Козак, як усякий твердий камінь

Переклад старовинних грецьких, латинських, арабських свідчень про Україну й українців, як і всякий переклад іноземних текстів, вимагає знання певних правил і традицій. Чимало «письмоводів» тієї доби у своїх працях з історії та географії керувалися свідченнями більш ранніх авторитетних авторів, наприклад, Геродота. Так, свідчення Геродота про чотири роди народу України-Скіфії — «паралатів» (полян метрополії), «авхатів» (галичан-волинян-судинів), «катіарів» (січового воїнства) та «траспіїв» (склавенів-вендів) повторюються впродовж більш як цілого тисячоліття, але з вживанням інших мов: «авхати» записуються «венетами», «паралати» — «сіттичами», «катіари» — «стадичами», а «траспії» — «рутенами». Загальна назва всіх родів «скіфи» згодом записується назвами «гунни», «авари». У так званій Хроніці Фредегара зазначено: «аварами називаються гунни». Тобто лексика, вжита в етнонімії Геродота, в працях Птолемея, Плінія або Йордана змінена на лексику цих хронографів. Автор уже неодноразово пояснював значення та успадкування цих назв й уклав чималий словник під назвою «Образи української міфології в історії і географії», первісний варіант якого можна знайти в інтернеті.

Що стосується назви «роксолани», то вона чи не вперше зу-стрічається в «Природничій географії» Плінія Старшого (IV, 12. 80), який запозичив деталі у Геродота. В четвертій книзі «Мельпомена» (§99) «Історії» Геродота записано: «Перед Скіфією лежить Фракія. В цій землі є затока, а за нею вже Скіфія, до неї тече Істр». Згадана затока — три озера впритул до Чорного моря: Сінос, Головіца, Разім. Звідси, від Істра (Дунаю — авт.) починається Стара Скіфія. І далі Геродот пише, що цю частину краю вздовж Понту (Чорного моря) заселили тавро-скіфи. Причому Скіфія охоплює побережжя у двох місцях — на північ від Істра до Бористена-Дніпра, а на сході від сучасного Міуса (у Геродота — Гіпакіріс) до Тамані. А ось простір між Пониззям Дніпра-Бористена до Міуса-Гіпакіріса був, можна сказати, заповідним. Тут і нині розташований заповідник «Асканія Нова». «Асканій» — персонаж «Енеїди» Вергілія, а «Нова Троя» мала назву «Аркона», або «Асканія». Ця земля, як пише Геродот, праворуч від місця, званого «Ахіллів Біг» (Матвіїв Курган), бо з латині «curro» — бігти, а «Матвій» (від «mathi» — наука) — «Віщий», «Когань», «Боян») має назву «Ілая». Назва «Ілая» утворена на основі староверхньонімецького слова «ila» (ilo, ile), яке означає «військовий запал», «січа». Тобто назва «Ілая» передає образ «Черкаси», «Воїнь» і цілком тотожна назві сучасної ріки Кринка, яка утворена на основі грецького слова «krino» — судити, вирішувати, у тому числі битвою, і перекладається як «Воїнь», або «Черкаси». Назва «Черкаси» має латинську основу «cerci» — «бойовий дух», «бойовий запал» (Воїнь). Отже, «Ілая» передає значення назви-образу «Січ», а назва Гетьманщини, або Черкаси, як її пояснив Геродот по-іншому, — «Геррос» (від старонімецького «herr» — «воїнь»). Тобто в землі «Геррос» (Гетьманщина) існувала «заповідна» (священна, свята) земля «Ілая» — Січ. Усе знайоме. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає Ілаю-Січ, ці справіку козацькі землі, «Пустинь», себто «Ілая» («Іліада») — Свята Земля, що й передає сучасна назва «Іловайська» (див. далі).

