Коли піст важливіший за карнавал

Цього року повсюдно, зокрема на телеекранах, нагадувалося, що війна на теперішній території України розпочалася 1939 року. У своєму дуже доброму виступі в парламенті і пізніше під час урочистого вечора під назвою «Голоси героїв» Президент Петро Порошенко підкреслив, що якби не пакт Молотова-Ріббентропа, який означав поділ Польщі, може, не дійшло б до трагедії Другої світової війни. То дуже істотний крок, який для громадян з Польщі може здаватися банальним, бо «кожен про це знає». В Україні, на жаль, інакше, а співпраця Гітлера зі Сталіним для багатьох жителів цієї країни є сенсацією, котра часто сприймається як особиста образа.

Українці, не радянські

Влада також нарешті відійшла від терміну «Велика вітчизняна війна», який служив прикриттям спільних дій ІІІ Рейху та СРСР і переконуванню мешканців СРСР у тому, що до 1941 року жодної війни не було.

Термін «Велика вітчизняна війна» — то, однак, не лише три слова, а ціла російська модель святкування роковин закінчення Другої світової війни. Для Кремля «Велика вітчизняна війна» та перемога в ній стали однією з підвалин у розбудові нової державної ідеології, в якій росіянам і Росії виділене чільне місце у перемозі над нацистською Німеччиною. Звідти висловлювання Владіміра Путіна п’ятирічної давності, де він стверджував, що Росія виграла б війну без України. «Такі слова є наругою над пам’яттю загиблих воїнів і знущанням над почуттями живих ветеранів. Не виграли б цю війну без українців! Тут нема про що сперечатися. А ось чи почалася б ця війна, якби не підписали горезвісний пакт Молотова-Ріббентропа у 1939 році — це питання», — сказав Порошенко. «Ніхто, підкреслюю, ніхто не може монополізувати право перемоги над гітлерівською Німеччиною. Від імені українського народу вітаю всі нації світу із 70-річчям перемоги над нацизмом», — відповів Путінові 8 травня Президент України. І не йдеться тут лише про словесну перепалку, а про зміну системи мислення про війну, про істотний крок у напрямку виходу з «руського міра».

Якщо кілька років тому ми чули про «героїчних радянських воїнів», то тепер Київ відверто говорить, що були це «українські солдати». Більше того: воювали не тільки в Червоній армії, але й, наприклад, у Війську польському. «Ми більше ніколи не будемо святкувати цей день за російським сценарієм, який передбачає холоднокровне використання нашого Дня Перемоги для апології експансіоністської політики щодо сусідів, для утримання їх у своїй орбіті, для відродження імперії», — зазначив Петро Порошенко.

Об’єднати необ’єднуване

Очевидно, для змін свідомості українців потрібні роки, але фундамент уже закладено. Символ маку був добре сприйнятий: як восьмого, так і дев’ятого травня у Києві можна було зустріти багато людей, котрі мали його з собою.

Однак з термінологією гірше. Якщо хтось упродовж п’ятдесяти років відзначав закінчення Великої вітчизняної війни, то зараз йому важко змінити свої звички і вподобання.

Ще важче буде поєднати ветеранів УПА та Червоної армії, що також намагалися зробити цього року. Підкреслювалося, що всі вони боролися в часи Другої світової війни, а те, що українець часто вбивав українця, є виною великих імперій — Третього Рейху та СРСР. Дорога до справжнього єднання, однак, ще далека: саме стискання рук перед камерами — того замало.

Урочистий концерт, який відбувся 8 травня, показує історичний хаос, що існує в головах українців. По запевненнях ведучого, що УПА була єдиною силою, яка воювала за незалежність об’єднаної України в часи Другої світової, на сцену вийшов актор, вдягнений у мундир радянського офіцера, котрий співав пісні з часів СРСР. Очільники держави разом з істориками знають, що єднання є важливе, що треба об’єднувати країну, але не знають до кінця як. Концерт був, як мозок українця, в якому, як у солянці, змішують різні історичні поняття, що залишаються окремими крихтами, не творячи спільної ідеї. Виходить так, хоча й влада переконує, що така ідея існує: всі боролися за Україну і, власне, та боротьба триває. Це також багаторазово підкреслювалося, а у відзначенні, крім ветеранів Другої світової, взяли участь і ті, хто сьогодні воює на фронті.

Вбиваю, кого хочу

Цього разу українці відзначали річницю по-європейськи — відзначали, а не святкували, як зазвичай. Більше говорили про жертви, ніж пишалися з того, що українці масово гинули в часи війни, яку виграли, бо фактично в таке русло спрямовується радянська візія конфлікту.

Спосіб, у який відзначені сімдесяті роковини закінчення Другої світової війни в Україні, контрастував з агресивним військовим парадом у Москві. Росія використала цю дату для демонстрації своєї воєнної потуги, показу сили і спроби залякування інших. Подібні дефіляди відбулися також на територіях, контрольованих сепаратистами на Сході України. У Донецьку диктор, як у часи СРСР, коментував наступальні можливості танків та артилерії, які проїжджали на параді. Як герой самозваної «ДНР» був показаний Арсеній «Моторола» Павлов, який хвалився минулого місяця, що вбиває, коли захоче і кого захоче, зокрема й військовополонених.

Усе це свідчить, як стрімко Україна віддаляється від Росії. Завдання нинішньої київської влади — зробити так, щоб ці зміни були невідворотними. Зробити те, що Вікторові Ющенку вдалося зробити з Голодомором. Це не повинна бути єдина річ, яка вдасться чинному президентові — так, як було у випадку з його попередником.

Пьотр АНДРУСЄЧКО,
кореспондент «Газети виборчої» в Києві;

Пьотр ПОГОЖЕЛЬСЬКИЙ, кореспондент Польського радіо
в Києві.

З польської переклав
Володимир ГЕНИК.

Джерело: Nowa Europa Wschodnia.