Зникоме розцвітання особистості

...Втративши всі прерогативи об’єкта, ми не доросли до су-б’єктивності. Навпаки — з посиленням темпу руху ми все дужче самоприменшуємось, і, може, темп цього руху прямо пропорційний темпові нашого змізернення. Це самоприменшення є єдиний вихід із критичної ситуації: ми уникаємо загрози бути знищеними катастрофічною світобудовою. Дисгармо-нійна, з гіпертрофією інтелекту, наша людська свідомість тільки світає в нас — світає, розпливаючись жовтою плямою божевілля. А світання показує, що сподіваний день наш буде дуже нерадісний...

А розпад духовності, призбираної для нас природою, процес згасання людини в людині ми боягузливо звемо історією людського суспільства. Ми ще удаємо, ніби етика нам непотрібна. Але при цьому — бодай деякі з нас чують за собою кучугури екзистенціального страху, провини, гріха. Позаду — вікові злочини, яких уже й не спокутувати. А що — попереду?

* * *

При читанні Свідзинського створюється враження, що етика, властива долюдському світові (особливо ж — рослинному), тільки ця етика й людяна. Етика ж власне людського суспільства змінювалась тільки в спадному напрямі. Етичний потенціал, набутий в долюдський період, цілком витрачений в ході людської історії. Може, й інакше: якийсь розвиток є, але йде він нелюдськими шляхами.

Коли відшукувати композиційний центр поетичної світобудови Свідзинського, то він — у любові до світу. В такій любові, яка стала синонімом існування, його другою назвою. Жити — любити. А любити — значить піддатися владі позалюдської (тобто незбагненної людським розумом) гармонії природних стихій. При такій позиції людини в світі останній перестає бути ураженим. Він одразу ж постає здоровим, могутнім, добрим, теплим, самодостатнім:

Цвітуть верхи кущів
за кам’яну ограду
ідуть ряди кущів
на дальні межі саду.

Саме так: сад має свою державну територію. У цьому світі кожне дерево — незалежне, своє, виразне. Щоб бачити цей світ — може, треба й перетворитися на двійко вдячних очей, повних сльозами вдячності. А щоб у такий спосіб дивитися на світ, треба втратити щодо нього будь-який практичний інтерес. І тут насамперед слід говорити про пейзажі Свідзинського. В них-бо — найбільше од автора. Тут його духовність просто розкошує:

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
свої світильники довгасті,
і крихко розцвітає ряст.
Як мирно тут: тобі на руку
упала скакавка плеската,
в воді озерець джерелянки
кують задуму лісову.

В пейзажах Свідзинського, подекуди просто геніальних, світ оживлений і одушевлений за настроєм краси і добра. Здається, що ця краса і добро були законопокладені при виведенні світу — вже в перший день творіння. Маємо в цих пейзажах виняткову чистоту первісності, нічим не заплямленої, майже такої, яка існує не для людини, не в її визорі, а сама по собі. Це краса іманентна, краса світу, бачена по той бік людських забобонів і так званої величі людської (ми, каже Свідзинський, найменші діти землі, втомленої любов’ю).

В цьому лагідному овиді Свідзинського світ і людина почуваються єдиночинними. Людина в світі поета не має жодних тобі комплексів неповноцінності, жодних відчужень — все це існує так, як існувало до Адама і Єви, до їхнього первородного гріха. Природа Свідзинського не стужіла за людьми, вона їх просто не потребує — своїм високим правом старшої, давнішої, мудрішої. Вона сама є творцем краси. Ця власкавлена очима зичливця природа ані ображає нас, ані на нас не має образи. Пейзажну лірику Свідзинського ніби пише сама природа. Пише рукою людини, задоволеної своєю малістю, плеканої власною самодостатністю. Світ Свідзинського — увесь вощаний, медовий, росяний, обважнілий, волохатий, як джміль. Все у Свідзинського йде першим, чітким, виразним, єдиним планом, як удруге сотворений самосвіт.

Поетичний край Свідзинського підпорядкований своїм законам, відкритим не осмислюванням, а чуттєвим згадуванням, прозрінням, інтуїтивним осяянням. Проти узвичаєного розумом лжесвіту цей світ дуже простий, ніби звільнений од складності авторським волюнтаризмом. Він самореставрований через автора, якому ходить про утвердження його в чітких параметрах життьової віри:

Ключами кличуть журавлі,
і сонце в ключ кипить,
а ніч не журиться нічим,
і над колодязями тьми
підносить журавлі зірниць.

