Свіжий вітер у наших вітрилах

Можливо, щось підказало йому інформаційне поле Землі? А може, він, військовий льотчик, російський космонавт, був краще од інших поінформований в імперських апетитах усіх російських самодержців?

...А тим часом на цій зворушливо маленькій (з космічних висот) планеті Земля майже чверть століття після 350-річного російського, а потім совєтського ярма піднімається на ноги нова суверенна, незалежна держава Україна. Піднімається важко, болісно, як у спорті, де поразок і розчарувань більше, ніж здобутків.

На всі сто має рацію радянський дисидент, правозахисник і просто мудра людина Семен Глузман: «Влада у нас сьогодні слабка, й Україна поки що стоїть на одній нозі. На щастя, за рік після Майдану і Революції Гідності суспільство рішуче одужує. Пішли в небуття страх і покора, шириться плюралізм думок. А ці дивні люди у парламенті... Їхні помилки треба називати вголос і критикувати».

Ситуація у країні справді драматична. Чого досягли за 24 роки Незалежності? Збожеволілі ціни, непідйомні тарифи, повсюдну корупцію і повсякденні побори у побуті? До цього ж ця несподівана, ця тричі проклята Богом і людьми збройна навала російського агресора.

І саме на цьому ґрунті у середовищі спалахують пристрасті й суперечки. Чому, скажімо, з лінії зіткнення було вирішено відкликати добровольчі батальйони, і це в той час, коли ворог нарощує там свої сили для ймовірного широкомасштабного наступу? Причому батальйони, які найкращим чином зарекомендували себе у бойо-вих операціях, саме вони не хотіли йти з поля битви. Кому було потрібне таке рішення згори, і на чий млин воно лило воду?

Не дивно, що у радикально налаштованого прошарку населення готовий висновок і вирок: всі, хто там, нагорі, — бандити і зрадники. Розігнати, посадити, конфіскувати.

Поміркований будівельник зітхнув:

— Воюють на фронті, воюють у парламенті, а я ось роблю кладку. Заробляю на хліб.

Його напарник лиш посміхнувся, за-мріяно і якось навіть з ніжністю:

— А я будую місто. І стоятиме воно віки!

А є категорія людей, чия робота — думати, аналізувати побачене й почуте і доскіпливо шукати найточніші слова. Так було і того разу. Ще за мирної години. За вечірнім вікном тихо шелестів дощ, а жіночі руки обережно перебирали старі фотографії із сімейного альбому. Раптом правиця завмерла, потяглася до пера. Мабуть-таки, і той дощик нашелестів тоді ці рядки:

На старих фотографіях всі молоді;
На старих фотографіях мертві сміються.

У вас удома, певно, теж є такий альбом, отже, і вам відомий щем у серці — бачити найдорожчих, найкоханіших, яких уже давно нема на білому світі, а вони ще досі посміхаються вам із старих фотографій.

«...кого уже давно нема на білому світі». А коли кохані і найдорожчі буквально ще вчора були серед нас, живі, радісні, сповнені надій, а сьогодні ми вже говоримо про них у минулому часі — «були»?!

Так один чорний день російського нашестя перевернув усе шкереберть і перетворив міста і села на нашому сході у суцільні руїни, а убитих і поранених своїх кращих синів ми вже почали лічити тисячами. Чи не подібне жахіття передчував російський космонавт і вже завчасу просив прощення у всього людства? Бо путінська війна в Україні — це війна проти всієї планети Земля, бо непередбачуваний російський самодержавець уже погрожує світові ядерною зброєю. Мимоволі по-новому читаються сьогодні вже знайомі поетичні рядки:

На нових фотографіях всі молоді;
На нових фотографіях мертві сміються.

Це про них, про нашу Небесну сотню, нашу гордість, совість і печаль. Це вони хотіли і прагнули жити у новій справедливій правовій державі. Це вони ловили свіжі вітри із Заходу, де люди живуть заможно, впевнені у завтрашньому дні. Де нема дитбудинків та інтернатів, бо всі сирітки турботою суспільства виховуються у прийомних сім’ях, як рівні з рівними. Де на вулицях не побачите бродячих собак, бо вони живуть у спеціальних притулках, у теплі і ситості.

Наша Небесна сотня і весь народ хотіли достойного життя на рідній землі, хотіли мирним шляхом, через порозу-міння з владою. Але — не судилося, не здійснилося, бо того не хотів режим Януковича. І тоді в Україні, вперше через сімдесят років після Другої світової, пролилася невинна кров.

Не здійснилося. Але ж і не простилося! Бо кров людська — не водиця. Проти бандитської влади піднявся увесь народ, і той режим було знесено на смітник.

То чи нам з таким людським і патріотичним потенціалом розпускати нюні, плакатися і впадати у відчай? «Тарифи», «скажені ціни», «корупція»? Чи такі вже ми нікчемні дистрофіки? Знаєте ж поширений афоризм: «Де два українці, там три гетьмани»? Він особливо до вподоби там, у Росії. Мовляв, їм, цим хохлам, тільки б і гетьманити.

Е ні, словоблуди! У цім афоризмі філософія значно глибша: національна ідея! Це вона в Україні дедалі більше оволо-діває масами, бо саме вона — той на-дійний сталевий обруч, який збирає,

об’єднує і надихає усе суспільство до звершень. І тому де два українці, там національної ідеї — сповна і для третього.

Хіба не вона — національна ідея — згуртувала усе єврейство і допомогла збудувати на мертвих пісках пустелі сильну, квітучу і співучу державу Ізраїль? І це — у пустелі, де ні дерева, ні води, ні чорнозему чи бодай якихось корисних копалин! А почали — слухайте! — з ви-вчення напівзабутої рідної мови. Мовне питання там теж стало стальним обручем!

