Розлом

Найбільшу ціну випало сплачувати Україні. Нашу історію за ці 546 років і справді важко читати без брому. Але це якщо мандрувати хроніками поразок і втрат. Бо у цім таки часі, від Хмельниччини до сьогоденної Української вітчизняної війни, є також хроніка звитяг. Нам не бракувало мужності у давні й недавні часи боротися за волю. І не фатум, не примхи містичних сил призводили до поразок. Чого ж бракувало, що коли перемога була вже ось-ось, кожного разу ми сторч головою летіли у ще більше нещастя? І що чекає нас — українців і Україну — в останній спробі розірвати васальні стосунки із Росією і не підставити шию під ярмо?

Рік останній, від Революції Гідності й по цю мить, позначений потужною звитягою нації. І небувалим єднанням українців. Проте і тепер кублиться під серцем тривога — щось не так, тупцяємося на місці, де мали би летіти вітром, живемо чужим розумом, де мали би являти залізну волю і непоступливість, втягуємо голову у плечі, де мали би врукопаш. Може, це й тому, що іще ніколи, від найдавніших часів, ми не мали такої важкої війни. Війни одразу на два фронти — проти ворога зовнішнього і ворога внутрішнього. Із зовнішнім усе зрозуміло — агресія Росії позбавила ілюзій багатьох прихильників російсько-українського «братства». Ворог внутрішній многоликий, сторукий, із різнобарвністю хамелеона і підступністю змія.

До останньої сторінки цієї війни іще шляху та шляху, іще невідомо скільки і яких жертов зазнає Україна, і які випробування приготувала нам історична доля та куди приведе.

Камінь доцільності

Наша лиха смуга не почалася, а лише продовжилася у Великому князівстві Литовському. Ми там формально були все ще Русь, недавно могутня держава, але насправді вже тільки територія. Втім, після війни із Московським ханством на початку ХVІ століття почався занепад і самого Великого князівства. У цій же добі Московія із ханства активно перероджувалася у царство. На наших північних околицях поставала нова держава, небачений досі у світі гібрид давньоруської пасіо-нарності, візантійського віроломства, ординської навальності, азійської підступності і жорстокості. Дивовижним, незбагненим чином це новонароджуване царство не увібрало в свою кров достоїнства і чесноти, які, поза сумнівами, мала і наша Русь, і Золота Орда, і тисячолітня Візантія, й Азія — колиска великої культури і науки. Нове царство не мало жодних моральних застережень і жило так, неначе до його з’яви земля лежала пустельна та безвидна, й ось лише тепер починається самсвіт і традиція. Для Московії не існувало поняття кордонів і суверенності сусідніх держав та князівств. Усе, що бачило московське око до обрію і що малювала уява поза ним, мало належати їй. Поза сумнівом, то був вже не наш, давньоруський, а мутований ординський ген. Конали, захлинаючись кров’ю, Твер, Суздаль, Ростов, Смоленськ, Володимир, Псков і Новгород, на черзі були Казань та Астрахань, походи Єрмака і Берінга. Нащо суворі звичаї були в Орді, але й там дивувалися із московської жорстокості.

Захоплення чужих держав давало Орді ясак і нові пасовища для табунів та отар, а її просування на Захід було головною засадою збагачення. Окрім данини звичної, Орда везла у свою столицю ще й особливу, живою кров’ю — ремісників і майстрів. Цією деталлю історики даремно легковажать, вважаючи її ознакою прадавніх часів, бо вона, звісно, що видозмінюючись, проіснувала до скону імперії. Московське царство засвоїло просту істину матері Орди: добробут і багатство дає прирощування земель. І була Московія ханством, царством чи імперією, її кордони поволі, як потік лави, повзли навсібіч. Ніхто і ніколи із московських вождів не думав, як облаштувати загарбаний простір. Головне — данина, а із ХІХ століття і ресурси. Навіть по цей день захоплені у середньовіччя землі лишаються дикими, безлюдними і глухими. Колишні остроги із фортецями за пів тисячоліття стали, скорше, не містами, а островами у степах, тундрах і тайгах. Цей край був загадкою для світу, бо як Татарія — а саме Татарією називалася Московія на мапах аж до кінця ХVІ століття — ніде не жили, не господарювали, не царювали.

Докорінно інші процеси протягом того часу ішли в цивілізаціях Заходу. Зводилися міста із величними соборами, засновувалися університети і розвивалися науки, прокладалися дороги, народжувалися промисловість і медицина, на підвалинах античної культури поставали мистецтва. Складалися докорінно інший стиль життя і цивілізаційні цінності. Але чи не найбільшою відмінністю Західного світу від Московського була людина. Там вона — Людина. В Росії — людина. Одиниця, яку колись провідний поет радянської епохи назвав «вздор и ноль». Цей «вздор і ноль», слухняний і організований волею вождя, стає ординським тараном, здатним ламати границі і держави.

