Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980-го до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01.1927 — 5.05.1984), Юрій Литвин (26.11.1934 — 5.09.1984), Валерій Марченко (16.09.1947 — 7.10.1984), Василь Стус (7.01.1938 — 4.09.1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в Кучино, а перші троє — по тюремних лікарнях.

На початку 1970-х у таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато в’язнів — усього кілька тисяч. По-літичні табори були зосереджені в управлінні «Дубравлаг», що в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону», як називали тоді СССР, та за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв’язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управ-ління таборів, що в Пермській області, на середньому Уралі. Там табори траплялися частіше, ніж села.

13 липня 1972 року в умовах надсекретности (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусова прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених «столипінських» вагонах (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один 25-літник, Григорій Никитюк з Рівненщини, помер у вагоні. Багато хто, коли вивантажували, не тримався на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в’язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, пос. Центральний), 36 (с. Кучино) і 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976-го.

Нарешті незадовго до Московської Олімпіяди, 1 березня 1980 року, в Кучино були перевезені із Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінської групи Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нову «установу особливого режиму ВС-389/36-1» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени — естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — в 1982-у. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сиділи голова Групи Микола Руденко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Усього 19 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості (хоч у різних камерах), хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-річчя, 30-річчя Групи.

Тут каралися також українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Отже, як і в кожному політичному таборі, українці становили більшість його «континґенту». У цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовці Балнс Ґаяускас та Вікторас Пяткус, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а, звільнившись, стали політиками і громадськими діячами. У радянської ж влади вони були ООР — «особливо небезпечними рецидивістами». Було там кілька «особливо небезпечних злочинців», яким смертна кара замінена була 15 роками ув’язнення (звинувачені у співпраці з німецькими окупантами, один — у шпигунстві).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості — наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і вузеньку смужку неба. Огорож різного типу сім, у тому числі дроти під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24—25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча. Ми стрижені, як раби єгипетські, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення належалося одне на рік, пакунок до 5 кг — один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота — прикручувати до шнура праски панельку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 — 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув’язненням в одиночці на рік, переведенням у тюрму на три роки. За генерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п’ятьма роками ув’язнення — уже в кримінальному таборі. Тож відкривалася перспектива довічного ув’язнення, а надто — швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, не придатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізащо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості — і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали запобіжних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду український поет і правозахисник Василь Стус справді становив особливу небезпеку для російської імперії, яка маскувалася назвою СССР. Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав російський кому-ністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою. І вона таки впала — вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеоло-гічного краху. Ми боролися на цьому фронті — ідеологічному. І ми перемогли. 1991 року російська імперія зазнала краху.

Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980-го під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінських групах. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сиденти, сиденти і від-сиденти — вони ж знову до-сиденти). Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього 8 місяців.

Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, Стус неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977-го. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто: навіть 75-річна вціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його величну постать знизу вгору.

«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас...» («З таборового зошита», запис 6. // В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. — Том 4. — Львів: Просвіта, 1994. — С. 493).

«Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». (Там же, запис 4, с. 491.

(Дивно тепер чути від деяких ніби серйозних людей, що Оксана Мешко «втягнула» Стуса в УГГ і він з її вини загинув. Це коли вже оприлюднені листи В. Стуса з осени 1977 року, в яких він із колимського заслання наполягає, щоб його ім’я ставили під документами Групи, що він готовий «підставити й свою голову під замашну довбню». — Том 6, книга перша. — Львів: Просвіта, 1997. — С. 295 та ін.).

Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання та з «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980-го. Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи вірші в су-цільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма — юрма, колючий дріт — болючий світ, Україна — батьківщина). З Уралу ж йому вдалося відіслати в листах до дружини лише 6 віршів. На особливому ж режимі дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш — а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті» або просто — лист «підо-зрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати адресатові. Пропонували: «Пишіть російською — швидше дійде». А як це дружині, рідній матері чи дитині писати чужою мовою?

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді нам віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Яро-слава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеграми, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в’язня могли кілька разів на день — аби познущатися. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту — винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають у коридор.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» — і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос Василя: «Лапають тебе, як курку...» Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцеру.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати тобі побачення, то позбавити його — справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Начальник режиму майор Федоров особисто виявляв пил на вішалці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думає — був би ще більшим порушником режиму. Стус мав лише одне побачення в Кучино. Коли вели на друге — він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.

Стуса особливо почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили трус. Забрали рукописи. Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.

— А хто взяв?

— Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.

Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси — «великого русского народа». Стуса кидають до карцеру. Одночасно кинули в карцер й естонця Марта Ніклуса:

— Стус, где ты?

— У якійсь душогубці імені Леніна—Сталіна! І Ґатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.

Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною ви-круткою ґвинтики, імпровізує: «За Леніна, за Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?»

Одного разу я випадково почув, як Стус розмовляв із кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:

— Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину... Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити...

Хто міг у неволі не писати — тому було легше. Митець же, казав мій співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері нестерпно бачити, що нищать її щойно народжену дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми...

