До і після свят

Багато хто тоді радів, що укра-їнцям вдалося уникнути югославського варіанту розлучення — з братовбивчою війною, і радів марно. Пуповина загнивала, а збережені зв’язки з метрополією за чверть століття перетворилися на злоякісну пухлину з обширними метастазами.

Консервативна терапія тільки ускладнила ситуацію. У дев’яності роки, коли наші сусіди — звільнені від радянського ярма країни Балтії та Східної Європи — ціною болючих втрат будували нову економіку і готувалися до вступу в Євросоюз, Україна намагалася зберегти за-старілу індустрію, намертво пов’язану з Росією.

Це на два десятиліття визначило політику української держави. Політику абсолютної залежності від примх «старшого брата». Коли будь-яке відхилення від генеральної лінії Кремля означало підвищення ціни на енергоресурси для української промисловості, а прагнення керівництва України зміцнити зв’язки з цивілізованим світом викликало в Москві напади скаженої люті.

Основною і не дуже прихованою метою російської еліти впродовж усіх двадцяти чотирьох років після розпаду СРСР було відновлення імперії, реванш за головну для неї геополітичну катастрофу ХХ століття. Українську державу, як не викручувалися Кравчук, Кучма, Ющенко чи Янукович, у результаті чекала втрата незалежності і державного суверенітету. До 2014 року майбутнім владарям залишалося знайти спосіб інтеграції та впокорення сорока п’яти мільйонів майбутніх підданих.

Уже в 2008-у, після Помаранчевої революції, до будівників нової імперії дійшло: шлях буде нелегким. Українці добровільно не підуть під ярмо економічних та митних союзів, не погодяться на диктатуру азійського зразка. А в 2014-у, після Революції Гідності і втечі Януковича, в Москві, нарешті, зрозуміли: змусити непокірний народ до «дружби» можна лише війною. Зрештою, так і сталося.

У шкільних підручниках через кілька років з повною підставою, ймовірно, напишуть: війну за незалежність України розпочав президент Росії Володимир Путін. Як довго триватиме нинішня війна, сказати зараз неможливо. Але передані євангелістом слова Христа: «хто візьме меча — від меча загине» зберігають значення для будь-якого агресора. І кремлівську орду разом з «національним лідером» після неминучого краху відкинуть туди, куди вона сама прагнула. На узбіччя історії. В занепад, гниття і застій.

Незалежність — це надія

З війни за незалежність Україна може вийти справді незалежною державою. Але за двох умов. Перша — домогтися якщо не миру, то припинення воєнних дій на Донбасі на тривалий період. Умова друга — проведення реформ, спрямованих на будівництво нового політичного устрою і пов’язаної з ним системи вільної економіки.

У даний час обидва завдання доводиться вирішувати одночасно, але військові цілі мають пріоритет. На війну в Україні відволікається величезна частина матеріальних і людських ресурсів. Їх мобілізація вимагає жорстких адміністративних заходів, централізованого управління та прийняття швидких рішень.

Демократичні процедури при цьому гальмують реалізацію військових та економічних завдань. Виникає спокуса процедурами знехтувати, гальма послабити і заради великої мети щосили натиснути на газ. Адміністративним шляхом домогтися перемоги на місцевих виборах правильної політичної сили, взяти під повний контроль суди і прокуратуру, пересаджати корупціонерів і тих, хто стоїть на шляху реформ.

Нам відомо з досвіду, що зусиллям волі керівники високого рангу можуть досягти вражаючих результатів. Але так само відомо, що дорога до пекла вистелена благими намірами. Радикальні перетворення в економіці легко використовувати для збагачення і наживи, а серед політиків патріотичної хвилі, якщо не провести профілактику, замість звичних вовків непомітно для суспільства з’являються шаблезубі тигри.

Тож треба поспішати не поспішаючи. При проведенні реформ використовувати запобіжники, як у вогнепальній зброї. Недосвідчених не призначати на відповідальні посади, а ненавчених не гнати на передову. Як впоратися з таким завданням, якщо кожен день під час війни — вирішальний, не знає ніхто. І треба терміново щось придумувати.

Треба терміново придумати і те, чим завершити безглуздий, пов’язаний з Мінськими угодами період протистояння з терористами на Донбасі. Причому так, щоб артилерійські обстріли не переросли в масштабну війну і не призвели до сотень нових людських жертв. Як це зробити, якщо керівництву «народних республік» ніякий мир не потрібен, а метою російських агресорів, як і раніше, є зміна влади в Україні, теж ніхто не знає.

Серпневі свята в Україні з минулого року календарно пов’язані з найважчою поразкою українських військ під Іловайськом. Са-ме там стало зрозуміло, що ке-рівництво армії, як і всієї країни, уражене вірусом некомпетентності та непрофесіоналізму. А масовий подвиг добровольців, солдатів та офіцерів без вмілого керівництва в нерівному бою призводить тільки до масових жертв.

Відтоді мало що змінилося. Але все-таки змінилося. За рік армія стала схожа на армію, у зоні АТО з’явилася система оборонних споруд, а з березня 2015 року жоден з наступів бойовиків і російських військових не увінчався успіхом. Відбулися зміни і в державі. Розпочалася реформа в прокуратурі і в судах, уникнула дефолту фінансова система України. І хоча до справжніх перемог далеко, попереду з’явилася надія.

З цією надією ми зустрінемо свята. З надією будемо воювати і будувати нове життя. Як зуміємо.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.