Велике князівство Литовське, чільною силою якого була католицька Польща, стояло своєрідним форпостом Європи на кордонах Азії. Європейської Сарматії, як тоді казали. І не десь на Рейні чи Сені, а саме у ньому плелася колиска демократії. Правду кажучи, Князівство було не найкращим і не найдосконалішим державним утворенням. Воно поступалося у релігійній толерантності «Ясі» Чингізхана, азійській культурі містобудування і науки, правничим засадам Русі, викладеним іще за Ярослава у «Руській правді».

Історичні ваги і політичний досвід, набутий за час після Люблінської унії, вчать, що не поразка Князівства у війні з Московією була початком смуги його нещасть. Тогочасні війни були іншого характеру і не призводили до зникнення державності. Поразка лише стала продовженням внутрішньої кризи стосунків між народами, релігіями і національними елітами Князівства, що і зіштовхнуло камінь, який у хиткій рівновазі лежав на вершині гори. А вже як покотився…

Люблінську унію часом називають спробою порятунку Князівства. І навіть успіхом. Тактичним — можливо. Але вона стала ще й однією із найбільш значущих в європейській історії стратегічних невдач. Укладаючи унію, Польща та Литва принесли Україну у жертву, поділили її і стерли з мапи світу. Європа, яка іще набувала державницького досвіду і закладала фундамент своєї міжнародної політики, необачно вмурувала у нього люблінський камінь доцільності. Мовою дипломатії — це була real-politik, реалістична політика. Насправді ж — камінь зради, який муляє європейському життю і по цей день.

Нову союзну державу назвали Річ Посполита. Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство і державні інститути. Спільними лишались король, сейм і сенат. Польща приєднувала Волинь, Підляшшя і Київщину. До Литви відходила Берестейська земля і Пінський повіт. Ніби й обопільна вигода, якщо не пам’ятати Міцкевичів зойк «Литво! Моя Батьківщино!» і клекіт литовських образ, що згас аж наприкінці ХХ століття.

Коли сильніші ділять слабшу державу, не буває, щоб на цьому все і скінчилося. Право сильного на загарбання чужих земель в усі часи урівноважується правом на помсту скривдженого. Хто міг тоді, в Любліні, зазирнути за видноколо і побачити заграви повстанчих воєн Богдана Хмельницького? А це був лише початок. Далі були і нові війни, і зради, і нові помсти. Було чергове шматування України за Андрусівськими угодами, загарбання Росією Литви та Польщі, була Коліївщина, Крути і Холодний Яр та ще багато чого. Історичні болі не забуваються. Смертельні бої польських орлят і українських патріотів, відчайдушні тер-акти бойовиків ОУН, десятирічна війна на всі фронти УПА, кривавими сторінками до якої додалися депортації українців із Підляшшя і Надсяння, а поляків із Західної України, Волинська різанина й операція «Вісла» — все коріннями там, у давнині.

Цей екскурс не мав би сенсу, якби історія, як у шкільному підручнику, закінчувалася певним розділом. Перегорнув сторінку — і нове, відокремлене від минулого. Історія є безперервна нитка, яку пряде кожна нація, скарбниця унікального досвіду. І тільки здається, що вона про минуле, байки і легенди сивих часів. Насправді це світлячок, без якого не знайти шлях у майбутнє.

Дві Європи

Східна Європа і Західна Європа — не географічні поняття. Не поділ цілого на дві частини. Це два різні світи, дві різні Європи із своїми історичними долями, із вивченими і здебільш погано вивченими уроками. Бо якби камінь доцільності, закладений у Любліні, муляв європейським елітам, то Захід ніколи не поступився б Чехословаччиною у Мюнхені 1938-го. Не було б змови Сталіна і Гітлера у 1939-у, через яку вчетверте зникла Польща і країни Балтії. Не було б змови Старої Європи із переможцем Сталіним у 1945-у, у якій вона віддала йому на поталу Європу Східну, прирікши її тим на столітнє відставання в промисловості, науці, медицині і т.д. Нікому не муляв люблінський камінь, коли за-хлинався кров’ю повстанців Будапешт у 1956-у. Коли зайшли у 1968-у танки у Прагу. Не було б, зрештою, і нашої Української вітчизняної. Правду кажучи, Європа Західна ніколи особливо не переймалася долею східної посестри, де процеси державo- і націєтворення ішли звивистими, не зрозумілими для неї шляхами, де викристалізувалися доціла інші принципи, цінності і традиції. На європейський погляд — варварські. Може, й тому вона її так легко і часто зраджувала. І саме тому на східних землях Європи поставали держави з іншою, відмінною від західних, політикою і суспільною мораллю. Не такою прагматичною. Готовою прийти сусідові на допомогу, як у нього горить хата, хоч і своя у небезпеці. Наші традиції взаємодопомоги і вирішення нагальних потреб громадою часто видавалися західним країнам, м’яко кажучи, дивними. Наріжним каменем їхнього життя завжди була доцільність. Своя сорочка.

