Під чесним поглядом Стуса

Цьому можна знайти формальне пояснення: стенд пов’язаний з назвою вулиці. Але зміст і значення стенду набагато глибші. Назва вулиці — це не просто орієнтир, щоб відшукати адресу. Вулиця носить ім’я людини, яка віддала свою свободу та життя за національну ідею та незалежність України. Люди мають право знати свою історію та шанувати своїх героїв.

Нагадаємо стисло біографію Василя Стуса. Народився у 1938 році у бідній селянській сім’ї, що постраждала від колективізації. Вищу освіту отримав у Донецьку та працював у сільській школі вчителем. Службу в армії проходив на Південному Уралі. Приїхав до Києва і вступив до ас-пірантури. Видатні здібності дозволяли йому зробити успішну кар’єру за умови покори тоталітарному режимові. Однак Василь Стус був не з тих, хто прогинається під владою.

Контакти з дисидентами та авторські рядки, у яких «ґвалтівники» римувалися з «більшовики» призвели в 1972-у до арешту, відрахування з аспірантури та засудження до 5 років позбавлення волі з подальшою висилкою на 2 роки до Магаданської області. Влада вважала, що після усіх випробувань поет стане «більш розумним» і в загальному хорі прославлятиме «пафос великого будівництва». Але не так сталося, як гадалося. Повернувшись до Києва, Василь Стус відкрито виступив на захист «в’язнів совісті», і в 1980-у його знову засудили — вже на 10 років ув’язнення. За адвоката влада призначила поетові-правозахисникові сумнозвісного Медведчука. Василь Стус відмовився від допомоги такої особи, але суд  на це не зважив. Адвокат просив максимального терміну для підзахисного — 10 років. Суд задовольнив прохання адвоката Медведчука…

У 1985 році, на другий день після оголошеного сухого голодування, Василь Стус помер у в’язниці за нез’ясованих обставин.

За незламність духу та жертовне служіння Україні Василеві Стусу присвоєно звання Героя України посмертно.

Відвідувачі суду з цікавістю зна-йомляться з текстом та світлинами пам’ятного стенда. Василь Стус за-слуговує народної пам’яті.

Як виникла ідея встановлення пам’ятного стенда? Можливо, думка про це існувала в підсвідомості людей. Можливо, реалізації цієї ідеї сприяло те, що голова суду родом із тих самих країв, що й Василь Стус. Якщо цей фактор відіграв якусь роль, то такий вплив земляцтва можна тільки вітати.

Стенд встановлено кілька років тому. Від тієї пори суддів, що вранці приходять на роботу, зустрічає відкритий, чесний та суворий погляд правозахисника Василя Стуса. Як це впливає на загальну ауру правоустановчого органу?

Упродовж тривалого часу доля оберігала мене від судових позовів і тяганини. Однак, у 2008—2009 роках, коли майже одночасно в усіх районах міста збанкрутували кредитні спілки (за бездіяльності держави), мені довелося побігати по судах у безуспішній надії врятувати трудові заощадження. Враження від бюрократичної тяганини та холодного ставлення судового персоналу краще не згадувати.

Відтоді я обходив суди десятою дорогою. Та нещодавно зіткнувся з необхідністю перереєструвати старий документ, у якому мої ім’я та по батькові записані за старими правилами, а в новому українському паспорті замість «-ович» написано «-ійович». Чиновники сказали, що треба йти до суду. Я з жахом подумав про нову судову епопею, але виходу не було, і я пішов до Малиновського районного суду.

На мій подив, завдяки чіткій праці та уважному ставленню, відсутності бюрократичних застережень з боку персоналу мені вдалося за лічені хвилини передати та зареєструвати пакет документів, ще й отримати низку корисних порад щодо подальшої процедури їх розгляду. Таку ж люб’язність я зустрів й у вікні інформації і навіть у чергового міліціонера. Поважливе ставлення помітив і від працівників з досвідом, і від молодих дівчат, яким є з кого брати приклад.

Приємно вразила безпосередня ситуація в залі судових засідань. Склад суду без зволікань розібрався у моїй справі та, як мені здалося, навіть поспівчував моїм стражданням від бюрократів, яким я цілий місяць доводив, що хоч Прокопович, хоч Прокопійович, я — одна і та ж особа.

Тепер багато пишуть та говорять про судову реформу. Вона, безперечно, скерована на суттєве покращення загальної ситуації. Вважаю, що хоча сама реформа поки що на стадії підготовки, реформа у свідомості працівників Малиновського ра-йонного суду вже почалася. У будь-якому разі це хороший результат.

Мені спало на думку, що якби я на будь-якому етапі спробував «заохотити» працівників суду матеріально, то все б зіпсував: і ставлення до себе, і нормальні людські стосунки. До речі, було цікаво дізнатися, що по кожній справі суддя призначається комп’ютером, а не за чиїмось власним бажанням.

Важливим нововведенням, яке наближає нас до європейської практики, є втілення в Малиновському райсуді альтернативного методу вирішення спорів на основі процедури їх досудового врегулювання. Проведення переговорів між сторонами за участю професійного судді дає можливість знайти взаємовигідне порозуміння між опонентами. Такий результат набагато кращий за довгу тяганину і зберігає людям нервові ресурси, фінансові витрати і час. У цьому сенсі Малиновський районний суд м. Одеси став одним з чотирьох пілотних судів України, де у форматі канадсько-українського проекту «Суддівська освіта» з травня 2013-го за-проваджена процедура досудового врегулювання при участі сторін.

А щодо пропозицій до судової реформи, то їх треба вітати. Очікується підвищення відповідальності суддів, підвищення вимог до їхньої кваліфікації і навіть людських рис характеру. Безумовно, хочеться справедливості і порядку, щоб усюди був досягнутий рівень чіткої роботи, який я зустрів у Малиновському райсуді.

Перед виходом з приміщення суду я ще раз зустрівся з відкритим і мужнім поглядом Василя Стуса і тихо сказав: «Спасибі, Василю». І відчув енергетику, яка йшла від його образу. І це, дорогий читачу, дало мені натхнення на цю статтю.

Поки з нами живе дух героїв — ми непереможні. Все буде добре.

Георгій ПИЛИПЕНКО,
член Національної спілки журналістів України,
доцент Одеської національної академії харчових технологій.