Переглядів: 1738

Пересопницьке Євангеліє – святиня українського народу

24 травня — День слов’янської писемності і культури

Праця, на яку наважилися творці «Євангелія» майже півтисячі років тому, є прикладом великого подвижництва, фактом визнання величі української мови і важливості перекладу на неї Святого Письма. На той час подібна сміливість мала і єретичний, і демократичний характер, стала визначною реформаторською подією, природною для вільної думки на Волині і в Галичині, що тяжіли до Західної Європи та, власне, й були її частиною.

Чому перекладалося, вшановувалися саме Євангеліє? Бо в ті часи, як відомо, громадська свідомість мала свій вияв, насамперед, через релігію. І хоча діяла світська писемно-літературна форма культурного життя ще за часів Київської Русі, але переважало значення і поширення релігійної церковно-службової літератури. Творилася вона в монастирях — перших осередках просвіти. Переклади Святого Письма свідчили не лише про його визнання серед того чи іншого народу, були способом його поширення та вивчення, а й вказували на престижність мови: чи гідна вона того, щоб священний, богонатхненний текст став її об’єктом.

Але хто визначав, що українська (у даному випадку — староукраїнська) мова гідна тієї високої честі, аби її словами, комплексом стилістичних і граматичних засобів подати Святе Письмо? Таку місію взяли на себе, проявивши свого роду єретичну відвагу, патріоти, які мали рівень етнічної свідомості настільки високий, що він переважав релігійні почуття, а якщо точніше, то ці почуття поєдналися. І це поєднання можна назвати українсько-православним патріотизмом в умовах навколишньої ворожої латинізації.

Нам, людям ХХІ століття, важко зрозуміти стан наших далеких предків, котрі зважилися на такий мужній крок. Вони посягнули мало не на канонічне правило: богослужбові книги пишуться лише латиною та церковнослов’янською мовами! Порушити це правило — крок відчайдушний, єретичний. Санкції на це, благословення тодішніх церковних ієрархів не одержиш! Потрібна власна рішучість, сміливість перекладачів і переписувачів.

Період написання «Пересопницького Євангелія» — це час, коли майже вся Європа, починаючи з Мартіна Лютера, взялася переписувати Біблію з латини на живі національні мови — прості в порівнянні з божественною латиною, грецькою мовою та івритом — для кращого розуміння його людьми різних станів.

Роботу було розпочато 15 серпня 1556 року у Заславському монастирі при церкві Святої Трійці на Волині (нині м. Ізяслав Хмельницької області). А завершено — 29 серпня 1561 року в Пересопницькому монастирі (тепер с. Пересопниця Рівненської області). Перед перекладачами стояла мета замінити церковно-слов’янську мову богослужбових книжок ближчу народові — українську. Не зуст-рівши схвалення вищих церковних ієрархів, надалі подібні спроби не здійснювалися, а відтак «Пересопницьке Євангеліє» залишилося унікальною па-м’яткою українського рукописного мистецтва свого часу.

Архімандрит Григорій та перекладач і художник Михайло Василевич вперше переклали Новий Заповіт Біблії (Євангеліє) мовою, близькою до народної. «Пересопницьке Євангеліє» писали у двох місцях — селах Двірець і Пересопниця. То була нелегка праця. Архімандрит Григорій прокидався ще затемна і, стоячи на колінах, молився, аби Господь, святі Кирило та Мефодій просвітили його розумом. І його, і його побратима Михайла, котрий стояв на колінах поруч і теж молився. А ще Григорія опановував страх перед усталеними традиціями суспільства, в якому він жив, де Святе Письмо ревно охоронялося служителями культу від зазіхань тих, хто хотів донести слово Боже до народу його рідною мовою. Бо в такому разі премудрість Божа виходила з монопольного володіння церкви і ставала безпосереднім надбанням народу, що поклонявся б не церковникам, а Богові. У пам’яті обох були свіжі спогади про тих, кого оголошували єретиками, відлучали від церкви, проклинали з вівтарів, оголошували анафеми… Та перемогла сила духу. Трудилися вони довго — цілих п’ять років і кілька днів: «почалось єсть писати сіє Євангеліє року

1556-го августа 15», а закінчилося «в літо тисячное 561-го 20-го дня».

