Пам’ять у спадок

…То була романтична історія в далеких сімдесятих. Так-так, банальний курортний роман у Сочі, який нікого ні до чого не зобов’язував. Вона вже побувала в заміжжі, і її Михайло двічі одружувався, має сина, доньку. Не таланило чоловікові з дружинами — не складалося сімейне життя. Можливо, й сам винен, що не терпів жіночого диктату. Розлучалися без ворожнечі. Принаймні перша дружина наказувала синові Роберту, якщо з нею щось станеться, горнутися до батька, його сім’ї — він виручить, допоможе.

У Сочі вони одразу запримітили одне одного. Їй сподобався цей гострослов з Одеси, портовик, з усього видно, порядний. Недарма ж нагородили путівкою на курорт. Як буває у таких випадках, передзвонювалися, листувались. Та наближалася серйозна розв’язка їхніх стосунків.

— Знаєте, вся рідня була проти, — зізнається жінка. — Страхали, мовляв, натерпишся з тими хохлами. Та я обривала ті балачки. І ми побралися.

— Привіз мене Михайло до своїх батьків у Любашівку — і де ті страхи поділися. Таких привітних, щирих, доброзичливих людей не зустрічала раніше, — продовжувала Ніна Іванівна. — Не знали, де мене посадити, чим пригостити. Багато чому я у них навчилася, спасибі їм за ту ласку. Свекруха була неабияка господиня, красуня, хоч майже незряча. З добром у душі на кількох.

Ось так відкривалися для неї «хохли», що стали новою ріднею.

— Саме в ті часи будувався Южненський морський торговельний порт, — вела далі жінка. — Як спеціаліста високого класу запросили на ту будову й Михайла. І мені знайшлася робота виховательки дитячого садка в Білярах. Невдовзі одержали квартиру, так звану гостинку. Все в клопотах. Перепитує свекруха, як справи на новому місці. Кажу, у вихідні поїдемо шукати які-небудь меблі, швидше за все, вживані. «Тільки нові, тільки нові!» — категорично заперечила вона. І наказала не ламати собі голову — вони вже все купили. Й можете уявити, привезли все новісіньке — від шафи до пательні. Навіть фіранки дібрали «в масть»… Свекруха любила мною вихвалятися. Я в неї і розумниця, і господиня, і майстриня. Мовляв, педагог, а яка пречудова кравчиня. Мені завжди ставало ніяково, незручно від тих слів.

У нелегкі вісімдесяті Ніні Іванівні довелося кравецькою справою підробляти. І не тільки. Пішла на курси лимарів, де пізнала секрети пошиття хутрових шапок, жіночих і дитячих шубок. Орга-нізувала навіть цех такого пошиву. Продукція виходила на рівні кращих фірм. До речі, надійним помічником і компаньйоном став Роберт, пасинок…

— Вибачайте, я ж не за тим до редакції прийшла, аби стільки про себе розпатякувати, — спохопилася  гостя. — Час про діло.

— Та все нормально. Нам же цікаво познайомитися з людиною, шанувальницею нашої «Чорноморки», більше про неї знати, — заспокоюю свою візаві.

А прийшла вона з проханням, пов’язаним з доброю пам’яттю дорогої людини, її свекра. Який то був чоловік розумний, авторитетний! Великої грамоти не мав, а за що  не брався б — усе з блиском робив. У бухгалтерській справі не кожен професіонал міг би нарівні позмагатися з цим самоучкою. Без рахівниць, арифмометрів, записів такі суми перелопачував у голові швидко, без жодних помилок. Довгі роки в місцевому колгоспі трудився скромно і чесно бухгалтером. Так згадують люди. А ще вважався кращим виноградарем у районі. Яких тільки сортів сонячних грон не порозводив у своєму обійсті! Дещо завчасно пішов із життя. Здолала невиліковна хвороба.

— Уявляю, як би нині з нагоди 70-річчя Перемоги у Другій світовій війні він пишався б своїм героєм — племінником Михайлом Батовським, льотчиком-розвідником, скільки пригадав би подробиць з його життя землякам, насамперед молоді. З нею дуже любив зустрічатися. І до газети написав би. Це зараз дуже потрібно, коли в країні йде неоголошена війна. Коли Путін цинічно заявляє, що й без України Кремль переміг би у тій страшній війні, прагне знецінити величезний внесок українського народу в розгром гітле-рівських полчищ.

Ніна Іванівна витягла з папки пожовклі від часу газетні вирізки, документи, фотознімки. Колись, на початку 1980-х у любашівській райгазеті писалося про героя. Дуже хотілося б розповісти про нього новому поколінню читачів. Герої ж не вмирають.

У старій газеті йшлося про один з подвигів льотчика-розвідника Михайла Батовського (на знімку — в центрі).

