Магнітне поле Миколи Зерова

...А на терені поезії Микола Зеров відзначився передусім як майстер сонетної форми. У цьому жанрі він гармонійно поєднав основні здобутки класичних шкіл і, реалізувавши їхні вимоги на українському ґрунті, наповнив класичний сонет рисами власного поетичного стилю. За словами історика, академіка Сергія Білоконя, поет «ніби конденсує історичний досвід культури». У його творчому доробку багато сонетів-портретів про митців світової класики, діячів української культури, про персонажів античної міфології. До речі, назва поетичної збірки Зерова — «Камена» — теж узята з античної міфології (каменами римляни називали богинь-покровительок поезії, мистецтв і наук). У сонетах «Князь Iгор», «Сон Святослава» та інших поет звертається до сторінок слов’янської історії. Та, як відзначають до-слідники, у багатьох його творах крізь шати далекої минувшини, навіть античного світу, проступає правдива характеристика сталінської доби. Ось сонет «Чистий четвер»:

Свiчки i теплий чад. З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас — кати i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми — на цвинтарi, в притворi —
Свічки i дзвiн, дитячi голоси
I в темному повiтрi вогкi зорi.

А хіба не реалії колективізації легко вгадуються в сонеті «Обри»? Читаємо:

Весна цвіте в усій красі своїй,
Вже одгриміли Зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний рижій.
На полі котяться веселі вруна,
В кущах лящить-співає соловій,
А по шляху, немов казковий змій,
На зсипище сільська ватага суне.
І в селах плач. Герої саг і рун,
Воскресли знов аварин, ґот і гун,
Орава посіпацька, гадь хоробра...
Сільської ситості останній трен,
Усюди лемент — крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.

Цими творами автор прагнув допомогти людям усві-домити, що в усі часи доля народу залежить від влади: якщо на владні висоти підіймаються корупціонери, крадії, хабарники, некомпетентні люди, — не чекай добра...

А ідеальним героєм поет вважає того, хто віддано служить народові. Як приклад можна назвати вірш «Ріг Вернигори», в якому зображено легендарну постать з українських народних переказів — Мусія Вернигору. Його ріг «гонить розпач і тривоги, і міцніє людський дух, і зростають людські сили...» Але, як підкреслював у статті «Микола Зеров» згаданий вище Сергій Білокінь, «він не тільки поет і не тільки критик... Микола Зеров — явище набагато ширше. Він являв собою один із потужних чинників розвитку української культури, і його можна розглядати тільки в такому ранзі».

Окрім іншого, тут мається на увазі й те, що разом з Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом Хмарою та Освальдом Бургардтом Микола Зеров належав до так званої групи «неокласиків». Члени цієї групи, відмежовуючись від «пролетарської культури», негативно ставилися до політизації мистецтва, прагнули орієнтуватися на вивірені віками духовні цінності, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Микола Зеров вважав: «Ми повиннi засвоїти найвищу культуру нашого часу не тiльки в її останнiх вислiдках, а i в її основах...» Він закликав: «Освоюймо джерела европейської культури, бо мусiмо її знати, щоб не залишитися назавжди провiнцiялами», а також відстоював позиції гармонійного поєднання кращих зразків античної культури з національною. На його переконання, широке використання здобутків світової культури «підійме на вершину мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманів».

Виступаючи проти нездар, що пробилися в літературу і журналістику завдяки протекціонізму, підлабузництву, пролетарському походженню та оспівуванню досягнень «жовтня», Микола Зеров писав: «Ця старосвітчина, цей дикий смак, ці мрійники без крил, якими так поезія прославилася наша! Що не митець, то флегма і сіряк, що не поет — сентиментальна кваша... О, ні! Пегасові потрібна інша паша, щоб не загруз у твані неборак». «Ми хочемо, — наголошував він, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Микола Зеров також широко відомий своїми перекладами творів давньоримської, західноєвропейської та російської літератур, науковими працями, зокрема такими, як «Нове українське письменство», «До джерел», «Від Куліша до Винниченка».

Багато років Микола Костянтинович працював на освітянській ниві у школах, гімназіях, інститутах, у жовтні 1923-го став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Констатуючи, що він був талановитим педагогом, дослідники відзначають його великий внесок у патріотичне виховання гімназистів та студентів. При цьому наводиться такий факт: серед його вихованців були учні Другої української гімназії, які масово взяли участь в обороні Києва від військ Муравйова (з 1917 року Зеров учителював у цій гімназії). Висловлюється припущення, що саме він був тим неназваним гімназійним професором, який у промові над могилою героїв Крут порівняв їх з героями Термопіл. Нагадаю, що під Термопілами у 481 році до н.е. поліг смертю героя спартанський цар Леонід зі своїми 300 воїнами, стримуючи навалу в кілька разів більшого перського війська... Українські юнаки подали саме такий зразок геройської смерті за волю нації.

Прославився Микола Зеров і як викладач у вищих навчальних закладах. Багато його лекцій закінчувалися оплесками студентів.

...У ніч з 27 на 28 квітня 1935 року Миколу Зерова заарештували під Москвою (до Москви він подався в пошуках роботи після звільнення з університету). 20 травня його відправили до Києва для слідства. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі обвинуваченого й захисту розглянув судову справу №0019-1936. Миколі Зерову інкримінувалося керівництво українською націоналістичною організацією, і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна. На початку червня 1936-го етап із засудженими прибув на Соловки. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та інших» була переглянута особливою «трійкою» УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року; Микола Зеров, Павло Филипович «та інші» були засуджені до розстрілу. Усіх розстріляли 3 листопада 1937-го.

Трагічний кінець всебічно обдарованої людини Володимир Панченко, автор статті «Сон далекої Еллади», пояснив так: «Але хіба могли «обри» простити йому блиск таланту й незалежного розуму? Ні, звичайно. Відомо ж бо: вільна людина небезпечна для деспотичних режимів і для шантрапи, що їм прислуговує».

...Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року постанова особливої «трійки» була скасована і справа припинена «за відсутністю складу злочину». Микола Костянтинович Зеров реа-білітований посмертно.

Людмила ШЕРШЕЛЬ.