Війна змінила наші імена...

1 серпня 1987-го в Дніпропетровську зібралося дві тисячі колишніх вихованців дитячих будинків різних років. У багатьох представників воєнного покоління були характерні прізвища: Невідомий, Сирота, Орден, Піхота, Солдатов... Тільки Невідомих нарахував семеро. І в кожного — трагічна спорідненість з війною... Такої кількості сповідей і дивовижних зустрічей, такого високого ступеня концентрації болю і радості ще не знав Дніпропетровськ. І такої гострої пам’яті...

«...Наш Красноівановський дитячий будинок потрапив до Грузії, в село Коджорі, — там розміщувалося 18 дитбудинків з України і Росії».

«А в Алтайському краї було сто двадцять! У тому числі 4-й Дніпропетровський. Ще довго і після війни в країні було два 4-х дніпропетровських дитячих будинки — один в Україні, а інший — на Алтаї».

«...Нас евакуювали під Караганду, а по дорозі, на станції Джамбул, ми побачили групу голодних біженців. Одна мама, світловолоса жінка, не витримала крику голодних своїх синів і кинулася під поїзд. Пожертвувала собою, щоб хлопців взяли в наш ешелон 1-го Дніпропетровського дитячого будинку».

«...Влітку 41-го я був у піонерському таборі в Білорусії, фашисти захопили табір, але трансляцію залишили, і я ще кілька днів чув по радіо голос своєї мами, яка працювала диктором на радіо. Мене погнали в Німеччину, потрапив у дитячий будинок, з мамою зустрівся в Москві тільки в 1946 році!..».

Історія дитячих будинків стала частиною трагічної історії СРСР.

У революційному 1917 році в притулках Російської імперії виховувалися 29650 дітей. А в 1921-му було вже більше п’яти мільйонів безпритульних. До 1924-го в дитячих будинках перебувало 280 тисяч осіб. Але після голоду 30-х років і репресій кількість сиріт знову різко збільшилася. Станом на 4 серпня 1938-го у репресованих батьків вилучили 17355 дітей. Їм почали давати нові імена і прізвища.

Після війни, нових репресій і голоду 1946 року в дитбудинках перебувало більше 700 тисяч сиріт. У звітах говорилося про 2,5 мільйона дітей із «сімей, які тимчасово потрапили в нужду».

Дитячий омбудсмен Павло Астахов заявив, що зараз у російських дитбудинках вихованців більше, ніж було після війни: «Діти залишаються без піклування батьків через різні причини, в тому числі через асо-ціальну поведінку батьків». Історія повторюється?

На жаль, великі війни починаються, тільки-но виростають нові поко-ління, які минулої бійні не пережили і нічого не хочуть про неї знати. Це буває через кожні тридцять-сорок років. Зараз виросло нове покоління «політичних сиріт»... Прогноз сумний: цим людям потрібна війна, вона їх заряджає, дає сенс життя. Сус-пільство почало проявляти не стільки чудеса творчої ініціативи та солідарності, скільки егоїзму, жадоби наживи, черствості і жорстокості. Ситий час завершується, світ одягається в захисну форму... Пристрасті перемагають розум. А потім історики говоритимуть про геополітичні тектонічні зсуви, сутички наддержав за зони впливу, накопичення револю-ційної енергії, фатальний збіг обставин, про зростання кількості сиріт...

Перегорнемо сторінки історії для нових прогнозів…

Міфи про війну нині переважають. Пропоную читачам включити «фари дальнього світла» і подивитися на Україну й Росію очима 2044 року. Коли вони відзначатимуть століття участі у Другій світовій війні. Саме участі. Адже Сталін вважав, що в 1945-му СРСР програв війну, він навіть скасував святкування Дня Перемоги. Чому? 1941 рік — п’ять мільйонів радянських солдатів потрапили в полон. 1942-й — три мільйони полонених. Німецькі тан-кісти дійшли до Волги. А що змінилося в 1943-му? Західні країни дали зброю і військові технології! Це була вирішальна причина початку військових перемог. Якби не допомога Заходу, Сталін спочатку покинув би Москву (в Самарі був приготований для нього бункер), а потім ховався б у Сибіру. І його, як Саддама Хусейна, знайшли б у якійсь норі в Туруханському краї...

Торговельно-технологічна війна, як і «гаряча», — це, перш за все, війна технологій. У СРСР в 1991 році діяло більше 300 доменних печей (технології 1930-х). Їх обслуговували шахти, рудники, комбінати, заводи, проектні інститути, садки, школи... Тоді як на Заході остання доменна піч була заглушена в 1980-х. Домни і мартени — символ залізного віку, показник могутності держави в середині ХХ століття, — на жаль, стали гальмом економіки... Ми пишалися, що виробляємо сталі й залізобетону більше, ніж Америка. Хоча «програміст сторіччя» Білл Гейтс коштував більше, ніж уся «дуже чорна» металургія СРСР.

За час свого існування СРСР мав кілька спроб вирватися вперед. Злетіти! За рахунок чого?

