Єдиний народ. Єдина держава. Єдина церква

Проте противники такого єднання висловлюють сумніви в канонічності цього доленосного рішення, висуваючи свої «залізні» аргументи. Мовляв, цей крок буде незаконним. Свою думку щодо їхнього «занепокоєння» ми попросили висловити керівника інформ-управління, речника УПЦ КП, архієпископа Євстратія (Зорю).

— Шановний владико! Нещодавно в одному російському виданні прочитав інформацію: «Дві невизнані православні церкви вирішили об’єднатися». У мене, як у людини, що не дуже обізнана в релігійних канонах, одразу виникло запитання: а кому, врешті-решт, належить право визнавати чи не визнавати канонічність тієї чи іншої церкви? І чому така стурбованість звучить саме з боку колишнього «старшого брата»?

— Найперше, я хотів би підкреслити, що поняття «канонічності» і «неканонічності» — це поняття, які створені, в першу чергу, для потреб російської пропаганди, для того, щоб боротися з українським церковним рухом за незалежність. У богослов’ї поняття «канонічна» і «неканонічна» церква нема. Є поняття православна церква чи церква інославна, тобто яка сповідує християнство, але не так, як сповідує церква православна.

Є церкви з визнаним статусом автокефалії і невизнаним статусом автокефалії. Але поняття «канонічна» нема. Й оскільки нас не можуть звинуватити у порушенні православного віровчення, бо ми сповідуємо православну віру і виконуємо приписи церковної традиції абсолютно так само, як це є в усіх інших православних церквах, тому й вигадали цей термін і ним «торгують» перед суспільством для того, щоб переконувати у своїй правоті. Тому ми говоримо про визнання автокефалії, тобто повної церковної адміністративної незалежності української церкви.

— І кому належить право це вирішувати?

— Це право найперше належить Константинопольському патріархату з двох речей. По-перше, тому що це церква-мати для української церкви, бо від Константинополя ми отримали християнську віру, й українська церква протягом 700 років як митрополія входила до складу Константинопольського патріархату аж до того часу, коли вона не була анексована — незаконно захоплена Московським патріархатом наприкінці XVII століття.

По-друге, Константинопольська церква є першим престолом, тобто має першість честі і має особливе піклування про канонічний порядок і єдність між православними церквами. Тому ми очікуємо, що після наших кроків, після рішення наших двох церков до єдності, які, дасть Бог, успішно завершаться об’єднанням у єдину Помісну православну церкву, будуть також і відповідні кроки з боку Константинопольського патріархату щодо визнання автокефалії цієї єдиної вже помісної церкви.

— Отже, можна сказати, що питання об’єднання церков практично вже вирішене?

— Ми ставимося до цього процесу з обережним оптимізмом, тому що маємо, на жаль, досить складну попередню історію наших стосунків. Тому ми не обманюємо самих себе, що процес об’єднання відбуватиметься легко й просто.

Також і розуміємо, що існують впливові сили, які зацікавлені в тому, щоб православна церква в Україні була розділена й не визнана, а навпаки — залежна від Москви. Московські сили — і політичні, і церковні, які діють також і тут, в Україні, намагатимуться вплинути на ситуацію, в першу чергу, на керівництво і загалом на настрій в автокефальній церкві, щоб схилити її до відмови від об’єднання або до відтермінування цього процесу на невизначений строк. Подібне ми вже спостерігали раніше під час наших попередніх спроб об’єднання.

Але ми сподіваємося на успіх, бо, по-перше, є суспільний і внутрішній церковний запити на єдність, і люди, передусім — прості парафіяни, бажають єдності. А по-друге, в цьому процесі ми вперше бачимо офі-ційну присутність спостерігачів, ієрархів Константинопольського патріархату, які засвідчили своїми підписами відповідний підсумковий документ. Усе це налаштовує нас на оптимізм.

— За Символом віри Вселенська православна церква — єдина і соборна. У чому необхідність створення саме помісної церкви в Україні?

— Відповідно до канонічних правил Православної церкви, визначається самостійність помісних церков. Так, 34-е Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність: «Єпископам усякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу». І на цьому правилі якраз ґрунтується позиція створення всіх автокефальних церков на базі відповідних народів і держав, які утворюються цими народами. І тому, коли ми говоримо про автокефалію церкви, ми знаємо з історії, що вона пов’язана з державністю, насамперед православних народів. Україна є переважно православною країною, бо понад 70 відсотків населення сповідує православ’я.

А по-друге, ми маємо понад тисячолітню історію християнської традиції, бо в Україні ми маємо понад 25 мільйонів православних вірних. Ми також маємо велику кількість парафій, монастирів, духовних навчальних закладів, тобто все те, що є необхідним для повноцінного християнського життя. І якщо ми є окремий народ, а не частина російського народу, тому маємо свою державність, тому, як і інші церкви, українська церква має повне право, навіть обов’язок, бути адміністративно незалежною, як, наприклад, болгарська, румунська, сербська, грузинська та інші церкви. Канони прямо вказують на те, що розподілення церковних справ повинне слідувати розподіленню і справ мирських, тому кордони єпархій збігаються з адміністративними кордонами. Парафії діють у відповідних населених пунктах, як вони визначені адміністративними межами. І в цілому, коли є межі держави і держава незалежна, то і відповідно устрій церкви слідує саме цьому правилу. Тому єдиний народ у єдиній державі повинен мати єдину помісну церкву.

Розмову вів

Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ.