Три пріоритети Костя Солухи

Кость Солуха навчався у другій Київській гімназії, де близько познайомився з життям українських народознавчих гуртків, цікавився мистецтвом, співав у хорі видатного композитора М.В. Лисенка. Закінчивши у 1879 році гімназію, вступив на медичний факультет Київського університету. Там і визначив для себе три головні життєві пріоритети: лікування, родина, громадська діяльність.

Після університету, в 1886-у, Солуха отримав скерування на посаду лікаря 28-го піхотного полку Варшавського округу, однак через три роки переїхав на Поділля. У 1889-у обійняв посаду дільничного лікаря містечка Оринин Кам’янецького повіту, де не те що лікарні, навіть медичного пункту не було. Як згадував: «Став налагоджувати справу з нуля. Лікарню довелося зробити в корчмі, хоча обладнання майже ніякого не було, а на медикаменти відпускалось 150 крб на рік. Територія дільниці велика, кругом темнота народу й авторитет повитух та знахарів».

Отже, перші кроки для лікаря-почат-ківця були нелегкими. Однак селяни одразу оцінили надзвичайне ставлення до себе молодого «дохтора», який до того ж ще й говорив з ними рідною мовою. Своїм ставленням до селян, які зверталися до нього не тільки за медичною допомогою, а й за суто людськими порадами, Кость здобув надзвичайну популярність серед населення — і як чуйна людина, і як кваліфікований лікар.

По кількох роках лікарської практики в Оринині Солуха отримав дві пропозиції — перейти на роботу до столиці імперії або на посаду ординарного лікаря Ка-м’янецької губернської лікарні. Вибір зупинив на рідному Поділлі. Кам’янецька лікарня була найбільшою в губернії, мала 300 ліжок, амбулаторію, аптеку, притулок для нужденних. У 1894 році він переїхав до славетного міста над Смотричем, де прожив до останку своїх літ, розвинув лікарський талант, створив сім’ю, розпочав активну громадську діяльність.

Кость Солуха був одним з найпрогресивніших лікарів Поділля. Одним з перших у Росії в 1915 році почав застосовувати пневмоторакс у лікуванні тяжкої недуги — туберкульозу, або, як її називали, сухот. Придбавши власним коштом кілька приладів для пневмотораксу, встановив їх у губернській лікарні, в своєму будинку, де вів приватну практику, та в шпиталі, в якому відкрив цілий павільйон для лікування тяжкохворих. Результати були вражаючі: губернією поширюється звістка, що доктор Солуха рятує від сухот. З навколишніх сіл, навіть з Австрії та Румунії з’їжджалися недужі до авторитетного лікаря.

Пізніше донька Тетяна в свої спогадах напише, що «один професор Празької клініки спочатку не повірив, що К. Солуха вже в 1915 році лікував туберкульоз пневмотораксом». Однак невдовзі переконався, що саме «на українському Поділлі існував у той час модерний лікар великого масштабу, який мав найсміливіше на той час лікування туберкульозу, а також власний спосіб лікування плямистого тифу, що давав мінімум смертності».

Праця в губернській лікарні принесла Костеві й особисте щастя. Тут він познайомився з молоденькою медсестрою Ганною Пашутою, донькою священика, з якою 1895 року одружився і яка стала вірною супутницею його життя. У сім’ї було четверо дітей. Одна з них, Наталя (1903 року народження), захопилася ви-вченням іноземних мов (досконало оволоділа німецькою, польською, французькою), і ці знання знадобилися їй у Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського, де працювала бібліографом читальної зали для науковців. Пішла з життя у 1991-у, похована на Байковому кладовищі в Києві.

Незважаючи на сімейні справи та величезну лікарську практику, справжнім дітищем Солухи можна назвати по-дільську «Просвіту». Вихований на давніх українських традиціях, Костянтин Григорович став одним з основоположників просвітницького руху у краї, сприяв пробудженню українських сил до національно-культурної праці. Ще в 1901-у він разом із священиком й істориком Є. Сіцінським, вчителями С. Іваницьким, В. Чехівським та іншими однодумцями організували невеличку місцеву «Громаду».

Революційні події 1905 року дали деякі свободи українській інтелігенції й сприяли заснуванню в місті Кам’янці-По-дільському Українського товариства «Просвіта» — першого на Поділлі. Її головою від самого початку до 1917-го був саме Кость Солуха. Подоляни почали роботу з розповсюдження української літератури, заснування бібліотек, читалень, драматичних і хорових гуртків, читали лекції, влаштовували виставки. Царський уряд перешкоджав цьому, але навколо товариства все одно гуртувалися інтелігенція, молодь. Найтяжчі часи настали з початком Першої світової війни. Роботу «Просвіти» за наказом імперської влади зупинили, а згодом взагалі закрили. Товариство відновило свою діяльність у 1917 році.

Під час революційних подій та в буремні роки громадянської війни Кость Солуха зосередив свої сили на виконанні професійних обов’язків, віддаючи майже весь час боротьбі з епідеміями тифу, грипу та інших важких захворювань... Коли більшовики у 1920 році захопили Кам’янець-Подільський і заарештували лікаря Солуху як українського націоналіста, то «цілі процесії пацієнтів ходили з проханням його звільнення». Вийшовши на волю, він знову береться за лікування хворих на тиф, якими було переповнене тогочасне Поділля. На жаль, страшна хвороба не минула і його: Кость Солуха, лікуючи недужих, заразився від них тифом і 13 січня 1922 року зліг. Незважаючи на зусилля друзів-медиків, 31 січня серце знаменитого лікаря перестало битися. І хоч була сувора зима і були складні політичні часи, все місто взяло участь у похороні. Вулиця за вулицею долучалися люди до сумної процесії...

Минули часи. Чи ж збереглася пам’ять про видатного лікаря і просвітянина Костя Солуху? Прикро, але в Кам’янці-По-дільському, заради рятування мешканців якого Костянтин Григорович віддав своє життя, нема ані вулиці його імені, ані меморіальної дошки.

Думаю, що ця постать вартує того, щоб бути виокремленою, пошанованою і на теренах Одещини, скажімо, в мате-ріалах Балтського районного історичного музею чи в історії села Коритне. Виховання молодого підростаючого покоління вимагає дотичності до чистих джерел правдивої історії.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.