Реєстрове і запорозьке козацтво: дві моделі здобичництва

Наприкінці XVІ ст. українське козацтво розділяється на дві групи. Одну з них репрезентує Запорозька Січ зі своїм козацьким братством і специфічною побутовою та військовою культурами. Другу — реєстрове козацтво, яке було меншим за чисельністю і надалі стало основою для формування регулярної козацької армії. Кожній з цих груп було притаманне козацьке здобичництво.

Запорозьке козацтво формувалося в межах Великого Степового кордону, який проходив через територію України й окреслювався кількома природними та антропогенними кордонами. Найбільш впливовим був кордон між Заходом і Сходом, що формувався залежно від політичних обставин1. Саме на цьому кордоні відбувалася тісна козацько-татарська взаємодія, відтак запорозьке козацтво частково запозичило в тюркських народів окремі аспекти здобичного промислу. Варто зазначити, що здобичництво, яке характеризують як традиційну козацьку діяльність, спрямовану на захоплення здобичі2, формувалося як своєрідна відповідь на постійні татарські набіги на українські землі. Фактично козацька здобич багато в чому копіювала татарський ясир. Однак для козацької здобичі основою слугувала худоба, дорогоцінні речі (якщо вони робили напади на посольства, купців, торгові кораблі), а потім — людський полон. Основа ж ясиру — людські полонені та коні.

Слід також зауважити, що в першій половині XVІ ст. полон був не зовсім притаманним для козацьких ватаг, і в джерелах зафіксовані поодинокі випадки захоплення людей з метою отримати за них викуп. Уже із середини XVI ст. зустрічаємо дедалі більше скарг кримського хана та турецького султана щодо захоплення козаками місцевого люду. Одним із факторів, що вплинув на такі зміни, був суто психологічно-моральний. Козацтво, яке вступило в стадію своєї інституалі-зації та почало оформлюватися в своєрідну військово-політичну організацію, зверталося до людської здобичі з метою подальшого обміну татарських полонених на своїх козаків-побратимів та місцеве не мусульманське населення, яке татари також захоплювали в ході сутичок чи просто набігів на терени сучасної України. Вивчаючи козацький полон, одразу варто відійти від ідеалізації українського козака, і сприймати його як воїна, що цілком обґрунтовує жорстоку поведінку у ставленні до ворогів: козаки могли знищувати цілі татарські села, не жаліючи ні жінок, ні дітей. Це була своєрідна помста татарам за ті шкоди, що вони завдавали українському населенню3.

У реєстровому козацтві на початковому етапі здобичництво мало таку ж характеристику, як і в запорозького козацтва. Однак різні основи існування цих двох груп дали різне бачення ними здобичництва як соціокультурного явища. У за-порозькому середовищі здобичництво трансформується в таке явище, як «хліб козацький». Історики С. Леп’явко та П. Сас для кінця XVI ст. використовують поняття «хліба козацького» і пов’язують його з інституалізацією козацтва. При цьому зазначають, що поняття «хліб козацький» включає в себе здобичний промисел козаків, а також ідею рицарського служіння заради спільного блага, яка проектується на козацьке життя в усіх його аспектах4. Фактично «хліб козацький» — це видозмінене козацьке здобичництво, яке в 60 — 80-ті роки XVI ст. тільки починає установлюватися у своєму вузькому розумінні, насамперед як військова здобич5. Обґрунтуванням «козацького хлібу» слугувало те, що козаки, які виконували свою основну місію — захищали християнський світ від турецько-татарської агресії, не отримували платні від держави, а тому годувалися з війни.

Підтвердженням цієї тези може слугувати той факт, що з появою Січі захоплена здобич стає не тільки доходом кожного з козаків, але й одним із напрямків наповнення січової скарбниці. З цього часу можна говорити про те, що після походу здобич зносили до одного місця (на Січі), перераховували та розподіляли. Козаки, які відзначилися у бою, отримували більшу частку здобичі. Зазначимо, що в першій половині XVI ст. розподіл здобичі відбувався інакше. Основна її частина відходила старості, переважно це були коштовні речі, на кшталт золотих монет, прикрас, тканин, решта розподілялася серед ватаги. Якщо козаки з ватаги дозволяли собі приховати від старости якусь частину здобичі, а він про це дізнавався, то члени ватаги могли бути покарані або в них забиралася вся захоплена здобич6. Також на Січі певна частина здобичі виділялася на січову церкву7.

