Ще раз про формати й альтернативи, або Як припинити війну на Донбасі

З самого початку женевські домовленості по Україні були приречені на провал, оскільки вже навіть з підсумкової прес-конференції у Женеві 17 квітня було видно, що позиції України та США — з одного боку і Росії — з іншого залишаються повністю протилежними. Україна і США вважали, що роззброюватися повинні тільки сепаратисти і терористи. Росія ж виходила з того, що початок процесу роззброєння повинен покласти «Правий сектор». Більше того, Москва вимагала, щоб Україна вивела свої війська з Донбасу, що абсолютно неприйнятне для Києва.

У січні 2015 року заступник генерального секретаря ООН Джеффрі Фельдман закликав зацікавлені сторони до поновлення переговорів у «женевському форматі». Президент України Петро Порошенко також неодноразово закликав до їх поновлення. Так, 5 листопада 2014-го під час телефонної розмови з держсекретарем США Джоном Керрі він запропонував повернутися до «женевського формату», але Дж. Керрі лише в черговий раз наголосив на необхідності виконання перших мінських домовленостей від 5 вересня 2014 р.

Головною причиною припинення переговорів у «женевському форматі» була деструктивна позиція Росії та її маріонеток у «ДНР» та «ЛНР». Таким чином, у результаті великих розбіжностей у позиціях сторін і за відсутності ефективного інструменту виконання женевських домовленостей незабаром на Донбасі почалися масштабні бойові дії, в яких брали участь і російські регулярні війська, особливо в районі Іловайська.

У цих умовах Європейський Союз активізував свої дії з метою посилення ролі «нормандського формату» переговорів з урегулювання конфлікту на Донбасі, який, як уже мовилося, включає Німеччину, Францію, Україну та Росію й отримав свою назву після першої зустрічі глав цих чотирьох держав 6 червня 2014-го в містечку Бенувіль, що в Нормандії (Франція), у рамках святкування 70-річчя відкриття другого фронту у Другій світовій війні. За погодженням з Радою Європи канцлер ФРН Ангела Меркель та президент Франції Франсуа Олланд 6—7 лютого провели переговори з президентом РФ Володимиром Путіним у Москві і домовилися про подальше ведення діалогу у «нормандському форматі».

11—12 лютого 2015 року у Мінську відбулася друга зустріч «нормандської четвірки», основним підсумком якої стало підписання «Другої мінського угоди» з 13 пунктів, що передбачає комплекс заходів для деескалації збройного конфлікту на Донбасі. При озна-йомленні з цією угодою впадає у вічі очевидна асиметричність зобов’язань Києва і Москви. Але дивуватися тут особливо нічому, бо ця асиметричність є похідною від асиметрії потенціалів Росії та України. Із 13 пунктів угоди тільки два опосередковано стосуються РФ:

п. 9 — про відновлення повного контролю над державним кордоном у зоні конфлікту (і то лише після проведення місцевих виборів на окупованих територіях) та п. 10 — про виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ.

Використовуючи Мінські домовленості, Путін практично перекладає на Україну фінансування й утри-мання дотаційного і зруйнованого регіону, залишаючи за собою контроль за «особливими районами» з метою їх використання для постій-ної дестабілізації політичної та економічної ситуації в Україні. Це, по суті, зафіксовано у п. 11 «Другої мінської угоди», який передбачає прийняття «постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей», що має бути відображено в оновленій Конституції України. Крім цього, пункт 12 цієї угоди зобов’язує українську сторону провести місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей за умови пого-дження з представниками цих ра-йонів, тобто з лідерами сепаратис-тів. Але й цей принизливий для нас пункт Мінської угоди не виконується. Ватажки сепаратистів уже оголосили, що проведуть свої місцеві вибори в «ДНР» — 18 жовтня і в «ЛНР» — 1 листопада згідно зі своїм законодавством, а не українським.

Багато експертів, політиків і полі-тологів відзначають повну неспроможність «нормандського формату» через деструктивну позицію Москви, яка продовжує надавати бойовикам, терористам і сепаратистам військову, фінансову та полі-тичну підтримку. Під час так званого «перемир’я» з лютого по серпень цього року було вбито близько 500 і поранено близько 2750 українських військовослужбовців і добровольців. І все ж президент П. Порошенко змушений визнати, що альтернативи «нормандському формату» нема. І, як це не прикро усвідомлювати, так насправді і є. Наші західні партнери не змогли створити альтернативний формат переговорів, який більшою мірою захищав би національні інтереси України. Щоправда, недавно альтернативу спробував запропонувати новообраний президент Польщі Анджей Дуда, який вважає, що США, ЄС і Польща, як сусід і стратегічний партнер України, мають брати участь у переговорах щодо ситуації в Україні.

