Страсті за мову

Може, й не час... Але на двадцять п’ятому році незалежності... Коли врешті настане той час?!

Це мої особисті міркування. Щоправда, перебуваючи в культурних й освітніх закладах, навіть у Києві, мушу визнати, що переважала українська мова, хоча директор одного закладу передала мені для читання статтю російською мовою і була дуже здивована, коли я сказав, що російської не знаю і не розумію. Також правда, що нотаріус у Києві розмовляв зі мною по-українськи, агент з нерухомості також розмовляла по- українськи, але я не давав би їм багато кредиту, бо відчував, що це тільки тому, що я до них звертався українською, а оскільки вони мають фінансову користь, то й старалися догодити мені.

Моя знайома з Америки, яка в основному працює у культурному театральному полі і перебувала в Києві у той самий час, тільки багато довше, у розмові зі мною на цю тему рішуче не погодилася з моїми враженнями. Сказала, що у театрі на сцені і поза нею розмовляють по-українськи і що особливе враження на неї справили кримські татари в київському театрі, які не тільки розмовляють з нею виключно українською, але навіть і звертають інколи їй увагу на її галицький і нью-йоркський діалект.

Які висновки? Мабуть, різні. Мешканці України більш об’єднані сьогодні у національній свідомості. Одначе мова тільки для деяких є ознакою національної ідентичності, а для інших — тільки засобом комунікації. Говорив мені товариш, котрий перебував на турецькому курорті, що там зустрічалися люди з України, з Естонії, з Росії і всі розмовляли по-російськи між собою, бо як інакше мали говорити?!

При передачі довіреності агент з нерухомості запропонувала зустрінутися з новими орендарями. (До речі, зголосилося два брокери, але один з них був російськомовний. Думаю, нетяжко здогадатися, кого я прийняв на роботу?!). Я запитав, чи потенційні орендарі розмовляють по-українськи? Після негативної відповіді сказав, що, мабуть, краще не зустрічатися, бо не погоджуся на росій-ськомовних. Агент у моїй присутності до них передзвонила і повідомила, що власник — український націоналіст і вони мусять при зустрічі розмовляти по-українськи, інакше він їх не прийме. Ті погодилися.

Висновок який? Щоби отримати бажане помешкання, орендарі були готовими розмовляти по-українськи.

Зауважив я також, що у Києві по підприємствах чимало написів та реклами представлені винятково російською. Напевно, ці підприємства — ліцензовані. У моїх мандрах по цих магазинах завжди ставив я справу спілкування українською мовою і тільки рідко зустрічав противність. А якщо впровадити поправку до адміністративного кодексу міста Києва, Харкова, Миколаєва і т. д., що для провадження підприємницької діяльності слід користуватися україномовними написами та рекламою?! В протилежному випадку може накладатися спочатку грошове покарання, а за кілька провин — і позбавлення ліценції. Повірте, що задля збереження «російського язика» ніхто не влаштовуватиме ще один майдан. Та й, до речі, не приїдуть із західних областей у цьому допомогти.

Основний висновок: ми народ добрий, увічливий, але інколи занадто. Російська мова — це не засіб комунікації. Це — мова нашого ворога та зброя довголітнього знущання над нами. Ми не сміємо, охороняючи свою державу у боротьбі із запеклим ворогом, вважати нормальним користуватися цією зброєю, чим, до речі, ворог наш також поневолював. У процесі знищення українців як нації Росія намагалася знищити нас фізично та духовно. Залишила нам народні пісні, вишивки та шаровари. Нищила нашу інтелектуальну культуру, літературу, а найважливіше — звела нашу мову до рівня суржику. Чи не пора нам вирости вповні як нації та дати нагоду розвитку нашій мові?

І ще один висновок. Вина — у владі. Практичне втілення української мови як державної для користування у буденних відносинах дуже слабе від початків незалежності. А коли вже сама родина президента у приватному житті користується практично російською, то це погано. Не тільки одна чи дві жінки на вулиці про це мені казали. Говорили люди, котрі з ним і його дружиною складали квіти Шевченкові. Прикладом повинен бути президент, у якого не може існувати спілкування одне — офіційне, а друге — приватне. На нього і його родину дивиться весь народ...

Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ,
колишній голова Світового
конгресу українців, юрист.