Іван Франко свого часу зазначав: «Виходить прецікава річ, що найстарший переклад, Пересопницьке Євангеліє, являється з свого погляду взірцем...».

Цій книзі майже півтисячоліття. Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам’ятка староукраїнської літературної мови та мистецтва. Сьогодні ця духовна святиня українського народу набула значення політичного символу нації — на ньому присягають президенти України.

Повторимо: це перший з відомих дотепер перекладів Святого Письма укра-їнською літературною мовою. Доти укра-їнська літературно-писемна мова функціонувала в текстах переважно ділового стилю і досить повільно проникала до інших видів писемних матеріалів, тим більше — до культових творів, де панувала мова церковнослов’янська, що протягом багатьох століть, безперечно, зазнавала на території східних слов’ян впливу живої розмовної мови. Але, не зважаючи на тісну взаємодію української літературно-писемної і церковнослов’янської мов, відмінності між ними поступово збільшувалися, церковнослов’янська ставала дедалі менш зрозумілою для широкого загалу. У середині другої половини XVI століття з’явилося чимало перекладених українською мовою культових текстів, зокрема Євангелія — однієї з найпопулярніших книг, що широко використовувалася в богослужінні. Хронологічно першим з відомих нині таких перекладів і є Пересопницьке Євангеліє.

Переклади конфесійних текстів — невід’ємна частина писемної культури народу. В історії України ця традиція іде саме від Пересопницького Євангелія. Перекладацька діяльність українських книжників продовжувала Кирило-мефодіївську традицію щодо розбудови національної церкви й оцінюється як подвижницька праця українських патріотів, які дбали про розвиток своєї мови і духовної культури. Написати Євангеліє українською мовою — це був свого роду виклик латинському світові. У тодішній польській державі, де офіційно визнавали лише латино-польську школу, творці книги наважилися на нечувану річ — узялися перекласти книгу «из языка болгарского на мову рускую для лепшего вразумения люду христианского посполитого». Зауважимо, що в ті часи «рускою мовою» називали староукраїнську книжну мову, в якій було багато елементів народної мови. Як указував переписувач, книга призначалася «для читання церков Божих, для науки люду християнського».

Український народ потребував єднання, і Пересопницьке Євангеліє стало символом такого процесу і поширення його на всіх наших землях. Власне, так воно і сталося. Із 1561 року книга помандрувала до Заславського православного монастиря, а вже на початку XVII століття потрапила на велику Україну.

Непростою була доля цієї книги. З часу написання «Євангеліє» зберігало-ся в Пересопницькому монастирі. З 1600-го по 1701-й доля рукопису, на жаль, невідома. В 1701 році єдиний його примірник був подарований Іваном Мазепою Переяславському кафедральному собору. З 1799 року «Євангеліє» зберігалося у бібліотеці Переяславської семінарії, потім — у Полтавській духовній семінарії, Полтавському історико-краєзнавчому музеї. В XIX — на початку XX століть і до Другої світової війни зберігалося в Полтаві.

У 1873 році проїздом через Переяслав у Полтаві перебував граф Дмитро Толстой, тодішній міністр народної освіти та обер-прокурор Священного синоду. Полтавський архієрей для ознайомлення віддав рукопис графові. Дмитро Толстой, один з провідників політики гноблення українського народу, негативно сприйняв рукопис XVI століття і розпорядився, щоб полтавський архієрей подарував книгу йому особисто (незважаючи на те, що вона була власністю бібліотеки), аби нею якомога менше цікавився науковий світ. І навіть коли організатори ІІІ Археологічного з’їзду (1874) звернулися до міністра з проханням позичити рукопис хоча б на час роботи з’їзду, отримали відмову — рукопис нібито переданий цареві «на высочайшее воззрение». Так «Євангеліє» опинилося в Санкт-Петербурзі. Політичне духовенство, визначене Священним синодом, подарувало його князеві Петру Георгійовичу. «Євангеліє» ризикувало не повернутися в Україну, але з доброї волі вдови князя 1887 року його передали до бібліотеки Переяславської духовної семінарії, потім — до Полтавської духовної семінарії, де свого часу викладав видатний письменник Іван Нечуй-Левицький, навчався майбутній головний отаман війська УНР, голова її Директорії Симон Петлюра та майстер слова з Лівану, класик арабської літератури Михайло Нуайме. Потім його помістили до історико-краєзнавчого музею. В Полтаві «Євангеліє» зберігалося до Другої світової війни. Було евакуйоване до Уфи. Після закінчення війни повернулося в Україну, в Києво-Печерську лавру. Зараз зберігається в Національній бібліотеці ім. В. Вернадського, в інституті рукописів.