На мою думку, пропозиція А. Дуди щодо розширення «нормандського формату» цілком обґрунтована, і ми маємо бути тільки вдячні йому за це. Але, схоже, новообраному молодому президенту Польщі ще не вистачає власного політичного капіталу для реалізації такої масштабної ініціативи. Під час зустрічі 24 серпня в Берліні і А. Меркель, і П. Порошенко одноголосно відхилили пропозиції щодо розширення або заміни «нормандського формату», визнавши його достатньо ефективним.

Про що говорити, якщо навіть міністр закордонних справ Польщі Гжегож Схетина дозволив собі зробити безпрецедентне зауваження своєму молодому президентові, кажучи, що тому «слід було б зважувати кожне слово, коли він пропонує змінити «нормандський формат» переговорів з досягнення миру в Європі. Цей формат потрібно підтримувати, тому що йому нема альтернативи». При цьому слід за-значити, що раніше, на етапі Мінськ-1, Г. Схетина сам виступав за включення Польщі в мирні переговори, проте незабаром змінив свою позицію, стверджуючи, що «Мінськ-2 дозволив стримати насильство». Неузгодженість позицій між А. Дудою та Г. Схетиною можна пояснити їх належністю до різних політичних сил, які є опонентами напередодні парламентських виборів у Польщі, що пройдуть у жовтні цього року.

Напередодні свого візиту до Берліна 28 серпня в інтерв’ю німецькому виданню Bild А. Дуда вже позитивно оцінив роль А. Меркель у вирішенні конфлікту в Україні: «Вважаю, що канцлер Меркель займає дуже тверду позицію щодо Росії. Я хотів би, щоб вся Європа підтримувала її позицію». Зміна риторики А. Дуди щодо Німеччини є ілюстрацією його різного статусу на початку року і сьогодні. Ставши президентом, він змушений дещо коригувати свої передвиборні декларації.

На мій погляд, великої різниці між двома переговорними форматами — «женевським» і «нормандським» — у принципі нема. По-перше, не забуватимемо, що А. Меркель та Ф. Олланд ведуть переговори в «нормандському форматі» за мандатом Євросоюзу. По-друге, вони постійно консультуються з президентом США Б. Обамою і тримають його в курсі переговорів. По-третє, на Донбасі йде неоголошена війна Росії проти України, в якій Москва використовує терористів і сепаратистів, а також свої регулярні війська. Як у будь-якій війні, противники припиняють бойові дії не тому, що вони схаменулися чи одумалися, а тому, що продовжувати воювати їм стає невигідно, небезпечно або надто витратно через нестачу ресурсів. Зупинити агресію Росії може тільки український народ і його армія за активної та ефективної підтримки світової спільноти.

20 серпня, під час зустрічі з громадськими діячами, П. Порошенко висловив думку, що «нормандський формат» розширювати не потрібно, аргументуючи це тим, що Росія може цим відразу скористатися і повністю самоусунутися від будь-якого переговорного процесу. Тому ми маємо все зробити для того, щоб не дати Путіну завалити і цей переговорний процес у «нормандському форматі», незважаючи на те, що Україна пішла на багато важких і навіть принизливих поступок Путіну при укладанні «Другої мінської угоди».

Попри те, що маріонетки-сепаратисти Путіна всіляко намагалися зірвати Мінські домовленості, не припиняючи ні на день обстрілів позицій української армії і Національної гвардії, Україна все ж повністю виконала свої зобов’язання. 24 серпня перед вильотом до Берліна П. Порошенко заявив, що наша держава «виконала ключові положення мирних домовленостей, і того ж Україна та наші європейські партнери і весь світ чекають від російської сторони». Звісно, чекати чогось доброго від Путіна не варто, але якщо з його боку не буде більш-менш адекватного відповідного кроку, то цим він ще більше дискредитує себе перед світовою спільнотою, яка не забариться накласти нові санкції на Росію. Бажано було б, щоб Україна не барилася і сама із застосуванням санкцій проти Росії.

