ясо, сир, тушки птиці, консерви... І це знову за мовчазної згоди навіть тих мільйонів росіян, що живуть упроголодь, за межею бідності.

...На щастя, за свою довгу історію українці не знали своїх царів. Гетьмани були, їх обирали громадою, голосуванням. З недбалими не панькалися, замінювали на гідніших. Але нікому не дозволяли царювати і сваволити над собою.

Так уже сталося (іронія долі?), що за двадцять чотири роки Незалежності ми пережили вже чотирьох своїх царів. Бо кожного разу були впевнені, що обираємо президента, а щоразу виходило — царя. Бо кожен з претендентів виборював це найвище посадове крісло, керуючись не інтересами суспільства, а власним самозбагаченням. А для цього ламав Конституцію під себе, як хотів, саме заради своїх статків.

То чим же запам’яталися у народі ці наші «гаранти» Конституції, наші чотири золоті мішки?

Перший ущент обеззброїв Україну, віддавши задарма увесь наш ядерний потенціал, і народ розплачується сьогодні за це безголів’я життями наших кращих синів у боротьбі з російським агресором.

Другий горезвісною прихватизацією зруйнував, розбалансував усю економіку і започаткував у країні масове безробіття. На його совісті всі «лежачі» підприєм-ства.

Третій уславився ганебною, соро-міцькою п’ятирічною війною з прем’єр-міністром, щоб правити одноосібно. Замість того, щоб цеглинка до цеглинки, блок до блоку зводити на ноги, зміцнювати нашу Незалежність, знесилену і знекровлену Україну.

А четвертий  перевершив усіх своїх попередників. Зруйнував армію. Уславився на весь світ своїм золотим Межи-гір’ям, корупційними зв’язками, мільярд-ними статками. А головне — втікаючи від народного гніву під крило свого покровителя Путіна, попросив його піти війною проти України. А цього тільки й чекало недремне око Кремля — гібридна війна триває у нас уже півтора роки. Безпрецедентно! Війна, започаткована найвищою посадовою особою проти власного народу!

То чи маємо ми право допустити по-дібне у майбутньому? Постає й інше питання: може, досить експериментів над народом? І чи потрібен нам цей апендикс — посада президента? Адже протягом усіх 24 років Незалежності вона була у нашому суспільстві тільки яблуком розбрату!

Парламентська республіка — чим не вибір? І нікому буде тягти на себе ковдру, переробляти під себе Основний Закон. Бо ж, пробачте: Конституція — це не той стовп, об який чухаються усі свині і витирають ноги кому не ліньки! Може, саме при парламентській системі управління і почнеться нарешті  реальна, а не бутафорна боротьба з корупцією і реальні реформи?

Іронія долі чи закон підлості — сус-пільство знову обрало президента. П’ято-го! Нашу чергову надію чи нове розчарування? Він прийшов на хвилі Революції Гідності і сам брав у ній безпосередню участь. Професійний дипломат, відомий політик, успішний бізнесмен і просто поміркована людина. Такого не соромно бачити на міжнародних форумах і засіданнях: шпарить англійською, не зазираючи у записники, відстоюючи інтереси нашої держави.

Знали: він олігарх, мільярдер, бізнесмен, а це несумісне з посадою президента. Але ж  привселюдно пообіцяв бізнес продати. Петру Олексійовичу чомусь повірили: продасть.

Та засумнівалися, коли видав цілий пакет обіцянок: війну закінчити за вісім днів, провести усі нагальні реформи, подолати корупцію, посадити за ґрати тих, хто довів країну практично до банкрутства, хто вбивав і катував активістів Революції Гідності. Такий обсяг перетворень — кавалерійським наскоком?

А час квапився. Минуло півтора року, а дива знову не сталося. Жодну з обіцянок-цяцянок не виконано. Досі ніхто не відповів і за «котли» в Іловайську та Дебальцевому. А там же — сотні убитих, поранених і полонених!