Слід сказати, що оригінал цієї унікальної пам’ятки української культури XVI ст. відкрив у бібліотеці Переяславської семінарії і ввів до наукового обігу у 1830-х роках визначний український філолог-славіст Осип Бодянський. До речі, цікаве міркування О. Бодянського щодо вжитої в тексті книги назви «Україна» як сино-німа «країна полян». А далі вчений ви-словлює здогад, що київські поляни змінили свою назву на «українці», щоб відрізнити себе від поляків — ляхів, тобто поляків, за якими ця назва закріпилася назавжди.

Вклонився книзі Тарас Шевченко, коли перебував у Переяславі як співробітник Археографічної комісії. У своєму звіті він відзначив вишукане і розкішне оформлення Пересопницького Євангелія, а також і те, що воно написане «малоро-сійським нарєчієм».

Волинські меценати Анастасія Заславська-Ольшанська та князі Черторийські обезсмертили свої імена тим, що спонсорували переклад і створення книги.

Пересопницьке Євангеліє сконцентрувало в собі запити епохи, прагнення українського народу до активного національно-культурного життя в умовах бездержавного існування та національного пригнічення. Нині назріла проблема комплексного підходу до пам’ятки як феномену культури, а саме її значення для розвитку релігійно-філософської думки.

Пересопницьке Євангеліє — святиня, символ нашої духовності. Це писемна пам’ятка, в якій всебічно і цілком виразно відображаються основні фонетичні, граматичні і лексичні риси живої укра-їнської мови XVI століття, мови самостійної серед інших слов’янських мов. Народний колорит особливо підкреслюється численними українськими народними фразеологізмами, взятими безпосередньо з тогочасної розмовної мови. У цій чудовій книзі відбивається і доля України. На те, що Пересопниця є па-м’яткою саме української книжкової культури і мови, свідчить запис, зроблений у Полтавському єпархіальному сховищі старожитностей: «рукопис дуже рідкісний, волинського походження, містить багато малоросійських слів і зворотів».

Звісно, Пересопницьке Євангеліє, у дерев’яних дошках, обтягнутих зеленим оксамитом, писане півуставом на пергаментних аркушах, дорогої роботи із заставками, виконаними золотом, кіновар’ю та фарбами, зображеннями євангелістів, оточених рослинним орнаментом, не було доступним не тільки широкому загалу, а й навіть дослідникам. Нині, коли маємо транслітероване і факси-мільне видання цього твору, громадськість може переконатися у високому рівні давньої вітчизняної культури. Як зазначив президент Національної академії наук України Борис Патон: «Пересопницьке Євангеліє є дуже важливим етапом формування української літературної мови, факсимільне видання зробить його доступним для широкого кола читачів».

За красою, вишуканістю та витонче-ністю, багатством графіки письма та художнім оформленням Пересопницьке Євангеліє не має собі рівних серед українських рукописів. Книга розпочинається з так званої Науки читання, своєрідного начала читання євангельських текстів. Далі вміщено запис писця з повідомленням про час та місце її створення, а вже потім ідуть самі тексти. Пам’ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії мови і свідчить про внесок українських подвижників у справу збереження своєї культурно-релігійної самобутності. Талановиті волинські майстри спробували органічно поєднати традиційну орнаментику українського народного мистецтва з принципами іта-лійського Ренесансу.

Перший переклад Євангелія українською мовою був покликаний відстояти власну культуру, релігію, мову, а відтак і національну самобутність. Що актуально й понині.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук.
Валентина БЕЗОТОСНА,
історик.
м. Одеса.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net