Назва «тавро-скіфи» вжита Геродотом від індоєвропейського слова «tavr» — «скеля», «камінь». Інша назва «тавро-скіфів» — «роксолани». Англійською «rock» — «скеля», «камінь», а латинське «solum» має значення «земля», «область»; у литовській мові «скеля» — «ula» — (звідси — назва «уличі»), в словенській мові «скеля», «камінь» — «pecina» (звідси назва «печеніги» і «Києво-Печерська лавра), в латинській мові «скеля», «камінь» — «saxe» (звідси — назва «сакси» і «Саксонія»). «Вогненний камінь», як німці називають «кремінь», — «Feuerstein» — на латині «silex» — звідси й назва «Сілезія» (Кременчук). «Камінь» на латині також «lapis» і на цій основі утворена назва «лапіфи» в «Метаморфозах» Овідія. В грецькій мові «скеля», «кам’янистий» — «kranaos», «kraneia» «kranion», що співзвучно назві «Ucrania», як образу «твердині». Однак образ назви «роксолани» передає латинь «cos» — «всякий твердий камінь», у тому числі «підводний камінь» (пороги на річці — cos). Одне з другим поєднується: Україна — козак — Скеля. Тому Теофан Прокопович мав усі підстави називати «роксоланами» не тільки козацтво Гетьманщини, запорізьких січових козаків, але й усіх українців. Так само геніальний автор «Слова о полку Ігоревім» записав слова надії: «Вступле Дівою в землю Трояні, вспле Скала, лебединими крилами на Синьому морі у Дону плещучи?» — вислів про твердиню й оплот всієї України воєводну Запорізьку Січ (латинь «sple» в дієслові «в-спле» — сяяти, зблискувати).

Якщо окреслити ареал розселення «cosa-kos» (роксолани, таврійці, уличі, сакси, лапіфи, кранаї — а все це один і той же образ українського вільного козацтва і січових земель), то на нього вказують чимало назв від Кам’яного Броду (Луганськ) на сході України до Скали Подільської на Дністрі (біля гирла Збруча), від гори Кремінної («Ізюм», бо санскрит «izu» — кремній) до Полтави і Кременчука та до міста Бердянськ («берда» — скеля) на півдні. Козацькі землі всієї України багаті «кам’яними» назвами. Старовинна уява про розселення «тавро-скіфів», або «роксоланів», «уличів», «печенігів», які були вільні від феодальної залежності, давала знати про себе в східній і в європейській історичній географії. Латиномовні книги Теофана Прокоповича друкувалися в Німеччині (Лейпциг), в інших західних країнах, і тому вчений свідомо вжив старовинну назву «роксолани», пояснюючи чужим і своїм читачам, хто є хто. «Роксолани» — отже, українці (козацький народ).

Вільне козацтво (реєстрові поселення) і Запорізька Січ (похідні товариства) не раз завдавали клопоту великим магнатам України (Речі Посполитої). І тому нічого дивного в тому немає, що й у добу княжої України «печеніги» могли вчинити «облогу» Києва. Згадаймо повстання під проводом Косинського та інших виборних січових гетьманів. «Печеніги» могли справді покарати Святослава Хороброго, а його син Володимир Святославович міг помститися за батька. Ось як пише про проблему взаємовідносин між княжою владою у Києві і вільним козацтвом автор «Слова о полку Ігоревім»:

«Того старого Володимира
Треба було пристромити
До гір Київських.
Його ж, бо, нині стали загони Рюрикові,
А дружини — Давидові.
Но, розі зносячи, їм хоботи орють,
А полки діють на Дунаї».

Автор «Слова о полку Ігоревім», онука козака-воїна («Аби ти, Бояне, велесів онуко, ущекотав полки сії, скача славою» і т. д., де латинь «veles» — козак, воїн), суворо засуджує вчинок князя Володимира. Князь Володимир був, мабуть, непоганим правителем, а тут, послухавши чужих радників, втелепався в таку антидержавну халепу — військовий оплот землі перейшов за Дунай, і звідти в’ються голоси їхні через море до Києва («в’ються голоси» — звістки доходять кружними, обхідними шляхами). Дожився князь Володимир Святий до того, що про його промах засвідчив літописець у 995 році: у князя зник зі столів срібний посуд, а замість срібла подають страви у дерев’яному посуді. Кияни ремствували. А все через те, що Володимир Свято-славович здійснив у 993 році похід на уличів (роксоланів) і на хорватів («хорви» — військові загони) — «993 рік. ходив Володимир на уличів». Ось чому «того старого Володимира було потрібно пристромити до гір Київських» — щоб не ходив на уличів і на хорватів.