Для створення «радянського дива» були важливі інвестиції, технології, ідеї. Наведу приклад. 1933 рік. Американські та німецькі інвестиції (технології) підняли економіку СРСР. За американськими аналогами було побудовано близько 500 заводів і фабрик на загальну суму 

1 млрд. доларів (100 мільярдів доларів у цінах нашого часу). Створена автомобільна і тракторна промисловість. Сталінградський тракторний завод був спочатку споруджений у США, а потім його демонтували, перевезли і заново зібрали під наглядом американських інженерів

усього за шість місяців. Завод був оснащений обладнанням більш ніж 80 американських машинобудівних компаній і кількох німецьких фірм. Легендарна Магнітка — це копія сталеплавильного комбінату в штаті Індіана. Турбіни Дніпрогесу зроблені в США.

Величезну кількість військових технологій СРСР отримав по ленд-лізу в роки війни. На цих техноло-гіях СРСР, Україна і Росія жили 60 років, а в деяких сферах економіки живуть і дотепер. Відстаючи від сучасних тенденцій...

...Кажуть, що, збираючись натовпом, люди ніби зменшуються в розмірах. А ми, кожен з учасників Дніпропетровській зустрічі, наче виростали. Ми не були натовпом. Ми були єдиним цілим, побратимами по долі. Немов травневі кульбабки, розвіяв нас по світу вітер війни, а в 1987-му вітер змін і надій зібрав нас разом у Дніпропетровську. Ми організували громадське об’єднання дітей війни — «Дорослий дитячий будинок».

У 1990 році Дніпропетровськ ще раз став своєрідною «емоційною» столицею тодішнього СРСР. Тут відбулася всесоюзна зустріч дітей війни, приїхали делегації з бага-тьох республік та областей. Схожі зустрічі дітей війни потім пройшли в Ташкенті, Самарі, Свердловську, Томську...

У мене збереглися десятки магнітофонних касет з унікальними записами оповідань дітей війни...

«Вторинна евакуація привела дитбудинок, у якому були ленінградські, смоленські і дніпропетровські діти, на Алтай, в село Калмицькі Миси Поспеліхінського району — 45 кілометрів від найближчої станції... Звикали до всього: і до сибірських морозів, і до овечого посліду — з нього у спеціальних формочках робили цеглинки і цим «овечим вугіллям» топили. Довелося виходжувати виснажених коней, вони падали від голоду, тоді ми ухитрялися підв’язувати їх за боки до стелі, тому що коли кінь на ногах — він краще бореться зі смертю. І все ж перші десять гектарів цілини довелося копати вручну. Де ми взяли посівний матеріал? На колгоспних полях під снігом залишилося просо. Кисті з зерном діти діставали з-під снігу і «молотили» на долонях...».

«Я, Казаренко (колишня Харченко) Ольга Давидівна, виховувалася в дитбудинку в селі Степанівка Криничанського району. Коли почалася війна, нас евакуювали на Урал. Разом з іншими підлітками потрапила в 16-те ремісниче училище Магнітогорська, ми вчилися і працювали — робили снаряди для «Катюш».

«Дорослий дитячий будинок! Відгукуюся на твій заклик, який вперше прозвучав за сімдесят років, — зібрати всі покоління сиріт. Я, Астахов Федір Михайлович, 1912 року, капітан запасу. До 1930-го виховувався в дитбудинках. Найдорожчий — Смоленський, звідки вийшов на дорогу життя і праці. Учасник війни з перших днів.
М. Нікополь, вул. Постишева».

«Я знайшов своїх батьків, коли мені йшов дев’ятнадцятий рік, — написав у «Дорослий дитячий будинок» майор запасу Олександр Федорович Жихарев з Дніпродзержинська. — Вони довго шукали мене серед хаосу війни, а потім всиновили хлопчика з дитбудинку і записали на моє свідоцтво про народження. І коли я до них приїхав, то в родині виявилося два Саші Жихареви. Мій побратим загинув незабаром, за документами виходило (у мене є свідоцтво про смерть на своє свідоцтво про народження), що мене не стало... Хочеться, щоб мої діти, діти всієї планети були щасливі, знали тепло ніжних материнських долонь і батьківську ласку. Коли я зупиняюся біля братських могил, то мимоволі шукаю знайомі прізвища на плитах. Знаходжу і думаю, що тут поховані, можливо, батьки моїх товаришів — вихованців дитбудинку».

Війна. Звичне з дитинства слово наповнювалося під час зустрічі дітей війни новими й новими подробицями. Сподіваюся, що правда про війну допоможе втихомирити активістів «партії війни», які з’являються в кожному поколінні в багатьох країнах світу...

За даними соціологів, 45 відсотків респондентів вважають, що жертви, яких зазнав радянський народ у сталінську епоху, ви-правдані великими цілями і досягнутими результатами. Якими? Якщо в СРСР виросло чотири покоління сиріт, мільйони людей без коріння... День Перемоги — це день глибокої скорботи про безглузді жертви народів СРСР, нашої трагічної історії. День надії на мирне життя!

Михайло АРОШЕНКО,
поет, автор соціального проекту «Дорослий дитячий будинок».
м. Дніпропетровськ.