У лютому 1983-го Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елегій Рільке. Тоді я був у тяжкому фізичному стані (серце боліло) і не спромігся вивчити жодного вірша. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. У листах від 12.09.1983 і від грудня 1983-го Стус називає ту збірку «Птах душі» і пише, що в ній близько 40 віршів (Том 6, кн. 1, с. 444 і 449), а в листі від 1.02.1985 пише про 100 віршів. «А 50 іще визрівають у чернетках»

(с. 483). А ще пише: «…горить мені в душі така збірка «Страсті по Вітчизні» (с. 479, лист від листопада—грудня 1984). «Переклав «Елегії» Рільке — це близько 900 рядків поетичного надзвичайно тяжкого тексту» (с. 444, лист від 12.09.1983).

Той «Птах душі» не вилетів з-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже: «…дерево поезії Стуса — з обтятою біля верхівки кроною…» (Т. 1, с. 28). Це ще один злочин російського імперіялізму проти української культури. З п’яти його кучинських років залишилося 45 листів, 6 віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита».

…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії по-літичних репресій і тоталітаризму «Перм-36», який з 1995-го до

2014-го діяв у нашому до болю рідному концтаборі і сусідньому суворому. І зустрівся я там зі своїм співкамерником литовцем Балнсом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.

Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса «З таборового зошита». Пані Ірена сказала:

— Це ж я винесла...

Баліс додав:

— У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».

Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів конденсаторного паперу займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою потужною, що вразила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту.

Друга причина — клопотання про висунення його творчости на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса вже публікувалися іноземними мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як видатне мистецьке явище.

У моїх публікаціях 1990-х сказано, що ніби висував творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971—1976; він помер 16 липня 1985 року). Г. Бьолль справді знав ціну творчости Василя Стуса, адже його вірші публікувалися й німецькою мовою. Він щонайменше двічі виступав на захист Стуса. Так, 24 грудня 1984-го він разом з німецькими письменниками Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером надіслав телеґраму тодішньому генеральному секретареві ЦК КПРС Костянтину Черненкові про загрозливий стан здоров’я В. Стуса. Відповіді не було. 10 січня 1985 року Г. Бьолль дав інтерв’ю німецькому радіо про В. Стуса. Воно було передруковане в пресі. Але документа про висунення на Нобелівську премію не існує, ніде про нього згадки не виявлено.

Історик і журналіст Вахтан Кіпіані у публікації: Стус і Нобель. Демістифікація міфу (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/07/22/3133311) від 22.07.2006; також: Молода нація (альманах), № 1 (38), 2006. — 355—369, пише: «У газеті «Америка» за 17 грудня 1985 року (зверніть увагу — це вже три місяці, як Стуса немає в живих) подибуємо інформацію, що наприкінці 84-го у Торонто було створено «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році»».

До складу комітету увійшли видатні вчені і діячі української діяспори, авторитетні люди з багатьох країн світу. Його головою був доктор Ярослав Рудницький. Комітет поширив понад сто листів з проханням послати рекомендаційні листи до Нобелівського комітету, організовував переклади творів Стуса. Але він розраховував на 1986 рік.

Кремлівська ж банда мала тоді доволі клопоту з нобеліантами Олександром Солженіциним, якого мусила викидати за кордон, та Андрієм Сахаровим, якого з початком Афганської війни депортувала в Горький і тримала там під домашнім арештом. У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Кремль не міг допустити, щоб нобелівський лауреат, та ще й українець (а це піднесло б «українську справу» на нечувану висоту), з’явився за ґратами. У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф Гітлер. Тоді Нобелівськую премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон Осецькому. Але він сидів у конц-таборі. Гітлер розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалася бюрократична машина, лауреат помер у неволі.

Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Нет человека — нет проблемы». І сталося це вже в часи Горбачова. Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріш за все, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні. Особливо небезпечних політичних рецидивістів тоді було чи не стільки ж, як у Кремлі членів політбюро ЦК КПРС. Горбачов, бачите, затіяв «перестройку», не випускаючи з неволі, здавалося б, перших своїх союзників — по-літв’язнів, як це всюди водиться. Більше того, він тримав нас ще й у 1988-у, декого й у 1989-у, а сам, ставши нобелівським лауреатом миру, розпочав новий набір по-літв’язнів. Він нас, бачите, помилував. Тобто вважав злочинцями, до яких проявив милосердя. Реабілітація ж настала 1991 року…

Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання з Кремля в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до присудження йому Нобелівської премії.

Як це сталося? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.

Василь Стус лише ненадовго виходив із карцера. Улітку 1985 року сидів у камері №12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, згодом — головний редактор журналу «Москва», помер 24.11.2011). Камера маленька, розкинеш руки — і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час — порушення режиму.

Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму — і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив правдатися з начальником табору майором Журавковим, але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса.

Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня 1985 року, — нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на свої горішні нари і так читав, спершись на нари ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!» Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Боро-діну, що оголошує голодівку. «Яку?» — «До кінця».

Раніше було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду».

Це була людина слова.

Василь ОВСІЄНКО,
лауреат премії ім. Василя Стуса.

(Далі буде).