Інакшою була трансформація козацького здобичництва в реєстровому середовищі. Після того, як реєстрове військо почало одержувати платню, здобичництво як військовий промисел втратило свою суть. Козаки, що входили до реєстру, отримували певні привілеї. Але водночас здобич на діяльність службового козацтва підпадала під контроль з боку влади. Козаки не могли вільно здійснювати походи на татарські улуси, проте це компенсувалося так званими стаціями — грошовим та натуральним збором, яким вони обкладали місцеве населення. Як зауважив С. Леп’явко, стації стали ще одним способом здобування «козацького хліба» (харчування козаків на волості), який з’явився досить пізно, після усвідомлення козацтвом себе як частини збройних сил держави під час Московської війни Стефана Баторія. З часом практика стацій значно розширилася і почала набирати нового забарвлення. При невиплаті реєстровцям їхніх грошей вони намагалися компенсувати свої збитки шляхом пограбування королівщин, але нерідко об’єктами поборів ставали шляхетські маєтки.

Згодом хронічні невиплати грошей перетворили бунти військових у буденне для Речі Посполитої явище. Вони дістали назву військових конфедерацій. Перша з них відбулася у 1590 — 1591 роках, потім — у 1597-у і далі, у XVII ст., їх кількість ти масштаби зростали8.

Фактично, із введенням стацій здобичництво починає відходити на другий план і стає однією із складових військових походів. Зауважимо, що для середньовічної Європи військове здобичництво було своєрідною традицією, яка не стала винятком і для реєстрового козацтва. Здобич для реєстровців була своєрідним військовим трофеєм. Оскільки платня не завжди могла повністю забезпечити козаків, в кінці XVІ ст. почастішали випадки нападів козацьких підрозділів на місцеве населення з метою пограбування. Так, у 1590-у козаки зробили рейд по околицях білоруських земель, де забирали у місцевих селян худобу та продовольство, а також змушували їх платити різні податки9.

Отож інституалізаційні процеси кінця XVI — початку XVII ст. мали значний вплив на таке соціокультурне явище, як здобичництво. В середовищі Запорозької Січі здобичний промисел козаків зазнає значних перетворень, передусім у своєму ідеологічному та світоглядному аспектах та починає характеризуватися поняттям «хліба козацького». В реєстровому козацтві здобичництво поступово занепадає, зберігаючи лише свою економічно-фінансову складову. З часом перетворюється на грабіжницькі напади реєстровців на місцеве населення, при цьому не маючи ніякого ідеологічного навантаження, витісняється стаціями і стає трофеєм військових походів.

Оксана АМЕЛІНА,
студентка Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

1. Дашкевич Я. Україна на межі між сходом і заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 29 — 30.

2. Плецький С.Ф. Здобичництво // Українське козацтво: Мала енциклопедія. — Київ: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 172.

3. Український степовий кордон в середині XVI ст. (спогади барського старости Бернарда Претвича) / упорядник Мальченко О.Є. — Запоріжжя-Київ: Тандем-У, 1997. — С. 60.

4. Сас П. Воєнний промисел запорізьких козаків (перша половина XVII ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі

(з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). — К.: Ін-т історії України НАНУ, 2007. — Вип. 7. — С.167.

5. Леп’явко С. Формування світоглядних засад українського козацтва (поняття «козацького хліба» в останній третині XVI ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі: Студії з історії ХІ—ХVIII століть. — Вип. 1 / Відп. ред. В.А. Смолій. — К.: Ін-т історії України НАНУ, 2000. — С. 143.

6. АЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 1—2.

7. Плецький С.Ф. Хліб козацький // Українське козацтво: Мала енциклопедія. — С. 508—509.

8. Леп’явко С. Там же. — С. 149.

9. Археографический сборник документов, относящийся к истории Северо-Западной Руси. — Т. 1. — Вильно: Печатная губернского правления, 1867. — С. 179—180.