Український концепт щастя

І про це свідчать результати багатьох опитувань. Зараз це дуже популярна тема у світі із соціології. Почалося все з того, що в 1972 році в королівстві Бутан замість того, щоб вимірювати добробут за економічними показниками ВВП, почали застосовувати показник щастя громадян цієї держави. І виявили, що після цього і з економікою стало значно краще, коли показником було саме щастя людей.

Та й узагалі, зараз у Європі лунають голоси, що треба замі-нювати суто економічні показники, як свідчення прогресу, показником, наскільки люди є щасливими.

Скільки 
щасливих українців?

Я маю дані, які були отримані моїми колегами з Київського міжнародного інституту соціології. Це останнє опитування українців про їхнє щастя чи нещастя. Є дві новини. Перша — приємна новина, що більшість українців все ж таки щасливі, таких у нас зараз 57% (див. діаграму КМІСу — Прим. «ЧН».). Хоча, чесно скажу, найщасливішими українці були в 2010 році — 62%, але, якщо порівнювати з 2001-м (тоді у нас щасливих було тільки 37%), то бачимо, що є суттєвий прогрес.

Але й є неприємна новина, яка випливає із Європейського соціального дослідження, яке проводилося майже у всіх країнах Європи. Долучилися і ми. Так-от, Україна — одна з двох найнещасливіших країн континенту. За нещастям з нами може конкурувати тільки Болгарія.

Найщасливіші ж люди живуть на півночі: Данія, Швеція, Фінляндія. У них поруч із щастям ще й висока довіра до влади та задоволення її діями. Свій стан щастя вони співвідносять також зі станом країни. Нам треба брати приклад хоча б з Центральної Європи.

Чого бракує
українцям?

Хочу повернутися до головного питання — чого бракує українцям? Я думаю, що правильного концепту щастя. Не самого щастя — воно ж є похідним від концепту. Справа в тому, що щастя — дуже складне поняття. І багато залежить від того, як ми його розуміємо.

Ми можемо розуміти щастя лише як матеріальний добробут, а європейський концепт щастя — це, насамперед, досягнення, і йдеться про матеріальний план. Українці в цьому питанні від європейців не відрізняються, вони справді мають суто європейський концепт, але в європейців є, окрім матеріального добробуту і добробуту власної родини (це в них теж є, як і в нас), й інші чинники того, що варто вважати щастям.

Український концепт дуже обмежений, на жаль, і обмежений він тим, що випливає із розу-міння щастя. Більшість науковців вважає, що досягнути особистого щастя, не зробивши нічого для того, щоб були щасливими інші, — неможливо. Оце така квінтесенція того, що говорили від Геракліта до Мартіна Лютера Кінга і сучасних видатних гуманістів.

Щастя
і благодійність

Українці хочуть щастя, як і всі люди на планеті, але вони перш за все хочуть щастя для себе і своєї родини. А чому це так?

У Європі більшість громадян є членами хоча б однієї громадської організації, яка займається благодійністю. В Україні за 23 роки існування як було 13% тих, хто є членами організацій, так і залишається. Україна — одна з найбільш декларативно релігійних країн Європи, і в нас людей, які вважають себе релігійними, — десь 70%. Але чим має релігійна людина займатися насамперед? Благодійністю! Чи не так?

От вам і концепт щастя: це обов’язковий добробут особистий, але це й участь у тому, щоб зробити щасливими інших, або не зробити нещасними. В нас багато пишуть про потужний волонтерський рух, ці люди мають всі підстави вважати себе щасливими, адже вони допомагають іншим. Все одно, попри волонтерський рух, кількість благодійників в Україні не зросла, це просто волонтери вийшли із тих 13%. Не додалося нам ще 30% чи 40%.

Ми станемо щасливішою нацією, якщо будемо прагнути щастя не лише для себе і для родини, але й для інших.

Як змінити бачення українців і подолати максиму «моя хата скраю»? Насамперед треба за-провадити зміни в системі осві-ти. До прикладу: у США, починаючи з перших класів, у дітей є уроки благодійності. Потім школярі у середніх і старших класах повинні працювати у будинках для людей з вадами чи там, де сироти. І це враховується при вступі в університет — без широкої роботи благочинної шансів вступу немає. От перший крок.

Як українці
оцінюють свою державу?

І ще дуже цікавий феномен випливає з наших досліджень: українці завжди були більше задоволені своїм особистим життям і своїм добробутом, ніж станом справ у країні і станом її економіки. Оцінка стану справ у державі, насамперед економічних, у нас катастрофічна — нижча, ніж у будь-якій країні.

Що знають європейці про Україну? Три речі: бідність, війна і корупція. Це три речі, які світ знає про Україну. Ми й у себе запитували: що українці знають про Україну? І насамперед це була бідність (ну, війни тоді не було), корупція і зловживання владою. Це перші категорії.

До того ж, згідно із результатами опитувань, більшість українців вважають більшість українців аморальними. Йдеться про 97%.

Від цього ми маємо відмовитися, ми маємо довіряти своїм співвітчизникам. Українці — останні у Європі за довірою

до своїх співвітчизників. Ми до-віряємо своїм близьким, а співвітчизникам — ні.

Ким треба бути в Україні, щоб бути щасливим?

Вам треба бути молодим (здоровим — ні, головне — молодим), багатим, ну, краще — чоловіком. А коли перемагає Майдан — треба жити на Заході, коли перемагає Янукович — на Сході. Після Помаранчевої революції щасливі були на Заході, а після перемоги Януковича дуже щасливими почувалися громадяни на Сході. Зараз Галичина найщасливіша, а на Сході — ні. Будьте молодими заможними чоловіками і живіть там, де треба.

Індивідуальне
та колективне щастя

Є два типи суспільства: індивідуалістичне (США) та колективне (Росія). Україна ближча до Росії, ніж до Америки. У колективного суспільства не може бути індивідуального щастя: от велика держава, виграли війну — ми щасливі, але бути індивідуально щасливими люди не вміють. Про це каже київський психолог Васютинський. Ми не вміємо бути індивідуально щасливими, нам тільки залишається колективне щастя, а для цього потрібна національна ідея.

В американців проста ідея, американська мрія, — це індивідуальний успіх. Їх на це налаштовують, це їхня мета, це важко (ви знаєте, вони зриваються — інколи вбивають своїх однокласників чи викладачів, але це поодинокі приклади), а в нас завжди вчать сором’язливості, вчать «ну, не вилізай». Ми звикли до цього.

Якщо ми зробимо ідею індивідуального успіху ключовою і будемо це пропагувати, я думаю, через ЗМІ, соціальні інститути, тоді в нас є шанс реалізувати нашу декларативну мету — долучитися до найбагатшої частини людства — до золотого мільярда.

Підготувала
Вікторія КОНДРАТИШИНА.

Джерело: ipress.ua.