Показовий факт. У 1930-х роках українським історикам було заборонено досліджувати «Слово о полку Ігоревім». Але всі чужі осанни «Слову о полку Ігоревім» нічого не варті без розуміння долі козацьких Січових дружин, які були військовим оплотом України і які перейшли на Дунай. Що ж, розтлумачимо вченим, що саме мав на увазі автор «Слова о полку Ігоревім» в наведеному вище уривку. Вираз «розі нося» має на думці «рєзі» — орендну плату за користування земельними наділами; дієприкметник «нося» — від грецького «noseї» — терпіти, зносити (шведське «nosa» — винюхувати, узнавати); «хоботи» від саксонського слова «hoba», «houba» — земельний наділ від 0,75 до 14,0 гектарів, «хоботи» — так автор називає тих козаків, які отримали «хоби» за несення військової служби і стали «хуторянами» (санскрит «huta» — нагорода земельним наділом за військову службу, як пожертва); дієслово «пашут» — «орють». Отож частина тих козаків, які стали «колонами» (осідлими), отримавши земельні наділи, вимушені зносити тягар плати за отриману землю — колишні воїни орють, відробляючи феодалам пай, а козаки, які залишились «дівунами» (богунцями), перейшли на Дунай (тому — «копія поют на Дунаї», де латинь «copia» — війська, греко-латинь «poi» — діяти, вершити діла). В Україні настала лиха година, про що й свідчить нещаслива доля «полку князя Ігоря» і «плач-молитва з докорами» його дружини галичанки Єфросинії Ярославни на високому паркані-заборолі в місті Путивлі рано-вранці. Прочитаймо вдумливо пам’ятку минулого — молитву Ярославни до невтомного Стрибога-Вітрила, Дніпра-Словутича та до ясного Сонця і вшануймо геніального творця «Слова о полку Ігоревім», який не забув нагадати і про східне Січове крило — шлях до Тьмуторокані, куди прямував полк князя Ігоря:

«Уже дієски без кнеса
В моєму палаці златоверхім,
Всю ніч звечора пусті ворони граяли.
Біля Плесенська на болоні
Був Байрак Кисаню
І не спошлюсь з Синім морем».

Так переповідає свій сон Київський Великий князь Святослав. Отже, слов’янізована латинь «dies» у слові «дієски» означає «денники-світильники» в палаці князя. Плесенськ — місто на річці Самарі, біля якої недалеко — Байрак Сороків (грецьке слово «kissa» — сорока, «Кісаню» — Сорочий). Дуже суттєвий тут образ «дієски без кнеса» («світильники без туку», бо грецьке «kness» — тук, олія для світильників). Ці слова автора «Слова» поєднують «світильники» в київському палаці князя з «світильником» у назві міста Фанагорія, значення якої — «Світильник» (грецьке «fana» — світло, свіча, світильник, може, маяк). Фанагорія — сучасна Керч (німецьке «Kerz» — свічка, «дієска»). Зображуючи невдалий похід князя Ігоря та набіги половців, автор висловлює надію на відновлення Запорізької Січі: «Вступле Дівою в Землю Трояні, вспле Скала, лебединими крилами, на Синьому морі у Дону плещучи, пробудить Жирня (бога достатку — авт.) времена?». Латинь «sple» (зблисне, засяє) в дієслові «вспле» відкриває дуже вдалий образ Ілаї-Січі — «Засяє Січ!». Не забуваймо також, що «Ilo-weihe» у назві «Іло-вайськ» — «Свята Січ», а первісна назва Донецька — «Юзівка» від санскриту «uz» (uza) — цілком і повністю передає образ «Січ» — палати, горіти, карати, сяяти, зблискувати («вспле Скала» — засяє Січ!). Два капіталісти — Джон Джемс Хюз та І. Г. Іловайський — згадані тут «у належний час і на відповідному місці».

Мабуть, доцільно завершити наш історичний екскурс словами Теофана Прокоповича у його зверненні до української молоді: «Наша Вітчизна навіть мовчки благає допомоги ораторів (вчених), бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що дотепер вона зробила, передано пам’яті нащадків. Але все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу славу… Українські юнаки! Вітчизна, а водночас і Церква, просять вас: не жалійте часу на науку!» (Теофан Прокопович, Філософські твори в 3 томах; том 1, ст. 117—118).

Оксентій ОНОПЕНКО.