Сповідь у вічність

Однією із сторінок твоєї згорьованої долі є розповідь бабусі — Марфи Юхимівни Ладирди (Галаган), яка народилася в містечку Борзна Чернігівської області. Цю сповідь я почула і записала зі слів її онука — Миколи Дмитровича Ладирди, який проживає в Естонії в місті Таллінні.

«…Мене звали Марфою, іноді односельці називали Мартою. Народилася я 1903 року у містечку Борзна Чернігівської області. Жили ми всі однією сім’єю: тато, мама, троє братів і я. Працювати доводилося багато, бо господарство було чимале і всьому треба було дати лад. У селі нас ті, що жили бідніше, недолюблювали і називали куркулями. Але які ж ми куркулі? Праця… Щоденна важка праця на землі і в господарці задля блага всієї великої родини. Змалечку були привчені до праці, адже земля не любить ледачих і байдужих. Земля любить господаря й вимагає шанобливого ставлення до себе.

Щастя моєї заможної родини було недовгим. Прийшла нова влада совєтів, і відібрали все, що було нажите важкою працею всієї родини. Мого батька і його брата як куркулів і «ненадійний елемент» розстріляли в 1928 році. Майно розікрали місцеві пролетарії — п’яниці і ледарі, які стали місцевою владою.

У цей непростий час доля змилувалася наді мною і послала мені гідну людину й доброго чоловіка. Звали його Миколою. Він був непримеренним супротивником колгоспів і підходів нової влади до селянського питання, а також виступав проти розкуркулення. Він зі своїми однодумцями чинили активний опір місцевій владі: не пускали продовольчі загони в селище, організовували нічну варту, а одного разу, щоб не допустити комсомольських активістів, організували їм збройний опір. Влада жорстоко розправилася з жителями: містечко оточили загонами ГПУ, і всіх, хто намагався вийти чи увійти в нього, розстрілювали на місці…

Наша сім’я, розуміючи весь трагізм становища, вирішила йти до Польщі, потім перебиратися в Канаду. Шлях до спасіння був довгим і важким. Навіжений страх гнав нас усе далі й далі від рідних місць, від рідної домівки. Вночі йшли лісами, часто доводилося повзком пробиратися через зарості й чагарники, щоб собаки не взяли нюх, доводилося натирати тіло часником, жувати махорку й обливатися махорчаною настоянкою. Я намагалася вижити за будь-яку ціну, бо мала зберегти оте нове життя, яке уже теплилося у мене під серцем.

Через тиждень наших поневірянь по лісах, яругах і нетрях ми добралися до Луцька. Згодом оселилися недалеко від кордону в українському селі. Вирішили перечекати якийсь час, бо мені скоро треба було народжувати. Чоловіки тим часом влаштувалися на роботу в Луцьку, де і стали членами Організації українських націоналістів.

Коли відбулася радянська анексія західноукраїнських земель, народ радо зустрів братів-визволителів, адже думали, що звільнення від польського гніту принесе щастя й мирне життя на своїй землі. Але відчуття радості було недовгим, бо нова влада почала встановлювати свої порядки: знову почалося те, що й на східноукраїнських землях, але ще з більшою жорстокістю і хижацькою ненавистю, звірствами і лютістю. У людей почали відбирати майно, худобу. Спеціальні загони НКВС, які діяли під виглядом солдатів ОУН—УПА, займалися розбійництвом, грабували, ґвалтували і вбивали, жорстоко розправлялися з підпіллям ОУН. Тюрми були переповнені людьми, і кожного дня вагони-теплушки відправляли в Сибір, на Далекий Схід.

Люди, щоб вижити, ховалися в лісах. Там були засновані цілі поселення. Там і переховували майно і худобу. Коли почалася війна і радянські війська залишили територію Західної України, в тюрмах НКВС були гори трупів замучених, вбитих, повішених ні в чому невинних людей. Серед них були літні, жінки, діти… Не церемонилися ні з ким: бранців підривали прямо в камерах при відступі, старих, хто не сховався у лісі, вішали на дверях будинків, собачого гавкоту ніде не було чути, бо собак теж перестріляли… Села ніби вимерли, з усіх боків віяло жахом і смертю…

Увесь цей час я переховувалась в лісі. Там і народила нашу донечку Марійку. Мій чоловік спочатку був членом підпілля ОУН, перед війною воював у загоні самооборони, а в1943 році став бійцем УПА. Спочатку боронив свою землю від польських і радянських гнобителів, потім — від фашистської наволочі.

