«Вчителі. Вчені. Вічність»

Звернімося до припущення професора філології, випускника філфаку ОНУ, одного з героїв анонсованої вище книги, Володимира Панченка, який передбачає, що «в українській літературі має з’явитися мода на біографії. Це має бути документальна історія життя, написана не нудно, бо немає нічого цікавішого за історію людини». Володимир Євгенович, відомий вчений-філолог, літературний критик, літературознавець, письменник, своє передбачення базує не на здогадках, а на реальних змінах, які відбуваються в Україні на шляху її просування до цілковитої незалежності і в яких наро-джується новий генотип українців. Одні жертвують власним життям в ім’я України, інші панічно уникають цієї жертовності; одні збирають по гривні на захист держави, інші вивозять украдені в народу капітали за кордон; одні виходять на Майдан національної Гідності, інші розстрілюють їх... І таких жахливих протиріч, що відбуваються в країні одночасно, — десятки.

Можливо, тому, що нам досі хочеться бачити те, чого вже не мало би бути? Зміг же свого часу творча окраса нації Дмитро Павличко опублікувати у «Літературній Україні» замальовку історичної постаті під промовистою назвою «Леонід Кучма», в якій наголошувалося: «Кучма залишив Україну нероз’єднаною, в стані невпинного господарського й духовного розвитку. Всі оті прокликачі кучмізму не зробили всі разом для нашої держави і нашого народу більше, як Леонід Кучма». Історія повторюється, тільки з іншим президентом.

Тому завдання українського письменника, на мій погляд у тому, щоб не допустити цієї мутації, щоб поглибити між антиподами нашої свідомості вододіл — щоби чорне ніколи не дотягнулося до білого і не змішалося з ним. А щоб не загубити в часі здоровий ген нації, мусимо, допоки він не переродився, зберегти його бодай на сторінках тих книг, про які сказав Володимир Панченко (хіба що без слова «мода»), аби вже зараз мати «вакцину» для щеплення молоді від бездуховності. Що й зробила, зокрема, Любов Ісаєнко, одеська письменниця, журналістка і науковець (працює викладачем філологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова), у своїй книзі «Пам’яті світле джерело». Це книга про вчених одеських літературознавчої та мовознавчих шкіл, про письменників, випускників філфаку ОНУ, тобто про генетично здорову духовну українську еліту.

Якщо взяти біографічну суть героїв книги, то її висвітлювали багато авторів — колег Любові Ісаєнко, серед яких і Лариса Дузь — донька професора І.М. Дузя, й Оксана Шупта-В’язовська — донька професора Г.А. В’язовського, і Володимир Панченко, і Василь Полтавчук, й інші учні цих учених-філологів. (Та й сама пані Ісаєнко час від часу бралася за написання біографічних нарисів про своїх видатних вчителів та колег у засобах масової інформації). Усі ці спогади написані, безумовно, талановитими людьми. І все ж вони перегукуються між собою біографічним фактажем (а в цьому жанрі інакше й не може бути), що робить їх у чомусь схожими. Це, як мені видається, відчула й сама Любов Ісаєнко, яка шукала шляхи уникнення цієї подіб-ності, зазначивши у передмові: «Якийсь дотепник запримітив, що у спогадах про відомих ... людей існує чотири типи розповіді: 1) він; 2) він і я; 3) я і він; 4) тільки я. Спробувала, щоб уникнути пересудів, дотримуватися другої моделі». «Пересуди» — це, скоріш за все, і є ті перегуки, які вляглися у всі типи розповіді, крім другої. І саме цей тип — «він і я» — виявився тим «компонентом», за допомогою якого авторка вирізнила свою книгу з-поміж інших біографічних збірників, створивши свою, не схожу на жодну іншу.

Книга складається з п’яти розділів. Центральним же, головним, на мою думку, є четвертий — «Вчителі. Вчені. Вічність». У ньому авторка розповідає про найвидатніших філологів Одеси — Г.А. В’зовського, П.Ю. Данилка, І.М. Дузя, П.Т. Маркушевського, А.В. Недзвідського, Є.М. Прісовського, В.В. Фащенка та інших.

Як уже мовилося, про ці постаті є чимало біографічної літератури. «Який же тоді сенс писати те, про що вже написано?» — обов’язково запитає хтось із читачів. На подібне запитання Ернест Хемінгуей відповів: «У наш час письменникові потрібно або писати про те, про що до нього не писали, або обійти письменників минулого в їхній же сфері». У даному разі питання полягало не в змаганні, а в тому, щоб написати книгу якомога правдивіше, бо ж слово, ізольоване від істини, існує, як відомо, тільки мить, а потім — зникає.

Вигадувати Любові Ісаєнко нічого не довелося. Інша справа — чи достатньо вона знає своїх героїв, щоб бути правдивою, щоби її нариси про видатних людей не нагадували їхні трудові книжки, а складали цілісну оповідь про те, як вони, пощабельно, крок за кроком, йшли до поставленої мети.