В гомонізованому світі Свід-зинського все тверде й жорстоке. Правда, це передусім жорстокість визнання власної малості, щось од почуття фаталізму людського існування, почуття, пом’якшеного і рятованого свідомістю того, що Життя — більше за існування людини. Тут є жорстокість, викликана відчуттям безсмертності природи — формули невеселого оптимізму спроневіреної соціальним світом людини:

Веду рукою — ніч пуста,
кругом — дерзкий бур’ян.
А рано сонце в ключ кипить,
ключами й журавлі,
і тільки легкий знак таїть
туга кора землі.

...Коли ж у Свідзінського виникають якісь довірливі контакти з людьми, то це насамперед контакти з дитиною, матір’ю, коханою. Але й ці його контакти з живими мало чим різняться від контактів з мертвою природою — і там, і тут маємо тільки прагнення братства стражденних, де тримаються купності хіба що задля гойного хору спільного тужливого голосіння.

Всяке нещастя, горе, страждання для Свідзінського неоскаржливе, імперсональне, це швидше Боже наслання, і тому його слід перетерпіти, як нагірню волю. Отож, на злигодні не слід і нарікати, хіба що в тихій сповіді розказати про своє побратимові в горі: «листок на холод скаржиться листку» (додати слід, що побратимів у горі, окрім мертвої природи, у Свідзинського нема: він і в стражданні такий же індивідуаліст, як і в радості).

У ньому є щось од християнського впокорення фатумові, од такої психології, що призвичаює людину бути завжди лише об’єктом і в такий несвідомий, даний без індивідуального зусилля, богодарчий, припадкове офірований природою спосіб непомітно побагачувати свою суб’єктивність.

Завдяки цьому християнському впокоренню відкривається якийсь просвітлений смисл життя і смерті: кожна з цих крайніх точок нашого існування має чи не однакову пересторогу і благісність. Може, так, що життя і смерть — чи не ідентичні. Ось чому час квітування ніби пронизує смертну годину:

О час небесного спокою!
Твоєю легкою красою
як жадно упиваюсь я!
Як у тонке твоє палання,
в твоє зникоме розцвітання
ввіллялася б душа моя!

Великий індивідуаліст, Свідзин-ський прагне втратити свою індиві-дуальність — вималіти до останку, щоб, зникнувши на випростореній неокраїй території фізичного світу, «засвітитися самому од себе». Тобто, все втративши, можна бути певним, що великий світ — без будь-якої решти — повністю повториться в тобі, не перестаючи від того залишатися герметичним «світом у собі», невиводимим із своєї круглості й великості...

...Вірші Свідзінського — не тільки акти самозадоволення, вони — й знаки самопорятунку, самоспасіння. Знаки на шляху оголення власного болю, болю, прихованого од людських зурочень. Навіть найрідніший, найближчий людський окіл йому обтяжливий або просто вчужений:

Ось милий брат мій віддаля,
мене гукає в неспокою.
Ні, не озвуся, потаю
задуму й самоту свою
і те, що зріло самотою.

Йому ходить тільки про те, щоб уберегтися в рівновазі — бодай це буде рівновага збайдужілої в своїх цнотах самоти. Це психологічна домінанта його відчуттів. Світ помінився в його визорі. Той, справжній, що гуркотів навколо із завзяттям небачених у світі революціонерів і заляканих революціонізованих, був для нього якоюсь ефемерією. Єдиною реальністю для поета був його внутрішній світ, виболілий по нічних безсоннях. Природно, що в цей світ не раз входили тіні потойбічні. І тоді поетові чуття терпли од крижаного повіву реальності:

Ніч владною рукою
мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки,
там холодом північної роси
торкаються мене невидні руки,
і з темряви, з Великої розлуки
звучать давно завмерлі голоси.

...Природа гідно протистоїть наступові потворства. Вона занадто могутня, щоб серйозно ставитися до революційних перетворень маленького гномика, який, ховаючись за торосами власного жаху, уявив себе — гримаса почуття неповно-цінності — вінцем природи. Не менш вона і довірлива: їй ніяк не збагнути, як то може її син, хай навіть і дуже непутящий, загрожувати матері, що держить його на світі. Вона й гадки не має, що її можуть ошукати. Може, вона й помиляється. Так само — може — помиляється і Володимир Свідзинський. Але є помилки, кращі за іншу непомильність — вічні помилки добра і краси.

Завжди любити, щоб завжди помилятися. Але — завжди любити. І відтак існувати, а існувати — це помилятися.

(Друкується зі скороченнями).

Василь СТУС.