Народ за цей час зубожів далі нікуди, а щоденні побори залишаються нормою життя. Кабмін ніяк не розродиться реформами. Голова Одеської облдержадміністрації Міхеіл Саакашвілі збився з ніг, домагаючись державної підтримки у проведенні змін. Його вибуховий грузинський характер не витримує:

— Я побував на засіданні Кабміну, і що там побачив? У зручних кріслах сидять чоловіки і мирно, спокійно обговорюють... Що? Якісь рейтинги областей! У нас війна! Країна котиться до чортової матері, а вони — про якісь рейтинги?! Хіба про це треба говорити зараз?! Я відчуваю: нас скоро не допустять навіть до дверей Кабміну, а ми туди продиратимемося навіть через вікна, а спокійно жити не дамо!

На жаль, саботаж і на місцях буквально зашкалює. Чинуші, як вогню, бояться новацій!

Бездіяльність влади, а то й зловживання, збурюють суспільство, радикалізують його. Наше сьогодення — це суцільні стреси і випробування людей на міцність. Не встигає вщухнути збурення від одного скандалу, як вибухає другий, третій... Криваві події, пов’язані з ци-вільним крилом «Правого сектора» у Мукачевому. Ганебні вибори у Чернігові з відкритим, цинічним підкупом виборців шокували всю Україну, а президентського кандидата таки протягли у парламент.

А чорний день 31 серпня, коли під стінами Верховної Ради при скупченні правоохоронців і мирних громадян стався теракт — убито четверо бійців Нацгвардії і 140 поранено!

Але цієї трагедії не було б, якби парламент відправив на доопрацювання сирий, недосконалий і суперечливий у низці позицій законопроект. До речі, його автор — наш гарант, Петро Олексійович.

Не без проколу обійшлося і за стінами парламенту. Ще люди стояли там, приголомшені терактом і втратами, ще «швидкі» вивозили вбитих і поранених, а міністр МВС Аваков уже призначив убивць, виніс вирок:

— Убивці — це члени радикального об’єднання «Свобода»! — прогриміло над площею.

Так, у лавах тієї мирної, хоч і протестної, акції, були і «свободівці», а лідер об’єднання Тягнибок прийшов туди навіть із своїми двома дітьми. Але хіба це привід для такого тяжкого звинувачення? А презумпція невинуватості?!

А горезвісний закон про вільну економічну зону з Кримом? Парадокс: російські бандформування вбивають наших захисників, розстрілюють міста і села на сході, а ми їм за це — продукти і товари? Адже тисячі важких фур, призначених нібито для наших співвітчизників в окупованому Криму, прямим ходом через півострів — до Федерації! А що, про це не знає наш гарант? Не знає, як саме цей горезвісний закон примножує мільйонні статки нашої бізнесової еліти? То хто ж має розрубати цей гордіїв вузол?

А болюча тема із свободою слова в Україні? Її неприкрито душать! Згадуються слова президента, сказані в ефірі:

— Я дуже амбітна людина. Все, що замислив, — обов’язково виконаю!

І ще його одна красива фраза — про свободу слова у програмі Савіка Шустера:

— Мені не все подобається, що буває на вашій програмі. Але я віддам своє життя, щоб вона була!

На жаль, програму Савіка Шустера «Свобода слова» прикрили. Вона вже не виходить кілька тижнів. Вона вмерла?! А гарант — ні слова на її захист.

Найзатребуваніший в Україні канал «112» теж переживає не кращі часи. Його прекрасна молода команда професіоналістів-фахівців, зацькована і переслідувана тимчасовцями від влади, виборює кожен свій день, кожну годину, щоб нести в народ слова правди. І це, мабуть, найважча з місій — боротися з власною владою.

Втім, у Петра Олексійовича ще є час і шанс — увійти в історію України не п’ятим президентом (перші чотири були тимчасовцями), а першим президентом України, президентом-державником, президентом-реформатором. І тут потрібні його воля, його мужність та амбітність.

Ще відповідальніша місія — у дядька Василя, одного з мільйонів, що підуть завтра на виборчі дільниці. Думай, Василю, думай, чи потрібні нам царі. Думай, коли йдеш на вибори і референдуми.

Майя ФІДЧУНОВА.