«Наутілус» завжди там, де найнеобхідніший

Мені здається, що рано чи пізно, в усіх навчальних закладах буде введено предмет «Художнє кіно», бо мистецтво кіно на становлення людської особистості має не менший вплив, ніж художня література. Українська школа вже зробила в цьому напрямку важливий крок, ввівши предмет «Художня культура».

Звичайно, введення в навчальну програму предмету художнього кіно ще потребує великого наукового та методичного доопрацювання, але ваша газета разом з музеєм Одеської кіностудії могли б стати піонерами у цьому питанні. А якщо мої дослідження допоможуть вам у цій важливій для всього суспільства справі, буду дуже рада. Пропоную вашій газеті свою статтю про фільм «Капітан Немо».

Я не вважаю, що радянські фільми, створені не в Україні, належать Росії, бо кошти і культура тоді були спільними, а отже, й кінострічки — теж наше спільне надбання і вагома частка національного багатства. Якщо в людей й існує ностальгія за радянськими часами, то це перш за все ностальгія за такими людьми, як Тарковський, Дворжецький, Алов, Наумов. Бо ці митці створювали таку моральну атмо-сферу, в якій панували загальнолюдські цінності.

У 1975 році на Одеській кіностудії було завершено знімання фільму «Капітан Немо». Режисер-постановник картини — В. Левін, оператор — Ф. Сильченко, композитор — О. Зацепін. Цей фільм став своєрідною сенсацією в радянсько-українському кінематографі. По-перше, це була екранізація науково-фантастичної класики, по-друге — пригодницький серіал, по-третє, як і фільм «Земля Санникова», відкривав глядачам таємниці природи, зокрема підводного світу. А ще цей фільм показував освоєння морських багатств — навіть зараз, у ХХІ столітті, підводні човни не виконують таких функцій, які виконувала команда «Наутілуса». Усі ці характеристики забезпечили стрічці популярність серед молодіжної аудиторії, хоча її із задоволенням дивилися й дорослі.

Сучасним глядачам, котрі мають можливість дивитися фантастику високих кінотехнологій, «Капітан Немо» теж подобається — своєю романтикою.

А образ капітана Немо справедливо ототожнюється з образом самого Владислава Дворжецького, бо ця роль найбільше відповідала його вдачі та акторському амплуа.

Ще в 1970 році, коли Андрій Тарковський збирався екранізувати повість «Соляріс», її автор, Станіслав Лем, висловив власну думку про фантастичний твір: «Можна придумати собі майбутній світ, вирішити, що десь існує цивілізація, набагато розумніша за нашу, але все це буде мертвим для глядача, якщо у фільмі не буде показано живих людей з гарячим серцем та душевними переживаннями. Найважливіше у фантастичному фільмі — не технічна досконалість постановки, а те, як нові відкриття змінюють психологію суспільства…»

Роман Жуля Верна «20000 льє під водою» був найвищою вершиною в творчості письменника, бо показував героя свого часу, котрий науковими винаходами робив виклик несправедливому суспільству. Одеська ж кіностудія продовжила ідею Жуля Верна, показавши, що технічними досягненнями мають користуватися ті народи, які борються за свободу та справедливість. Саме тому «Капітан Немо» буде актуальним в усі часи...

Гіл (Саратов), 7.08.2012:

— Геніальний фільм! Коли ж прийде час, що і в нас будуть знімати такі ж сильні фільми, які тривожать душу та облагороджують серце?!

Зоряна К. (Львів), 29.07.2011:

— Музика «Капітана Немо» зачаровує неземною красою, а герої фільму — своїм благородством…

Юлія 777 (Київ), 20.04.2011:

— Серед акторів, що зіграли головні ролі, важко виділити когось одного. Дворжецький? Геніальний… Талашко? Неповторний… Родіонов? Просто вражає… Кононов? Ну, нема слів!..

Андрій Костянтинович (Москва), 27.02.2011:

— Фільм «Капітан Немо» — гуманний, яскравий, добрий. Чудова музика, гра акторів, сюжетні пейзажі, підводні сцени. Всі автори фільму — інтелектуально і технічно — величезні таланти. Як добре, що їх дітище «Капітан Немо» можна передивлятися тепер! Передивлятися, щоб просто хотілося жити далі — в наш паскудний і міщанський вік!

Юля Лобастова (Красноярськ), 26.12.2010:

— Я пам’ятаю і люблю фільми нашого дитинства, я щаслива і вдячна радянському кінематографу за такі фільми, як «Капітан Немо».