«Гібридна війна», розв’язана путінською Росією, ведеться не тільки за допомогою бойової техніки і зброї. Нашою великою перевагою перед ворогом у цій війні є те, що увесь цивілізований світ підтримує нас. Може, не так і не в такій мірі, як би нам хотілося, але велике спасибі й за це. Тільки маючи цю підтримку, ми переможемо. Усвідомлюючи це, Путін і надалі все робитиме для того, щоб посварити нас з нашими європейськими партнерами і США. Для цього він використовує внутрішній фронт — п’яту колону, яка чинить диверсії, збройні сутички з метою дестабілізації ситуації в країні і розпалювання вогнища громадянської війни.

«Гібридна війна» — це передусім війна нервів, витримки, інтелекту і дипломатії, але наші Збройні сили мають постійно нарощувати свою бойову могутність. На виконання цього завдання 2 вересня на засіданні РНБО було прийнято і запропоновано для затвердження президенту П. Порошенку проект нової редакції Воєнної доктрини України. В проекті доктрини Російська Федерація визнається воєнним противником України; визначаються умови звільнення тимчасово окупованих територій України; підтверджується відмова від політики позаблоковості та відновлення стратегічного курсу на євроатлантичну інтеграцію; враховується збільшення ролі інформаційно-психологічних операцій; наголошується на потребі удосконалення системи мобілізаційної підготовки та суттєвого збільшення професійної складової в ЗС України та в інших військових формуваннях.

У своєму виступі на засіданні РНБО президент зазначив, що «всі актуальні воєнні загрози та виклики для України, на жаль, зараз пов’язані з Росією, і всі вони, також на жаль, носять тривалий характер». П. Порошенко наполягає на внесенні в остаточну редакцію во-єнної доктрини завдання щодо досягнення членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Він поставив завдання до 2020 року забезпечити повну сумісність Збройних сил України з відповідними силами країн—членів НАТО. Крім того, за словами глави держави, нова редакція доктрини ставить завдання передислокації військових частин і з’єднань та створення належної військової інфраструктури в східних і південних областях.

Як відомо, 31 серпня Верховна Рада голосами 265 народних депутатів ухвалила в першому читанні внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади. Це голосування було надзвичайно драматичним і навіть трагічним, беручи до уваги те, що навколо парламенту в ході протистояння агресивних мітингувальників та підрозділів Національної гвардії троє правоохоронців було вбито і ще більше сотні поранено. Три із п’яти фракцій парламентської коаліції («Батьківщина», Радикальна партія Ляшка і «Самопоміч») за ці зміни не голосували. Олег Ляшко оголосив про вихід його фракції з парламентської коаліції. Голосування за зміни до Конституції фракції «Опозиційного блоку» означає тільки те, що депутати цієї фракції мають своє бачення цих змін, яке зовсім не збігається з баченням депутатів фракцій «Блоку Петра Порошенка» і «Народного фронту».

На жаль, нормального обговорення запропонованих президентом змін до Конституції в сесійній залі Верховної Ради ні того дня, ні раніше практично не було. Натомість представники згаданих трьох фракцій звинувачували

П. Порошенка і 265 народних депутатів у зраді національних інтересів України. Найбільше вони обурювалися і протестували проти надання «особливого статусу» окупованим територіям Донбасу. Але виникає питання: чи вони не знали, що відповідний закон про цей статус №1680-VII був ухвалений Верховною Радою ще 16 вересня 2014 року? Чому вони цілий рік зволікали і не ставили питання про скасування цього закону або його доопрацювання? Кричати з трибуни «зрада!» най-простіше. Але чому б не запропонувати альтернативу? Але розумних альтернативних пропозицій, крім пустих популістських гасел, ми, на жаль, не чули.

Проголосовані 31 серпня у першому читанні зміни до Конституції мають бути остаточно ухвалені до кінця року за умови, якщо за них проголосують 300 обранців. Якщо це станеться, то це буде також драматичне голосування, оскільки кожен депутат розумітиме, що це вимушене голосування, яке означатиме вибір між поганим миром і «хорошою» війною. Широкомасштабна війна для нас апріорі хорошою бути не може, оскільки в ній поляжуть сотні тисяч наших людей, а вся країна перетвориться в руїни.