Показовою у цьому сенсі є розповідь про Василя Васильовича Фащенка, в якій Любов Ісаєнко наводить слова його дружини Марії Максимівни: «Василь Васильович був людиною свого часу. Ніде він не позиціонував як борець із системою. Він оцінював життя з позиції чесного комуніста, якому притаманні були людська порядність і відданість Батьківщині». Слова про «чесного комуніста» були мовлені вже після розвалу СРСР, коли Україна здобула свою державність. І, на перший погляд, авторка могла б уникнути згадки про його партійність. Але вона, навпаки, не тільки акцентує увагу читача на партійності свого героя, а й виводить її на ключову позицію щодо розуміння його внутрішнього стрижня. І не тільки Фащенка, а й В’язовського, Дузя, Маркушевського, всієї когорти одеських науковців-філологів, щоб надалі унеможливити будь-який сумнів читача щодо їх порядності та сумління, бо вони були і залишалися до свого останнього подиху перш за все свідомими українськими патріотами, інтелігентами найвищого ґатунку, з європейською культурою. У книзі спогадів «Мій батько» Ярослава Машарова, донька В.В. Фащенка, згадує: «...Останній тиждень батько читав саме Хемінгуея — «По кому подзвін», автора, до якого батько дуже часто звертався протягом усього життя. Він говорив нам, що Хемінгуей геніально відтворив категорію потворного, тобто війни як явища, у своїх діалогах. Тепер я розумію, чому саме цей твір так багато значив для батька...»

Незвичним для книги Л. Ісаєнко є постійне залучення до власного опису своїх героїв думок інших авторів, колег, близьких, рідних. Ці вкраплення — свідчення не тільки щирості авторки, поваги до всіх, кого любили її герої, а й літературний прийом, яким користувався ще Гай Светоній Транквіл у своїх історичних біо-графіях «Життя дванадцяти цезарів», коли замість звичного для жанру переліку військових походів та державних реформ імператорів він збирав різні відомості про них, про подробиці особистого життя, що зробило його твір найпопулярнішим збірником історичних біографій усіх часів і народів, інтерес до якого не падає й по сьогодні. Такий художній прийом дає можливість читачеві побачити широкоекранність життя героїв, глибину і щирість їхніх сердець. Вони наповнюють зображувані образи новим баченням людини, новою інформацією і роблять цей образ об’ємним, а відтак — цікавим.

І тут перед нами постає питання: «Чому авторка головний розділ книги зробила не першим, а четвертим, передостаннім?» А й справді, чому? І чи є цьому якесь пояснення чи сенс? Сьогодні на багато своїх питань ми шукаємо (хочемо це визнати чи ні) відповіді у Біблії. Більшість навіть глибоко віруючих людей не запитують себе: а чому Чотириєвангеліє завершує розповідь Івана, а не Марка, наприклад? Чи є в цьому якийсь потаємний зміст і яку роль він відіграє у прочитанні твору?

Можливо, помиляюся, але філологи тяжіють у Новому Заповіті до Євангелія від Івана, який починає оповідь не з матеріального — переліку всіх родичів Ісуса, як Матвій, а із твердження, що «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово», тобто духовного, яке споконвіку наповнювало матерію, було її душею. І було б дивним, якби філолог, якому на роду написано «любити Слово», зробив би інакше. Отже, розділ «Вчителі. Вчені. Вічність» — це не що інше, як вічна духовність наших Вчителів, носіїв того Слова, яке формує покоління за поколінням відданих Україні громадян. Так було від початку, і так, на думку автора, буде завжди. Тому коли знайомимося з кожним із п’яти розділів книги: «Філфак Одеси — диво з див», «Пишу, долаючи дороги до серця, здатного любить», «Я зробив, що міг, хто може, зробить краще», «Вчителі.Вчені. Вічність» і «У безмежному просторі часу» — розуміємо, що вони, хоч і є окремими розділами, але лише разом володіють повнотою знань. Ця думка — чому розділ «Вчителі. Вчені. Вічність» — четвертий у книзі — підсилюється ще й тим, що давні українці вірили: число «4» символізує мудрість, повноту й універсальність. Саме через призму цього розділу читач, хто б він не був — філолог, освітянин чи просто читач, не тільки сприйматиме прочитане, а й глибше зрозуміє, яких фізичних і моральних сил потребує шлях людини до своєї мети, коли вона тісно пов’язана з долею рідної України.

Книга укладена на шестистах сторінках, які обіймають майже столітній період історії філфаку. І попри такий обсяг, її не можна вважати закінченою у тому розумінні, що сьогодні на факультеті вчаться онуки і правнуки тих героїв. А це значить, що життя триває, традиції зберігаються, і хтозна, можливо, про цю філологічну юнь наступні покоління говоритимуть так само натхненно, як Любов Ісаєнко про своїх Вчителів. В усякому разі, її книга «Пам’яті світле джерело» до цього спонукає. Вистачило б авторці сил та здоров’я, чого ми їй щиро бажаємо.

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.