У доброму місті

Тим часом чую поряд писклявий і дещо осиплий голос маленького хлопчини. На вигляд — десь 7—8 років. Одягнений він у стару куртку та брудні, зашморгані й трохи ро-зірвані знизу штани. Ця дитина стоїть на розі вулиць, коло чиєїсь дорогої автівки, з купою магазинних флаєрів, тих самих, що можна безкоштовно брати при виході з супермаркетів та торговельних центрів. Він запрошує людей, які проходять повз, брати рекламу. Дівчина в бордовому пальто, ідучи вулицею, взяла в нього газетку, але хлопець заперечив: «Это платная брошюра. 10 гривень». Дівчина дала йому гроші, й вони почали розмову.

Аж раптом задзвонив телефон. Я надзвичайно зраділа цьому дзвінку, адже він був від мого друга з іншої країни. Говорили ми довго, з 15 хвилин. Коли закінчила спілкування, ні того хлопчика, ні дівчини вже не було. Мене зацікавило: про що ж могли говорити двоє таких різних людей, до того ж зовсім незнайомих. Однак спитати вже не було в кого.

Ввечері їду додому. Тролейбус надто переповнений, навіть стояти незручно. Нарешті — «популярна» зупинка. Я називаю так ті станції, де багато народу виходить і заходить до транспорту. Біля мене звільняється місце з двома стільцями. На одному з них, біля вікна, вже зайнято. Сідаю поруч. Проїхали кілька зупинок. Почала огортати дрімота. Аж раптом десь позаду здійнявся галас й почулися знайомі фрази. Це, як завжди, відомі «тролейбусні політологи» зачепили тему про депутатів: хто хороший, хто поганий. І вже не зрозуміло, хто за кого — тільки крику на весь салон.

Обертаюся назад, аби подивитися, що ж там коїться. Моя сусідка зліва до мене: «Краще б щось добре зробили, ніж просто балакали. Раніше думала, що можу переконати людей, але зараз бачу, що деякі з них не можуть зрозуміти багатьох простих речей».

Дивлюся на неї, на мить ловлю погляд  і намагаюсь згадати, де ж я її бачила. І тут мене наче осяйнула блискавка: це ж та дівчина, що розмовляла на вулиці з безпритульним хлопчиком! Розповіла, що бачила сьогодні її, і мене цікаво, чим же все скінчилося. Оля, так звати мою співрозмовницю, мала вже скоро виходити з тролейбуса, тому ми обмінялися телефонами й домовилися зустрітися. Мене зацікавив її вчинок. Ольга запросила малого сходити кудись, щоб розвеселити, бо такі діти не мають такого дитинства, як звичайні, що живуть з батьком і матір’ю. Вона також сказала, що того дня в неї виникла ідея, й пообіцяла поділитися нею зі мною.

...Оля навчається в одному з одеських університетів. Про це я дізналася під час нашої наступної зустрічі. В свої 22 роки вона не тільки навчається, а й працює, та не десь там, на легкій роботі, а у військовому шпиталі. І це в наш час, коли всі розуміють: йде війна.

Ольга почала розповідати всілякі випадки з чергувань. Це — наче у фільмі жахів. Я така людина, що не можу спокійно говорити на ці теми, мені навіть погано стає. А ця молода тендітна дівчина вже скільки всього надивилася в житті!..

«У мене такий фах, — каже спокійно, — кожен працівник медицини має бути трохи циніком. Бо неможливо все брати близько до

серця — ніякі нерви не витримають такого навантаження; і байдужим залишатися не можна, оскільки пацієнти це відчувають».

Та про все по черзі. Ще маленькою Олечка уявляла себе в білому халаті, хоч медиків у сім’ї не було. Дуже хотіла допомагати людям. Після школи вступила до медичного училища, а потім — до університету на навчання за скороченим терміном. Цього року вона вже стане бакалавром. Та Ользі замало просто добре вчитися — їй треба щось робити, якось допомагати комусь. Мені здається, є така категорія людей, які підтримують інших. Моя нова знайома — саме з цієї когорти. Оля просто не може пройти повз чужі проблеми.

