Спільної історії не буває

«Ми сусіди, й один сусід завжди буде цікавитися іншим сусідом. У нас подібна культура, подібна мова. З одного боку, коли поляки приїжджають в Україну, то їм тут загалом подобається — трішки так, як у Польщі, а трішки не як у Польщі. Їжа подібна, але не зовсім, горілка по-дібна, але дешевша і так далі. Культура — це також важливий чинник у контексті міграції українців до Польщі, тому, що українці гарно інтегруються в польське суспільство, скажемо так, як колись іммігранти з Іспанії добре інтегрувались у Франції, з ними не було ніяких проблем, а зараз араби, на жаль, не дуже добре інтегруються.

Наступний чинник — історія. Очевидно, ця історія нелегка, і тут завжди з’являється питання до українців про Волинь і про волинську різню. Якщо хочете, щоб поляк посварився з вами, заговоріть про Волинь — і все спрацює автоматично. Історія — це також питання Речі Посполитої, адже українські землі були частиною першої, пізніше — другої Речі Посполитої, тож у нас, як і в інших країнах, є така ностальгія за цими землями. І це особливо стосується України, меншим чином — Білорусі. Відомий польський письменник Генрик Сенкевич писав історичні романи, дуже популярні в Польщі. Він писав про Україну...

Тепер ще один чинник — це наш великий сусід, маю на увазі Радянський Союз, а зараз — Росію. Це є спільна загроза, це є спільна наша боротьба за свободу. У нас була «Солідарність». Мені здається, що багато поляків, коли бачили Євромайдан, вони якось відкривали свою власну історію, лише в яскравішому чи трагічнішому варіанті. Тобто народ, який хоче боротися за свою вільність проти росіян. Це добре,  і це у нас спільне.

Й останній чинник, не такий уже оптимістичний, — це інші шляхи, які ми обрали після 1989 року, інша ситуація розвитку. Дуже часто говориться, що Польщі та Україні треба робити так, як було у Франції та Німеччині після Другої світової. Щоб вони були головним елементом Центральної Європи.

Які наші цілі?

Перший пункт: ми хочемо, щоб Україна була демократична. Чому? Бо ми завжди думаємо, що демократія — це краще для людей, ніж авторитаризм.

Другий пункт: ми хочемо, щоб Україна була стабільною, і це не лише питання інтересів українців, але це і наше питання, польське. Ми не хочемо, щоб, наприклад, у нас з’явилося так, як в Македонії, після війни в Косово, 100 тисяч біженців. Ми не маємо так багато місць у школах, готелях. Один біженець за місяць — то є загалом 800 євро, якщо підрахувати всі кошти, які держава витрачає. Помножмо 800 євро на 12 місяців і на кількість біженців. Держава цих коштів не має. Тут з’являються проблеми.

Третій пункт. Ми хочемо, щоб Україна була незалежною від Росії. Тому, що європейська модель краща від російської, і також тому, що в нас є Калінінградська область, у нас є кордон з Білоруссю. Нам не потрібно, щоб Росія була ще більшою. Щоб у неї, як казав Збіґнев Бжезинський, не було можливості ще раз стати імперією.

Четверта ціль. Нам треба, щоб Україна була європейською. Щоб вона була членом чи партнером (якщо не може бути членом) ЄС та НАТО. Чому? По-перше, ми не хочемо бути державою на кордоні євроатлантичної системи. Бо це не є добре. Чому Німеччина підтримувала розширення ЄС та НАТО в 1990-х? Бо вона не хотіла бути державою на кордоні. Треба цей кордон захищати, є загроза стабільності. Краще бути не на кордоні. Європейська Україна це також кращі стандарти для українського бізнесу.

Останній пункт, остання ціль (і тут уже з’являються проблеми). Загалом ви погоджуєтеся, щоб Україна була демократичною, європейською, але з’являється ризик. Ми хочемо, щоб Україна визнала польську версію спільної історії. Особливо, що стосується «волинської різні». Ми з усім іншим погоджуємося, ми вас будемо підтримувати, отже, давайте, визнайте... польську версію спільної історії.

Як можна оцінити ефективність політики? Демократія, стабільність, ефективність. Чи Україна є демократичною? У цілому скажемо: так. Чи є стабільною державою? Ну, не зовсім, але це справа українців і також справа Російської Федерації. Чи Україна є європейською? Вона намагається стати, вона на шляху до Європи. Це питання Угоди про асоціацію. Проблеми: з одного боку — відсутність реформ, з другого — відмова ЄС від перспективи членства України в ЄС. (Косово, котре не визнане багатьма країнами, має перспективу членства, а Україна не має). Чи Україна є незалежна від Росії? Так, вона є незалежна і з кожним днем дедалі більше. Це, очевидно, нам дуже подобається. Чи Україна намагається визнати спільну версію нашої історії? Ні, не намагається. Особливо після прийняття законів про визнання ролі УПА в час Другої світової, в час боротьби з СРСР. І це, очевидно, для нас проблема, бо, як я сказав, ми будемо майже все робити, якщо це історичне питання буде вирішене».

Ось така (з невеликими скороченнями) лекція професора Анджея Шептицького. Розумію, що це не є офіційною позицією президента чи уряду Польщі. Погоджуюся з паном професором у всьому, окрім історії. Хочете, українці, нашого польського сприяння на вступ до Євросоюзу? Визнайте спільну (польську) версію історії. І крапка.

