Тіні вбитих предків

Оцінки історичних подій столітньої, а то й багатовікової давності, статус їх учасників не мали б займати багато місця у свідомості наших сучасників і позначатися на взаєминах держав. Але займають і позначаються тому, що є складовою частиною державної ідеології.

Наука історія до цієї ідеології ніякого стосунку не має. Політики користуються не фактами, зафіксованими в документах, а їх інтерпретаціями і міфами, які домінують на даний момент у суспільстві. І скільки б не пред’являти Ердогану незаперечних свідчень про подію, яка до дрібниць відповідає визнаному ООН визначенню геноциду, позиція президента Туреччини не зміниться.

Доти, поки за Ердогана голосує більшість сільського населення східних районів Туреччини, — півтора мільйона вірмен, що населяли ці райони в 1915 році, ніхто не вбивав. Вірмени самі винні у своїй смерті. «Безпам’ятство» турецького керівництва, підтримане значною частиною суспільства, завдає великої шкоди Туреччині у відносинах як з Вірменією, так і з державами Заходу, де парламенти один за одним визнають незаперечний факт геноциду. Але сто років — не термін для витіснення міфу.

Практично те ж саме відбувається в російському керівництві і в російському суспільстві, коли мова заходить про геноцид українського народу під час Голодомору на початку тридцятих років. Незважаючи на документальні свідчення про те, що рішення радянського уряду й особисто Сталіна спричинили смерть мільйонів жителів України, оцінки московських ідеологів коливаються в діапазоні від «неврожай через погодні умови» до «помилкових заходів партії».

Державна ідеологія нової Росії, побудована на наступності царської, радянської та путінської імперій, і політики, які її проводять, спираються на одурманену пропагандою більшість. Скільки б не пред’являли документів та неспростовних фактів спадкоємцям чекістів та партпрацівників, вони не визнають факту Голодомору і факту існування незалежної України. А президент Російської Федерації досі не вважає українців окремим від росіян народом. Він озву-чує це публічно. І справа тут не у складнощах діалогу, а в ненависті, з якою в Кремлі і на Смоленській площі коментують усе, що пов’язане з нашою країною. В тому числі закони «про декомунізацію».

Про складнощі діалогів

В історичних діалогах Польщі й України справді багато складнощів. Термін давності і гострота деяких образ та протиріч йде в глиб століть, далі, ніж у стосунках з Росією. Праворадикальні політики у Варшаві досі схильні пред’являти українцям претензії за ослаблення Речі Посполитої у часи Богдана Хмельницького. Нащадкам українських козаків, як ви розумієте, на претензії поляків теж є чим відпо-вісти. І чим ближче до сучасності, тим претензій в обох сторін більше.

Вся справа, однак, у тому, що історичні образи поляків та українців не є частиною сучасної ідеології двох держав. А в політиці Польщі й у свідомості польської громадськості посідають незначне місце. Донедавна таке ж незначне місце вони посідали і в політиці України та в свідомості українського суспільства. Але законом «Про правовий статус і вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті» баланс порушений.

Як відомо, українцям за незалежність доводилося боротися не тільки з радянською владою, але й з Польщею. І більшість організацій, до яких належали згадані в українському законі діячі, були створені саме для боротьби з польським урядом. А згадані в законі українські держави — Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Держава (Гетьманщина) — більшу частину недовгого існування перебували в стані війни з відновленою Польщею.

Крові у часи війни і миру пролилося чимало і в двадцяті, і в тридцяті, і в сорокові роки минулого століття. І не треба будувати ілюзій про продовження польсько-українського історичного діалогу. Видатний борець за незалежність України Степан Бандера для поляків назавжди залишиться терористом, одним з організаторів вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у 1934 році. Не більше. І воїни Армії Крайової для українців Волині будуть не захисниками населення, не героями, а вбивцями.

Історія точніша за математику. Що було, те було. Змінити нічого не можна, не варто й намагатися. За такі спроби доводиться розплачуватися ганьбою. Відкриваються архіви — і версія про те, що польських офіцерів у Катині роз-стріляли німці, розсипається на порох. Секретні протоколи договору «Молотова—Ріббентропа» тепер можна прочитати в періодичних виданнях, а документи про підготовку Путіним анексії Криму і роз-в’язування війни з Україною, я впевнений, у майбутньому знайдуть місце у шкільних підручниках.

До речі, одним із законів «про декомунізацію», прийнятих нещодавно Верховною Радою, якщо хто не запам’ятав, був закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років». Крім свідчень про масові репресії там, швидше за все, чимало документів, що містять відомості про політичні вбивства і провокації, організованих ЧК, ГПУ, НКВС, МДБ та КДБ СРСР усередині країни і за кордоном.

Свою стурбованість з приводу збитків від розсекречення цих документів уже висловило відомство Сергія Лаврова. Це зрозуміло. МЗС Росії як раніше, так і тепер спеціалізується на спотворенні давньої історії і нахабній брехні про сучасні події.

Нам же в Україні турбуватися нема про що. Що б не випливло на світло з радянських архівів, на полі-тичний діалог демократичних країн воно вплинути не може. А в історичному діалозі складнощі є і будуть. Але як сказав президент Коморовський, «тут слід шукати позитивне рішення».

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.
Фото агенції УНІАН.