Ще рік тому я думала, що таких майже не залишилося. Десь близько відсотка, не більше. Та після останніх подій в Україні дедалі частіше зустрічаю таких, як вона. Народ згуртувався навколо проблем, здається, вже нема в кожного своїх окремих бід. Вони спільні, як і радощі. Але так багато горя…

Та зараз не про це. Оля допомагає і знедоленим на вулицях, і піклується про поранених, працюючи у військовому шпиталі Одеси. Це найбільший шпиталь в усьому південному регіоні нашої держави. Сюди транспортують тих, кого хоч якось можна перевезти. Все ж таки подолати таку відстань людині з важкими травмами непросто. Транспортує хворих санітарна авіація. У найважчих випадках наших захисників відвозять до Дніпропетровська, бо це набагато ближче, або до Києва.

Працювати тут, у шпиталі, Ольга почала рік тому. Спочатку в психіатрії. Каже, було дуже спокійно. У стаціонарі перебували здебільшого юнаки, які не хотіли служити в армії, і їх тут діагностували. Але зараз, у ці важкі часи, прапорщик запасу (таке звання має Ольга) не перейшла працювати в звичайну лікарню, а, навпаки, перевелася в самий епіцентр — у відділення інтенсивної терапії. Тут вона робить анестезію перед операцією і стежить за станом хворого, який відходить від наркозу.

Оля мені стільки всього розповіла! Учасники бойових дій із зони АТО потрапляють до них не тільки з фізичними, а й з психічними травмами (про це вона багато знає, бо ж працювала в психіатрії). Згадувала випадки, коли зовсім юні хлопці, яким би тільки жити й радіти життю, до-віку залишаються інвалідами. Просто жахливо уявити стан молодого чоловіка, який втратив обидва ока чи зостався без обох рук і ноги.... А такі випадки теж бачила Оля.

Вона каже: «Коли бачиш оце все, в жодному разі не можна подати вигляду, наче щось не так з пацієнтом, в жодному разі не говорити про бої, війну — лише про позитивне, про хороше, просто про життя. Будь-який лікар має бути психологом, і це — дуже важливо». Якось, поділилася власним досвідом, заговорила з пацієнтом про котів (вона їх дуже любить, вдома має трьох, ще й вуличних підгодовує). З’ясувалося, що в її співрозмовника — солдата з Львівщини — вдома є свій пухнастий улюбленець, за яким поранений неабияк сумує...

Слухаю її розповідь і міркую: якби не було терористів, війни, то невже б ця молода дівчина говорила і думала про такі речі? Вона, мабуть, мріяла б про щасливе життя, хорошу сім’ю, улюблену справу. Звісно, Оля й нині про це думає. Але зараз життя розділене на теперішній час і той, коли все скінчиться. Ніхто не знає, що буде завтра. Щодо планів. Оля має намір вступати до аспірантури і, коли настане мир, ви-кладати у своїй альма-матер, виховувати нове покоління, нове суспільство, готувати нових лікарів для розвитку нашої держави.

Іще розповіла мені Ольга про одного пацієнта, батька п’ятьох дітей, Олександра Б. До шпиталю він потрапив з важкими пораненнями від системи «Град». За його життя довелося добре поборотися лікарям. Його дружина має психічні розлади, тому за дітьми доглядає сестра Олександра. Зараз цей захисник Вітчизни перебуває на лікуванні за межами України за кошти, зібрані небайдужими. Добре, що зараз багато людей і з України,

і з-за кордону допомагають чим можуть.

І нарешті, Оля розповіла мені, що того дня спало їй на думку. Головна мета цієї дівчини — побудувати цивілізоване суспільство. І почати вона хоче з себе і своїх знайомих, з небайдужих одеситів. Дівчина закликає усіх робити добрі справи, знімати про це відео і ви-кладати на спеціальну сторінку в «youtube». На цьому сервісі можна розміщати платну рекламу, а гроші, отримані за неї, знову ж таки ви-трачати на доброчинність.

Скоро цей проект стартує і називатиметься влучно і лаконічно — «Добре місто».

Мені було приємно поспілкуватися з моєю новою знайомою.

Йдучи додому, я побачила, як літня жіночка годувала безпритульних собак, а двоє молодих хлопців допомогли старенькому донести важкі пакети. Такі прості речі й роблять нас справжніми людьми. І мене взяла гордість за свою країну, таку поранену, але горду і мужню, за її народ і за добре місто!

Анна АРТЕМЕНКО-ДІДЕНКО.