Сучасне російське кіно не дивлюся принципово. Нехай це «багатство» дивляться недалекоглядні молоді люди. Можливо, вони не заслужили таких добрих і світлих фільмів, які дісталися нам.

Тетяна Малашонок (Мінськ), 1.03.2010:

— Такого капітана Немо не зможе зіграти жоден актор у світі!

…З усіх екранізацій роману «20000 льє під водою» телефільм Одеської кіно-

студії найбільше відповідав задуму Жуля Верна, бо показував глядачам підводний човен з урахуванням всіх технічних можливостей ХХ століття.

У цьому сенсі український фільм виявився набагато далекогляднішим від двох американських екранізацій (1954, 1997), котрі в гонитві за екзотикою та демонстрацією зовнішнього багатства відійшли від справжніх ідей автора роману. Адже Жуль Верн як письменник-фантаст був своєрідним пророком майбутнього, тому у фільмі за його твором треба було продемонструвати вже існуючі науково-технічні досягнення. І режисер В. Левін гідно справився з цим завданням — оснащення «Наутілуса» в його картині було раціональним та сучасним, а головний герой вийшов набагато благороднішим за героя Жуля Верна, і жодним чином не порівнюваний із жорстокими та фанатичними капітанами в американській інтерпретації.

Звісно, у створенні такого образу велику роль відіграли не лише режисерське трактування Жуля Верна, а й талановита гра та шляхетна особистість самого актора — Владислава Дворжецького…

Жуль Верн дає таку характеристику капітана Немо:

«Цей чоловік був гордим — в його ясному погляді відчувалась шляхетність думки. Він був спокійним та впевненим — про це свідчила горда постава голови й очі, сповнені холодної рішучості.

Він був уособленням найсвітлішої вроди — мав високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, вузькі руки з довгими пальцями — все це було ознакою душі величної та палкої.

Але особливу увагу привертали його широко-поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію — ця властивість поєднувалася з дивовижною гостротою зору.

Що то був за погляд! Ніщо не могло сховатися від нього, він пронизував вам душу! Він наче бачив підводний світ, недосяжний вашому зорові, й відкривав таємниці найглибших морів…»

У подальшому описі капітана письменник показує конструктора та інженера підводного човна, власника морських багатств та музейного колекціонера, знавця багатьох мов та галузей наук, чудового музиканта й поціновувача творів мистецтва. А ще Немо був творцем світу, що жив за власними духовними законами. Такими здібностями може володіти хіба що Бог…

А Бог — істота різнопланова та багатолика… Як іконопис та різні види мистецтва зображують Бога в образі Ісуса Христа чи Будди, так і Владислав Дворжецький створив Бога в образі капітана Немо, неземним світом якого були підводні глибини:

— Я розірвав зв’язки з зовнішнім світом і не підкоряюсь людським законам… Я живу в морі. Що може бути кращим від моря? Подих його чистий, в морі немає деспотів. На поверхні вони ще можуть воювати і вбивати один одного, але варто зануритись в море — і влада їх закінчується. Тільки тут людина по-справж-ньому вільна…

Як Бог, герой Дворжецького допомагає бідним та поневоленим, і цим дуже відрізняється від науковця П’єра Аранакса, який до тваринного світу ставиться краще, ніж до колонізованих народів. У цій ситуації професор порівняно з капітаном — справжній «ніхто»:

— Який курс тепер ви обрали, капітане?

— Я обрав? Я не обираю, я лише подаю команду, «Наутілус» завжди там, де він найнеобхідніший…

В образі ж індійського принца Даккара актор показує фатальну участь Ісуса Христа: «Не бійтеся, я не втечу», — каже принц і зі спокійною мужністю стає перед гарматою...

Лише в одному випадку Немо виступає жорстоким Богом — у потопленні корабля давнього ворога, але совість капітана страждає від цього вчинку ще більше:

— Я стільки років чекав цього моменту… Я нарешті відомстив за вас. І я не відчуваю радості… Чому?.. Боже Всемогутній!..

Фільм «Капітан Немо» знімався в па-вільйонах Одеської кіностудії, Одеському ботанічному саду, Білгород-Дністровській фортеці. Працювати в Білгороді-Дністровському виконавцеві головної ролі було приємно ще й тому, що в цьому місті він мав близьких друзів — Михайла та Тамару Адамянців, з котрими познайомився ще в 1972 році.