«…Належало перелетіти лінію фронту, зайти у ворожий тил. Доводилося кілька разів міняти курс, пильніше вдивлятися у кожен населений пункт, збирати цінні дані. Можна й повертатися. Та раптом розвідники помітили групу танків та автомашин, що виповзли з великого села. Машину різко щось підкинуло, в правому моторі почувся вельми кепський звук, потім розгледів, як блискучий диск гвинта повільно нахиляється до літака, а потім відходить вперед. Сильний вибух струсонув машину. І гвинт щез під її черевом. Батовський включив аварійний мотор, перекрив пожежний кран. Витягнуті ноги заніміли. Слава Богу,

управління залишалося слухняним. Глянув на висотомір. Прилад показував 600 метрів. Все! Можна розвертатися додому.

Як з’ясувалося пізніше, пряме попадання зенітного снаряда розтрощило правий мотор, гвинт вискочив разом з редуктором. У літака порушилася рівновага, збільшилася лобова опірність. Штурману Шаміну наказано продовжити розвідку, а стрільцеві-радисту Яковлеву вести спостереження — треба виконати завдання до кінця. Зв’язок порушено. Батовський кивком показує штурману на компас. Так, курс точний. Шамін рахує ворожі машини. Він впевнений, що пілот дотягне до аеродрому. Адже недавно зенітка противника підпалила їм мотор. Лейтенант блискавично збив полум’я і привів машину на одному моторі. А через кілька днів гітлерівці зробили те саме. І знову Батовський «дотяг» до своїх. Щоправда, тоді це трапилось неподалік, а зараз майже немає запасу висоти. Година потрібна, а то й більше.

На командному пункті прийняли ра-діограму: «Відвалився гвинт… йдемо… не хвилюйтеся». А далі зв’язок обірвався. Час минає, розвідники не повертаються… І раптом радісне: «Ідуть!».

Машина йшла низько над землею. Ось вона над аеродромом, розвертається на посадку. Як завжди, впевнено, чітко. Завдання виконано. Годину працював літак на одному моторі…»

Та недовго випало воювати відважному льотчику-асу, розвіднику Михайлові Батовському. Короткі рядки сумного повідомлення: старший лейтенант Батовський Михайло Пилипович, уродженець с. Любашівки Одеської області, в боях за Батьківщину проявив мужність і героїзм, загинув при виконанні бойового завдання 9 лютого 1942 року. Похований у с. Аксентьєво Іллінського району Смоленської області.

За мужність і відвагу нагороджений орденом Леніна і Бойового Червоного Прапора.

Та Михайло Батовський продовжував нищити ворога в образі літака з його світлим іменем через увесь фюзеляж.

Такий короткий, але яскравий фронтовий шлях нашого земляка.

Ніна Іванівна не квапиться, щось ще хоче сказати.

— Хотілося б, даруйте, виконати ще одну, так би мовити, місію. На честь світлої пам’яті Івана Тимофійовича Котика, мого незабутнього свекра. Вважаю своїм обов’язком, — хвильку помовчавши, сказала і продовжила свою оповідь: — Він був великим патріотом. Але 9 травня, коли звучали фанфари в честь живих і полеглих учасників Другої світової війни,  залишався у помітно пригніченому стані. Ми довго не розуміли, чому. Образа краяла йому душу і несправедливість.

Річ у тім, що Іван Котик був учасником сумнозвісної російсько-фінської війни 1939 — 1940 років. Безглуздої і безславної. Чи багато ми й сьогодні про неї знаємо? Іван Тимофійович теж довго мовчав. А потім якось прорвало. Розповів, як тоді без усякої підготовки кинули їх, молодих, необстріляних, у ті північні сніги, без валянків, теплого одягу, взагалі напівроздягнених. Три доби шурхали в глибокому снігу до місця призначення. Воював недовго. З тяжким пораненням потрапив до госпіталю. Додому повернувся самотужки, хворим. Ніхто з мобілізованих тоді земляків не повернувся. Загинули всі.

Глибока образа засіла в душі. Чому ж їх не прирівнюють до учасників бо-йових дій? Чому замовчують, скільки полягло там нашого люду? Скільки стали каліками від злочинної політики Кремля? Радянська влада любила тільки перемоги будь-якою ціною. Ціна ж поразок ніколи не враховувалася. Про них забули, про них не згадували.

Ніна Іванівна дала йому слово добитися справедливості. Куди тільки не писала, куди  не зверталася — в Міноборони СРСР, його архів у Подольську. Та скрізь — одні відписки. Скрізь вимагали купу документів, яких, звісно, ніяк не дістати. Ніби військовий шпиталь, де лежав воїн, не доказ участі в бойових діях.

Нема вже давно дорогої людини. Але невгамовна жінка готова все зробити, аби нехай хоч посмертно, але добитися справедливості. Для доброї пам’яті. Тож сподівається на допомогу ветеранських організацій. Либонь, з таким питанням до них зверталися, були прецеденти.

Приймати серцем самим, оберігати і передавати нащадкам добру пам’ять про рідних людей, їхнє життя, вчинки, аби ніколи не покрилася вона пилом забуття, аби ніхто не посмів оббріхувати, паплюжити її. То наша жива історія, якою б вона не була, наш неоціненний спадок.

Берегинею пам’яті про свою українську родину, її спадкоємницею і прагне бути Ніна Іванівна Котик, яка в молоді роки в далекій Ігарці так мало знала про Україну і яку нині полюбила так палко і віддано.

Оксана ПОЛІЩУК.