На кінець ХХ століття припав розлом Червоної Гондвани, існування якої — за кольором — хибно вести від 1917-го. Бо вона корінням у Московському ханстві, яке протягом п’яти століть трансформувалося, як вдало визначив Рональд Рейган, в Імперію зла. Її кордони дивним чином збігалися з границями Золотої Орди.

Чи й справді із розпадом СРСР за-кінчилася ера біполярного світу? На перший погляд — без сумніву. Вичерпав себе комуністичний експеримент, людство позбавилося страху ядерної війни. Обидва світи її боялися, але страх був не однаковий. Затятість і готовність до війни рядянців й усього соцтабору стояла на двох каменях — комуністичній ідеології та на переконанні, що як усі «вони» проти нас, то або переможемо, перетворимо ворога на радіоактивний попіл. І тоді світ наш. Або й жити не варто. Неприйняття іншості — іншої віри, інших звичаїв та традицій, іншого ставлення до власності, до управління державою, іншої організації суспільного життя — сприймалося Москвою як виклик і загроза власному існуванню. Це неприйняття було і лишається російською ідеологією переінакшення світу на свій копил. А для цього треба світ завоювати. До того ж радянцям не було особливо за що триматися, чим дорожити і що втрачати. Не великою була ціна хати, яку легко залишав романтик революції, щоб віддати землю селянам у загадковій Гренаді. А окрім стріхи та рядна у російського патріота статків від Московського царства до РФ не прибавилося. І хай собі. «Была бы Родина с ежедневным Бородино…»

Як знати, якою стала б Росія, якби не її трьохсотрічні війни за прирощування земель. Якби замість воєн зі шведами, поляками й українцями, за панування на Балканах і над протоками в Середземне море, за Кавказ, за окупацію у ХVІІІ столітті Криму, який ніяк не хотів під московський чобіт, замість загарбницьких походів Ско-белєва на Туркестан і десятків інших локальних конфліктів Росія спрямувала сили і ресурси на облаштування власної країни. Можливо, її безмежними просторами до Північного Льодовитого і Тихого океанів летіли б стрімкі автостради, замість печалі перехняблених ізб у виморочних дєрєвнях стояли б пряничного виду палаци, не заростало б лісами нечорнозем’я від Пскова до Волги, а багатства країни і справді приростали Сибі-ром?

Після загибелі Союзу загарбані і підневільні країни Кавказу, Центральної Азії і Східної Європи відкололися від «Третього Риму». І поки РФ, як гадюка, що виповзла із старої імперської шкури, але іще не вбралася у нову і не набрала отрути в залозах, не жалила, східні європейські країни повернулися у своє лоно. Це був великий шанс для розбудови Європи, як єдиного політичного материка. Але камінь доцільності, колись вмурований Старою Європою в основи свого устрою, чергово виліз гострим краєм. Навіщо, муляло питання, об’єднуватися одразу? Прийшли, то й нікуди вже не подінуться. Завошивлені, в корості, обношені й охлялі, хай самі дають собі раду, вичухуються і позбавляються від соціалістичного синдрому.

Це, може, і було б справедливо, якби Стара Європа у 1945-у, нагадаю іще раз, байдуже не відвернулася від східних посестер і не здала їх у табір соціалізму. А він хоч і був без колючого дроту по периметру, але таки із вартовими на вишках. І вони без вагання застосовували зброю, як хто наважувався на втечу. Як проти чехів та словаків, які хотіли «соціалізм із людським обличчям», чи як проти німців НДР, коли перебирались через берлінську стіну.

Звичайно, природа і причини розуміння іншості у Старої Європи були не такі, як у Росії. Радянської чи пострадянської — не важливо. Європейська іншість для Росії і росіян несла загрозу таких змін, як колись церковна реформа Никона для церкви. Її вимоги були мало що сказати розумними, вони навертали російську паству із первісно-дикунського православ’я в цивілізаційний простір християнства. Але витлумачені на свій лад зміни росіяни прирівняли до диявольських, до відмови від Бога, і спалювалися живцем та втікали із країни громадами. Побіжно зауважу, що опертям для Никона у реформуванні церкви були київські ченці і богослови, жодного навчального закладу Московія на той час не мала.

Іншість Східної Європи для народів й урядів Старої була в економіці, у заможності, у розвитку промисловості і т.д. Прагматичний європейський розум рахував лише те, що око бачило. Що під носом. Їхні вимоги до східних європейців були простими і зрозумілими, а для своїх громадян і справедливими. Живіть за правилами, за якими живемо ми. Виборсуйтеся із бідності, як виборсувалися ми. Забудьте про принципи соціальної держави, соціального захисту і рівності, бо вони поро-джують паразитування одних за рахунок інших і т.д. Й аж тоді ми відчинимо вам двері. І наче все логічно, все справедливо. Але тільки — наче.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).