Тамара Олексіївна згадує про Дворжецького:

— Одного липневого вечора я додивлялася фільм «Втеча». І в той момент, коли Хлудов стояв на березі і дивився в далечінь, у кімнату заходить мій чоловік і каже: «А я сьогодні з цим артистом познайомився в ресторані, і він запросив нас у гості». (Дворжецький у нашому місті знімався у фільмі «Зарубки на па-м’ять»).

Коли я побачила Влада наступного дня, він вразив мене своїм поглядом — наче рентгеном пронизував душу. Перед Дворжецьким не можна було лукавити, він бачив тебе наскрізь, але ніколи не критикував — лише посміхався та опускав очі. А ще Влад завжди намагався нас розвеселити, і робив це надзвичайно професійно — як комедійний актор.

У 1973 році він приїхав разом зі своїм другом Дмитром Виноградовим і сказав: «Мені ненадовго треба з’їздити в Ізмаїл, нехай Митько побуде у вас, а то в готелі нас неправильно зрозуміють — двоє чоловіків у кімнаті, й один із них в’яже…» Хоча Влад і Митько були дуже схожі між собою — здавалося, що вони — рідні брати.

А на постійну жіночу увагу Влад реагував надзвичайно благородно та делікатно — зі слів його матері, до своїх численних жінок Влад ставився так, що кожна з них вважала себе найкоханішою.

В 1974 році у нас відпочивав син Влада Сашко, а в 1975-у Сашко жив у нас майже півроку — під час зйомок фільму «Капітан Немо». Того ж літа ми познайомилися і з мамою Влада — Таїсою Рей. Владик не хотів жити в готелі — у нас йому було веселіше. Оселилася в нашому дворі і собака Дворжецького — Гітана…

Коли адміністратор фільму прийшов розплатитися за те, що Влад жив у нашій квартирі, ми з Михайлом спочатку відмовилися від грошей, а Влад сказав сміючись: «Беріть, проп’ємо!», хоча сам ніколи не зловживав спиртним і цим дуже відрізнявся від усіх своїх друзів.

На ролі дітей капітана Немо постановникам потрібні були чорняві хлопчик і дівчинка, тому Влад запропонував наших дітей — Юру і Рузану. Але актриса Земфіра Цахілова, котра грала дружину Немо, захотіла, щоб у ролі дочки знявся її патлатий син, тому у фільмі був задіяний тільки Юра. Влад дуже любив Юру, постійно запрошував його в гості в Москву — хотів, щоб він вплинув на його неслухняного Сашка. Сашко вчився разом з Юрою в одному класі в білгород-дністровській школі і теж знявся разом з Владом — у сцені зустрічі капітана з повстанцями Криту.

Одного разу, коли йшов дощ і ми всі сиділи вдома, Влад почав розказувати комедійні історії, зокрема про те, як він навчався в театральній студії. Його мама викладала там танці і часто ставила йому двійки — так він сказав. І Влад почав пародіювати Таїсу та показувати всі ці «па». Ми покотилися від сміху, а він взявся розповідати ще смішніші анекдоти. Врешті-решт, ми не витримали й попросили його припинити — щоб не померти від сміху…

Якось Таїса Рей зайшла в кімнату, де ми дивилися телевізор, і суворо сказала: «Владику, ти мені потрібен, йди сюди». Влад мовив: «Запам’ятайте мене веселим» і пішов за матір’ю з вихилясами, копіюючи її балетну ходу…

Коли Влад лежав у ялтинській лікарні, Мишко приїжджав його провідувати, а пізніше Влад провідував мою маму в Білгороді-Дністровському. Мишко розповідав, що коли вони зайшли в лікарню і почали вдягати халати, ті виявилися не зовсім чистими, і Влад зауважив: «Ну що, Мішаня, завтра прийдемо, виперемо їхні халати». Наступного дня всі халати були білосніжними…

У січні 1978 року ми гостювали у Влада в його московській квартирі, а в кінці травня Влада не стало — він помер від хвороби серця. Дружина Влада — Наталія — відпочивала у нас влітку, писала нам листи, дзвонила, запрошувала до себе в гості. А Таїса Рей подарувала нашій сім’ї багато фотографій з Владом, у тому числі з Хлудовим і капітаном Немо. На цих фото видно, що Влад навіть у перервах між зйомками налаштовувався на свою роль — був задуманий та сер-йозний…

Наша сім’я ніколи не забуває Влади-слава Дворжецького і пам’ятає його не тільки як геніального актора, а й як веселого та щирого друга.

Світлана ШАКУЛА,
історик-мистецтвознавець,
автор книги «Феномен кіноактора Владислава Дворжецького».