Так, у разі прийняття змін до Конституції конфлікт в окупованих районах Донбасу буде замороженим, скоріш за все, на стільки років, скільки Путін перебуватиме при владі. Хоча не можна виключати, що після нього до влади прийде ще заклятіший українофоб. Є, звичайно, слабка надія, що росіяни, нарешті, прозріють і побачать, в якій безвихідний тупик їх заганяє Путін заради своїх імперських амбіцій.

Широкомасштабну військову інтервенцію проти України Путін не може собі дозволити — бракує грошей на утримання захоплених територій. До того ж це викличе лавину міжнародних санкцій і призведе до повної ізоляції Росії у світі. Швидко задушити Україну економічно Путін також не в змозі — Захід не дозволить. Залишається лише «заморозити» конфлікт, але для цього також потрібні ресурси. А оскільки для Росії і це занадто затратно (утримувати конфлікт на Донбасі в замороженому стані це все одно, що утримувати десять ПМР або Абхазій разом з Південною Осетією), то вона намагатиметься все зробити для того, щоб повісити витрати на утримання окупованих територій Донбасу на саму Україну.

На жаль, ми змушені змиритися з тим, що місцеві вибори за українським законодавством в окупованих районах Донбасу провести не вдасться, і ці райони залишатимуться в руках злочинців-сепаратистів, що дасть можливість Путіну у будь-який момент розморозити конфлікт з метою виснаження і дестабілізації України. У вже згаданому законі №1680-VII записано, що Президент України буде зобо-в’язаний амністувати всіх бойовиків-сепаратистів. Але неправедна злочинна влада довго не протрима-ється, бо вона за своєю суттю є деструктивною і антинародною.

Внаслідок запровадження «особливого статусу» окуповані райони Донбасу трансформуються, по суті, в автономне квазідержавне утворення, яке матиме власне законодавство, прокуратуру, свої міліцейські збройні формування, а також право укладати двосторонні угоди з Росією, а при бажанні — провести референдум і приєднатися до РФ. Практично, це буде анклав Росії на нашій території. Окуповані райони стануть «чорною дірою», яка поглинатиме значну частину бюджетних коштів. Десятки мільярдів гривень щорічно доведеться витрачати на відбудову всієї зруйнованої інфраструктури Донбасу, яка залишатиметься під контролем злочинної сепаратистської влади. Але ми маємо це зробити, бо там живуть і страждають сотні тисяч наших співвітчизників, які хочуть жити в Україні. Ми не можемо кинути їх повністю на поталу окупантам, сепаратистам і терористам.

Усе це, на превеликий жаль, буде приблизно так. Але в цій ситуації ми матимемо «поганий мир», завдяки якому десятки і сотні тисяч наших співвітчизників залишаться живими, сотні тисяч дітей не стануть сиротами, а їхні матері — вдовами. Президент, уряд і Верховна Рада мають зробити все для того, щоб метастази ракової пухлини сепаратизму окупованих районів Донбасу не розрослися по всій Україні. І для цього цей анклав має бути надійно ізольованим.

Як сказала народний депутат Ірина Луценко, «непрості рішення у важкі часи завжди приймаються дуже важко. Брати відповідальність на себе, проводячи непопулярні реформи, дуже складно. Легко стояти осторонь і тільки критикувати, не пропонуючи ніякої здорової, працюючої альтернативи».

Щоб виграти «гібридну війну» з путінською Росією, ми маємо консолідуватися, об’єднатися, дати відсіч безвідповідальним політиканам-демагогам, які сіють отруйні зерна розбрату і хаосу, ми маємо реально оцінювати ситуацію, в якій опинилася наша держава. Сьогодні, в умовах війни, відкривати внутрішній фронт, збирати натовпи безвідповідальних агресивних осіб на майданах, істерично шельмувати владу і вимагати її зміни — це злочин проти України, це послуга Путіну. Якщо хтось не згоден з діями влади, то нехай у цивілізований спосіб пропонує прийнятну і кращу альтернативу. Абсолютно ідеальної влади апріорі не буває, тому, контролюючи дії влади, кожен з нас на своєму місці має щось конкретно робити для того, щоб наша Україна вистояла в годину тяжких випробувань.

Разом ми переможемо!

Олексій ВОЛОВИЧ.