На воді, та без води

У ті часи в Ананьєві проживали караїми, татари, турки, поляки, українці. Десь у тих далеких часах у караїмів започатковувалося коріння маршала Малиновського. Серед автохтонів молдовського села Гандрабури й нині зустрічається прізвище Малиновський. Працюючи в Ананьївському ПТУ, зустрівся з феноменом молдавського села в Україні, коли носій козацького прізвища Шумейко писався молдованином. А потім зрозумів, що козаки, втікаючи від Катьки, осідали в Гандрабурах, Валегоцуловому (нині — Долинське), одружувалися з молдованками. А дітей до революції записували до нації матері. Так і мій батько, німець, став українцем і воював з німцями...

Якщо ріка була судноплавною, то мала й чимало риби, яка була одним із джерел існування частини населення. Рибу потрібно було якось зберігати. Ось тут гендлярський бог і послав до поселення євреїв. А якщо є що солити, то й знайдеться хтось, хто ту сіль доставить. Татари, турки, поляки й українці — ті махали шаблюками, заробляли до солі, а інші господарювали...

Але були й мирні роки. І тоді чоловіки бралися за народжуваність, за невід, за плуг, за сокиру, за кельму й облаштовували спокійне і затишне життя. З’явилася перша цегла і цегляні будинки. Потім — цегляний завод, продукцію якого ще й зараз можна розпізнати по штампу «Анань» в Одесі на старовинних будинках.

Степи у нас, якщо вірити стародавнім замальовкам, були найкращими у світі. У Німеччині, в музеї земель світу, на першому місці зріз українського чорнозему в два метри сорок сантиметрів, сформованого отими диво-травами, в яких міг сховатися вершник з конем. Та у цій траві часто на вершника чатували як не людолови, то полози (прізвище Полоз розповсюджене в Ананьївському повіті). Саме так твердить Зінаїда Тулуб у своєму історичному двотомнику «Людолови». До речі, в ньому, на мою думку, автор найкраще в українській літературі зобразила образ Насті-Хурем-Роксолани.

Починаючи з часів заснування міста і до дев’яностих років ХХ століття ананьївці майже не мали проблем з питною водою. Місто зводили розумні будівничі, а керували — мудрі градоначальники. Через кожні 400—800 метрів стояли криниці з артезіанською водою. Сама вода в хату не йшла. Прийшла, у кого були гроші, на початку 1960-х. Вистачало її всім, хоча жителів було втричі більше, ніж зараз. Подавалася цілодобово і не відключалася у спекотну годину поливу. На водовідвідних баках стояла автоматика, і тільки-но рівень води падав — вона спрацьовувала. Отже, зайву енергію для підняття води не витрачали, як нині, хоча коштувала вона тоді 0,01 коп.

Та прийшов час дипломованих керівників. А тут ще й слухняні економісти прорахували «економічну ситуацію з рентгенівською точністю»... Що про державу і населення не думали, тому факт — олігархат. Почали подавати воду лише зранку і звечора. А криниці-качалки здали в металобрухт з наваром. І як не доводили філологи інженерам, що перерва у подачі води шкодить мережі і людям, їх ніхто не слухав — ні в прокуратурі, ні в міськраді. Не хотіли слухати й хіміків, які засте-рігали: в години простою руйнується захисний прошарок, який захищає труби від корозії.

Останніми проклали труби мешканці вулиці Куйбишева. Було це у 1967 році. Уявляєте ті труби сьогодні? Вода, що ними тече, давно технічна. Люди б’ють на сполох. Допомагає санслужба. Постійні прориви. Зникли запірні крани. Зростають тарифи. Жах! Нещодавно два квартали мережі чомусь міняли балтяни, а не наші безробітні. Сусіди у нас і тротуари клали. Після заміни труб кудись поділися кришки люків... Бізнес!..

На носі — нові вибори. І старі обличчя. Ті, хто вже обіцяв навести у місті порядок, налагодити водопостачання, знову претендують на наші голоси. Та я їм свого не віддам. А ще сподіваюся, що новий закон дозволить відкликати майбутніх обранців у разі амнезії до даних виборцям обіцянок.

Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.