Вишиванка – код історичної пам’яті

Чому, особливо на півдні і зокрема в Одесі, стався вишиванковий бум? Чому на мегамарш вишиванок виходять тисячі одеситів? Насамперед тому, що молодь, переважна більшість якої, мало що знаючи про семантику і символіку орнаментів вишиванок, все ж сприймає її як найважливіший маркер української ідентичності. І тут постає запитання: а в чому сутність феномену вишиванки? Чи не в тому, що в українця відповідні знання «вкладені» у підсвідомість як підвалина, на якій формується й укріплюється національна ідентичність? Але що значить «вкладена»? Ким і яким чином?

Поділюсь деякими думками. Українці, як землероби, успадкували від своїх пращурів, починаючи з трипільців, не тільки технологічні основи хліборобства, але й надзвичайно багату і змістовну духовну спадщину, відображену (можливо, як у жодній іншій первісній культурі) зокрема і в розписах керамічних виробів трипільців. Нема сумніву, що в основі тисяч варіантів орнаментів на вишиванках українців є три-пільська орнаментальна система з розумінням значущості її семантики і символіки. Орнаментика через розуміння її семантики і символіки настільки  органічно пов’язувалася з життєдіяльністю, що це сприймалося кожним наступним поколінням як природна необхідність. Інакше важко пояснити її живучість протягом 5—6 тисячоліть. Тому ці знання через образотворче мистецтво, фольклор не тільки зберігали, але й збагачували. І ця традиція (збереження і збагачення) продовжується народними митцями, які є особистостями, здатними не тільки бачити і розуміти глибше, а й поєднувати у своїх творах минуле і сьогодення. Так продовжується традиція збагачення культури і передачі знань.

З однією такою особистістю — Л.М. Бабінець із села Троїцьке Любашівського району, до речі, істориком за фахом, — я знайомий. Подарована мені робота досить виразно відображає уявлення автора про архаїчний пласт української культури та український фольклор. Картина хоча і має назву народної пісні, насправді є імпровізацією ідеограми «Світового дерева», «Дерева життя», яке в образотворчому мистецтві представлене тисячами зразків, але імпровізація Лариси Бабінець унікальна тим, що в її картині відображена етнографія місцевості, де вона проживає, а саме сільські житла. Тобто в контекст традиційного мотиву введено елемент, який не порушує традиційної основи змісту й ідеї ідеограми, але збагачує її компонентом регіональної народної культури. У результаті маємо єдиний, унікальний зразок «Світового дерева» і приклад розуміння процесу механізмів розвитку етнічної культури.

Ще один приклад — спілкування з майстринею-вишивальницею з Вінниці, заслуженим майстром народної творчості України Наталією Шпак. Чоловічі і жіночі сорочки, вишиті нею, прикрашені традиційним для подолян геометричним орнаментом, більшість мотивів якого відомі з трипільських часів, з давно розгаданими змістом і символікою. Та в поясненні майстринею закодованого нею змісту в орнаменті я почув чимало такого, що, з точки зору науки, сьогодні не має підтвердження. Але вона свої ідеї пропагує, кореспондує великій кількості симпатиків її творчості, які також поширюють почуті ідеї, оскільки вона для них авторитет, а авторитетна особа викликає довіру, збу-джує емоції, вселяє переконання, особливо методами впливу образотворчого мистецтва. У таких майстринь, як і в другій половині ХІХ — початку ХХ ст., учениці успадковують не тільки уміння і техніки вишивки, а й розуміння тексту орнаменту, окремих його компонентів, у тому числі і доповнених такими творчими особистостями. Це означає: якщо ідеї майстрині не відповідають усталеній досі традиції, то через 50—70 років вони будуть безпроблемно сприйматися і знайдуть своє місце в традиційній канві етнокультури, що цілком природно для процесу трансформації традиції.

Такий механізм існував завжди: знання і досвід сприймалися наступними поколіннями як об’єктивна реальність, тому й маємо тисячолітню історичну тяглість тепер уже української вишивки, яка є важливою складовою нашої історичної пам’яті і відіграє важливу роль в утвердженні української ідентичності.

В’ячеслав КУШНІР.