Панове партнери, у вас є гарне і дуже польське прислів’я: «Цо занадто — то нє здорово!» Навіть перекладу не потрібно, бо ми таки близькі народи. Отож. Ви навіть не перші. Охочих багато. Кілька років тому були наполегливі пропозиції від Росії про написання спільного українсько-російського підручника історії, звісно, у версії «русского міра». І їх був готовий сумлінно реалізувати ґвал-тівник освіти України Дмитро Табачник. На заваді стала Революція Гідності. В українців до такого виробляється імунітет — життя заставляє. Україна має багато сусідів з ностальгією та сентиментами. Велику Туреччину, велику Румунію, велику Угорщину, велику Польщу і, звичайно ж, велику Росію.

Насправді спільної історії не буває. «У кожного своя доля і свій шлях широкий...» — писав «неполіткоректний» Тарас Шевченко. Бувають спільні сторінки, які можуть подобатися обом народам. Коли вони якийсь час співіснують у мирі та видимості взаємної поваги або коли дружать проти когось третього. Українці пліч-о-пліч стояли з поляками під Грюнвальдом, під Хотином і під Віднем, а поляки були поруч з нами на Майдані. І сьогодні того, що нас об’єд-нує, не може затьмарити недоречний торг. Історія в кожного своя. І навіть подружжю, котре спить під однією ковдрою, сни сняться різні.

Олександр ШЕВЧЕНКО, аспірант ОНУ ім. І.І. Мечникова (фрагмент співдоповіді):

«Польща є нашим не єдиним, але основним стратегічним партнером. Усі цілі Польщі, крім визнання польської версії історії, — «Україна демократична, Україна стабільна, Україна європейська», є основними цілями України.

Україна навряд чи колись визнає польську версію історії, тому що для кожної держави потрібен власний історичний міф. Хочемо ми того чи не хочемо, але УПА — це єдина сила, яка в часи Другої світової боролася саме за незалежну Україну. Тому відверто визнавати їх бандитами, так, як хочуть наші західні та східні сусіди, ми не можемо і не будемо. В цьому питанні, я вважаю, потрібен діалог між інститутами національної пам’яті обох країн. І лише коли проводитиметься активний діалог: конференції щодо спільної історії, зустрічі, можливо — відкриття па-м’ятників, тільки коли буде активний діалог, це питання може відійти на другий план. А загалом, переконаний, українсько-польські відносини мають бути націлені на майбутнє, а минуле має відійти на другий план».

А це професор ОНУ ім. І.І. Мечникова Ольга БРУСИЛОВСЬКА гаряче підтримує західних партнерів за відмову надати Україні летальну зброю:

«Я не розумію, як країні, де панує хаос, надавати летальну зброю? І куди вона подінеться, ніхто ж цього не знає! Цього не знає ні ЄС, ні сама Україна. Я вважаю, що надавати зброю країні, де не наведено внутрішній лад, є тотальною безвідповідальністю, яку ми бачимо на всіх рівнях влади. Тому ця позиція ЄС виважена. І польська теж... Щодо переосмислювання українським народом своєї історії я також не раз висловлювала свою думку Вважаю, що українців як народ не питали, коли приймали цей пакет законів. Чотири закони про переосмислення історичної пам’яті. Не було ніякої дискусії, не було ніяких попередніх перемовин з представниками наукової спільноти. Все було зроблено зненацька, кулуарно. Для мене це як грім з ясного неба. Я була особисто не готова. Я думаю, що більшість українців також. Тому дуже критично ставлюся до нашого Інституту національної пам’яті (слава Богу, нам можна його критикувати, це законом ще не визначено, що за критику В’ятровича будуть на 3—5 років саджати).

Тут доповідачка пересмикує, бо в Україні за політичні погляди не саджають.

А ось так академічно пані професор завершила свій виступ:

«…треба визначатися, що Україна не є пупом землі, і для Польщі теж. Дякую».

Наступного дня я слухав Польське радіо. Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ (його кілька разів згадували на нашому семінарі) дав розлоге інтерв’ю (Z kraju i ze њwiata/Jedynka). Йшлося про труднощі у питаннях українсько-польської історії.

«Маємо різні підходи в історичних питаннях, але ніколи польська сторона, на відміну від росіян, не пробувала нам нічого нав’язувати, якщо йдеться про історію нашого народу...

9 квітня Верховна Рада України ухвалила чотири закони, які увійшли в життя як закони про декомунізацію. Перший стосується вшанування пам’яті перемоги у Другій світовій війні, другий — відкриття доступу до архівів КДБ. Третій впроваджує заборону на поширення комуністичної та нацистської символік. Четвертий — то закон про статус учасників визвольних змагань, — розповів гість програми. — Той останній закон був сприйнятий у Польщі неоднозначно. Згідно із законом, Українська повстанська армія (УПА) визнана структурою, котра воювала за незалежність України. В українській армії, як і в усіх арміях, котрі брали участь у Другій світовій війні, можна знайти випадки, які кваліфікуються як військові злочини. Ми їх повинні піддати осуду, але також кажучи про індивідуальний характер того типу злочинів та індивідуальну відповідальність за ті злочини».

У цій передачі Володимир В’ятрович говорив і про те, що в українцях змінилося після Майдану.

Українсько-польський діалог триває.

Володимир ГЕНИК.