А у нас же — не пустеля, а зелений оазис з лісами і хлібними полями, річками й озерами, та чорнозем, якому і ціни нема. Тож голову в руки — і думати, як діяти далі, щоб не стояти на одній нозі, а об’єднаними зусиллями зрівнятися з передовими країнами Європи.

Передусім — конче відстояти мир зі зброєю в руках. У нас для цього мільйони дітей, і саме їх треба будь-що захистити. Вони — наше майбутнє. Вони так швидко ростуть і так рано стають дорослими. Короткий, але такий яскравий епізод: у сусідньому дворі щебетала зграйка діточок-дошкільнят. Нараз одне з них, най-бідовіше дівча, сказало у наказовій формі: «Погралися — і досить. Зараз будемо працювати. Ти, Петьку, будеш президент, а ми — парламент. І зараз ми будемо тебе критикувати!»

Ось так! Навіть ці горобенятка вже пройнялися дорослим життям і ладні критикувати президента. Більше того, наші сьогоднішні діти поряд з дорослими працюють на перемогу. Передають фронтовикам свої патріотичні послання: «Повертайтеся додому живими і з перемогою!» Передають їм свої малюки-обереги, допомагали пакувати для них пасхальні передачі...

На Луганщині під час шаленого обстрілу бойовиками хтось із журналістів пірнув у найближчий підвал і зупинився вражено: там школярики плели для бійців захисні сітки.

Увага, дорослі: не проґавте цей зоряний у вихованні час, закріпіть у дитячих душах цей синівський порив! Бо саме зараз засіяні у їхні серцях зерна патріотизму відгукнуться добрим урожаєм. І тут непочатий край роботи у патріотичному вихованні. Уроки патріотизму у школах, зустрічі з молоддю у ПТУ і вишах — ось де найкращими наставниками повинні стати наші герої війни, ті, хто побував у самому її пеклі.

Їм є що розповісти: про героїзм наших бійців, що стримують російську навалу на лінії розмежування, про стійкість кіборгів, які 242 дні захищали Донецький аеропорт, про наші добровольчі батальйони, котрі за наказом серця, а не військкоматів, першими стали на захист наших кордонів. Й армія українських патріотів примножиться коштом юних сердець.

Як не згадати тут знаменитого Пирогова, який 25 років лікував хворих і все життя лікував-виховував усе суспільство?! Він вважав: щоб людина зросла Людиною, треба в ній виховувати не мундирне, зовнішнє, а — внутрішнє. І тоді, писав, у вас будуть і солдати, і моряки, і юристи, а головне — Люди і Громадяни. Тоді «жити для себе» перетвориться у «жити для суспільства».

Він, хто ще при житті був удостоєний імені геніального (!) хірурга, ніколи не жалував свого доброго імені: розповідав своїм учням про власні фатальні помилки, щоб більше ніхто не повторив їх у своїй роботі. По кісточках розбирав з учнями свій негативний результат, як і чому такий стався, і цими уже руками своїх послідовників рятував тисячі людських життів.

І тут на думку спадають наші «котли» на сході України. Серія «котлів» із сотнями полеглих і покалічених наших хлопців. Не один, не два і не три «котли», хоча б в Іловайську чи Дебальцевому. Сотні смертей, а у владних структурах про це — мовчанка. Глухо, як у танку. Що там було — бездарні генерали, недбалість чи зрада, про яку дедалі голосніше лунає серед тих, хто вижив у тому пеклі? І не знайшлося серед сонмища генералів жодного Пирогова, який по гарячих слідах розібрався б у цих провальних операціях і назвав винних. І не було б інших «котлів».

Мовчать генерали. Їм є про що мовчати, бо їх ставив Янукович. Але ж мовчить і президент, наш головнокомандуючий, якого ставив не Янукович, а якого обирав і поставив народ. Про які таємниці мовчать вони? Невмирущий іще з часів совєтів гриф: «Сов. секретно»? Від народу?!

І все-таки... і все-таки... Дують свіжі вітри в наші вітрила. Обновився парламент. Молоді енергійні хлопці і дівчата, нинішні парламентарі, що пройшли Майдан, Революцію Гідності, горнило війни на сході, — вони сьогодні по-справжньому розбурхують болото під куполом і сповнені рішучості у боротьбі за реформи, проти корупції, за соціальну справедливість. Так, нас підтримує увесь світ і словом, і ділом. Із Заходу йде допомога фінансова. Із Канади, США, Європи — бойова новітня техніка. Мільярдер Джордж Сорос дає на відновлення Україні мільярд доларів — чого не скажеш, на жаль, про наших, доморощених.

...А ось знову подув такий незвичний, такий несподіваний вітерець: Петро Олексійович відвідав домівку і поздоровив з днем народження Ліну Костенко, совість українства, улюблену письменницю і поетесу (згадайте: «На старих фотографіях...»).

— Повертався від неї сповнений емоцій і вражень, — зворушливо зізнався з екрана.

Зізнаюся і я: при всій своїй зайнятості викроїти час для привітання ювілярки — це справжній вчинок президента країни.

Та було б уже зовсім добре, якби після цього можна було піти до книжкової крамниці й безпроблемно купити твори Ліни Костенко та молодих її колег. Не знаю, не знаю. В Одесі навряд чи комусь це вдається — тут улюблені «Чорноморські новини» не завжди купиш.

А взагалі, скажіть: чи збереглися в Україні книгарні? У великих містах — так. А от у райцентрах, селах? Чи не всі ще закрито і продано для поповнення державного бюджету?

Ох, нелегка ти, шапка Мономаха...

Майя ФІДЧУНОВА.

P.S. ...А дітки граються в президента і парламент.

М.Ф.