Висока політика, низькі авантюри

Спільним місцем численних коментарів щодо поїздки Путіна в США, його виступу з трибуни ООН та особистої зустрічі з Обамою є міркування про готовність Кремля до «великої угоди». В обмін на «здачу» України та зняття частини економічних санкцій проти Росії Сполученим Штатам нібито пропонувалася збройна допомога в боротьбі з терористами Ісламської держави в Сирії.

На уми експертів, мабуть, подіяв недавній прецедент. Коли за російську допомогу в переговорах щодо ядерної програми Іра-ну США не просто подякували Путіну, але зробили все, щоб Верховна Рада, всупереч інтересам своєї країни, погодилася на зміну Конституції України.

У «великій угоді», втім, постраждали б не тільки інтереси Києва, але, головним чином, інтереси Вашингтона. В очах Заходу, та, мабуть, і всього світу, після «зливання» України впав би авторитет США, держави, чиїми зусиллями протягом сімдесяти років сяк-так підтримувалася система безпеки на планеті. А цей авторитет вартує значно більше, ніж проблематична допомога Росії в боротьбі проти Ісламської держави.

У тому, що президент США на угоду не піде, Путін був стовідсотково впевнений. Інакше з трибуни ООН перед самою зу-стріччю з Обамою не почав би звинувачувати неназваних «партнерів» у всіх смерт-них гріхах, включаючи провокацію повстань проти арабських диктаторів та сприяння «державного перевороту» в Україні.

Президент США на угоду не погодився, повівся передбачувано. Але негативний результат теж результат, і Путіним він був використаний, як вчили в «андропівці». Відмовився з нами співпрацювати — нарікай на себе. Рада Федерації 30 вересня своєю постановою дозволила використання російських збройних сил за кордоном, і російські літаки без жодних консультацій з коаліцією із 60 держав, що воюють проти Ісламської держави, почали бомбардування територій, зайнятих противниками режиму Асада.

Бомби при цьому скидали не на позиції ІДІЛ, а на міста, зайняті силами опозиції, яку підтримують США. Як знущання у цей же момент прозвучала вимога російських військових прибрати американські літаки з повітряного простору Сирії. У ХХI столітті «Ноздрьову» вдалося побити того, хто відмовився грати з ним у шашки. Гучнішого ляпаса Барак Обама не отримував за весь час свого президентства.

Політична воля, гарантії
та компроміси

Хто кого переграв у глобальній грі без правил, як президент США відповість на образу дією і як розвиватиметься сирій-ська ситуація (її вже порівнюють з початком в’єтнамської війни), для нас важливо настільки, наскільки це позначиться на Україні. Багато хто вважає, що воювати на два фронти в гібридних війнах Росія не в змозі. І Путіну доведеться послабити підтримку «ДНР»—«ЛНР», а то й піти з Донбасу на певних, вигідних для себе умовах.

Одна з таких умов — гарантія, що навіть при виході з Мінського процесу Збройні Сили України не перейдуть у наступ на території, зайняті терористами, і не робитимуть спроб відновити контроль над українсько-російським кордоном на всій його протяжності. Зрозуміло, що такої гарантії не можна отримати від українського керівництва пу-блічно. Але таємна дипломатія — мати реальної політики. І робити висновки на основі жорстких промов, виголошених Петром Порошенком в ООН, так само безглуздо, як аналізувати миролюбні промови Путіна.

29 вересня, коли в рамках загальнополітичної дискусії Петро Порошенко в Нью-Йорку метав громи і блискавки на адресу російських агресорів, у Мінську представник України Леонід Кучма разом з представником ОБСЄ Мартіном Сайдиком і представником Росії Азаматом Кульмухаметовим підписував угоду про відведення з лінії зіткнення на Донбасі гармат калібром менше ста міліметрів.

Угоду, досягнуту в рамках Тристоронньої контактної групи, потім підписали ватажки «ДНР»—«ЛНР» Олександр

Захарченко та Ігор Плотницький. Як крок до досягнення миру на Донбасі, цю угоду вітали всі, кому не лінь. Але мало хто цікавився, чому крок до миру не зробили ще влітку, коли по обидва боки фронту гинули люди. І як відведення мобільної техніки з гарматами менше ста міліметрів позначиться на захищеності лінії фронту і передових підрозділів нашої армії.

На ці та інші питання у військових відповіді нема. Але, очевидно, є відповідь у політиків, які впродовж останніх днів прийняли вольове рішення. Тобто Кремлю були дані гарантії, про які сказано вище. Швидше за все, ці гарантії давалися одночасно з Києва, Парижа і Берлі-на, а 2 жовтня в столиці Франції на зустрічі Франсуа Олланда, Ангели Меркель і Петра Порошенка з Путіним за першим кроком до миру (читай — до глибокого заморожування конфлікту) мав би бути другий. Компроміс щодо проведення місцевих виборів на окупованих територіях.

Тут навряд чи можлива спільна точка зору. Голосування за українськими законами, але під дулами автоматів на непідконтрольній Україні території (саме в цьому суть плану Мореля, французького дипломата в контактній підгрупі) ставить під сумнів свободу волевиявлення виборців і категорично неприйнятно. Але навіть такий план терористи вважають ризикованим. І, як і досі, наполягають на проведенні раніше оголошених фейкових виборів 18 жовтня («ДНР») і 1 листопада («ЛНР»).

Хотілося б думати, що авантюри бандитів зірвуться. Але останнім часом стільки авантюр вдалося, що робити прогнози неможливо, навіть на тиждень вперед.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.