Історія повторилася. Спочатку німців зустрічали з хлібом і сіллю, бо сподівалися на звільнення від того жаху, що творили совєти. Ніхто не міг уявити, що може бути гірше порівняно з тим жахіттям, яке творила радянська влада. Але фашизм  є фашизм — він не має національності. На зміну сталінському фашизму прийшов гітлерівський. Почалися бої з німецькими шуц-командами, які теж відбирали майно і худобу, арештовували й розстрілювали воїнів УПА, які виступали за незалежність України, за демо-кратичні права і свободу на своїй землі. Я працювала в Червоному Хресті, намагалася теж допомагати: робила бинти, варила самогон, шила одяг, прала…Чоловік був чотовим в УПА і був постійно в боях, його тричі було поранено.

Коли фашистів погнали на захід, знову прийшли «визволителі». І знову розпочалася «визвольна місія», та, яка була не закінчена перед війною. Але тепер жага помсти за непокірність і за бажання жити вільно на своїй землі не мала меж: людей розстрілювали цілими селами, спалювали хати, якщо знаходили портрет Тараса Шевченка чи Івана Франка, а якщо ж, не дай Боже, Шептицького чи Бандери — зразу ж куля в лоб!

І знову пішли вагони до Сибіру… Всі, хто міг воювати, пішли в ліси, в селах залишилися жінки, літні люди і діти.

Одного дня, вранці, карателі НКВС ввірвалися в наше село і всіх зігнали на сільський майдан. На возі перед нами лежали вбиті наші односельці. Від натовпу почали вимагати зізнання: хто ці люди і хто із сільських чоловіків воює в лавах УПА. Люди мовчали і не визнавали своїх рідних і знайомих, бо якщо карателі дізнаються, то зразу ж — арешт і виселення їхніх родин, в кращому разі, а то й розстріл. Шаленіючий від люті офіцер дав наказ, і ті почали вихоплювати з гурту з рук матерів дітей. У центрі майдану поставили лаву і туди посадили дітей, потім їх прив’язали мотузкою до лави, а далі був показовий виступ: офіцер дістав великого цвяха і, приставивши його до го-лівки дитини, одним ударом молотка увігнав його… Потім були ще діти...Спочатку натовп заціпенів, а потім над сільським майданом дикий, нелюдський крик матерів, які божеволіли від жаху і кидалися до своїх дітей, змішався з автоматними чергами… Але їх уже ніщо не могло зупинити… Навіть смерть…

Того дня було розстріляно два-дцять осіб і старосту села. Покидаючи село, «воїни-визволителі» пригрозили, що скоро повернуться. Вночі всі жителі змушені були залишити свої оселі і пішли в ліс на болота. За деякий час через донос солдати виявили таємне поселення. Почалося полювання-облава, нас гнали й цькували собаками… Ті, хто вцілів (десь 150 осіб із 700), стояли на болоті в листопаді по груди у крижаній воді майже чотири доби. Лід обколювали навколо себе палицями, а ті, хто замерзав, так і залишалися стояти крижаними статуями серед болота. Жінки тримали грудних дітей на руках, і якщо ті починали плакати від холоду й голоду, то матері їх топили, щоб не видати інших, бо на кожний звук відкривали вогонь. Після чотирьох діб крижаного полону карателі пішли, думаючи, що всі замерзли на болоті. Але знищили не всіх, трохи вижило, але небагато…

…Я, після пережитого, стала біла-біла, як лунь, а той біль, який оселився в моїй душі, назавжди спопелив її…

Мій чоловік Микола в цей час разом зі своїм братом продовжував воювати проти НКВС, сталінізму й радянського нацизму. Захист-ком для нього були ліс і схрони. Десь у 1947 році його курінь пішов на прорив у Словаччину. Більше я його не бачила і нічого про нього не чула. Його брат зі своїм загоном прорвалися через річку Сян до Польщі. Був важкопоранений, і там його сховала полячка, яка потім стала його дружиною. Звісточку про себе він подав у 1960 роках, а в

70-х приїздив зі своєю родиною в Україну. З його розповідей я дещо дізналася про свого Миколу, про прорив у Словаччину, про його боротьбу в УПА. Все, що залишилося мені від мого коханого Миколи, — це наша донька і згадки про наше нерозтрачене кохання.

У 1947 році я пустилася у зворотний шлях — на Східну Україну, щоб урятувати те найдорожче, що залишилося в мене, — нашу донечку Марійку, бо почалися арешти сімей воїнів УПА та членів ОУН.

Бог мені зберіг життя. Я жила за всіх: за себе, за свого коханого, за тих, що склали свої голови там, у лісах, і за тих, хто стояв зі мною в болоті в тій крижаній воді… За всіх… Але ж той біль, людоньки, який все життя пік і ятрив мою душу, не стихав ні на хвильку… За що?.. За що ж я так страждала на своїй землі? Адже ж ні перед ким не завинила, хіба що перед Тобою, Господи… Отож прошу Тебе, Господи, благаю, прийми мою сповідь і прийми мою стражденну душу...».

Тетяна ШИШКОВА.