Сербська Спарта – Чорногорія

Чорногорія була останньою республікою, яка допомагала Сербії консервувати Югославію аж до середини 2000-х років, а проголошення незалежності цією маленькою країною фактично поховало мрії великосербів на відновлення свого панівного становища на Балканах.

Сьогодні представники великосербства (і це не конче сербські націоналісти, а цілком собі ліберальні й помірковані інтелігенти) ведуть неприховану інформаційну війну проти Чорногорії, залучають своїх російських покровителів до економічного придушення «молодшої сестри», заперечують право на існування окремої чорногорської держави, самостійної чорногорської нації, чорногорської мови, церкви тощо. Поява всіх цих ознак державності для великосерба — така сама рана, як існування незалежної України для великороса.

1991 року за результатами перепису населення майже 62% громадян вважали себе чорногорцями, а 9,34% — сербами. Але вже 2003-го кількість чорногорців зменшилася до 43,16%, а сербів стало більше втричі — 31,99%. Перепис населення Чорногорії показав, що приблизно така картина зберігається і донині: чорногорців — 44,98%, сербів — 28,73%. Чорногорський письменник і громадський діяч Мілорад Попович вважає, що різке збільшення громадян, які назвали своєю національністю сербську замість чорногорської, було пов’язане з намаганням чорногорців провадити власну політику, відмінну від по-літики Союзної Республіки Югославії (федеративне державне утворення на руїнах СФРЮ у складі Республіки Сербії та Чорногорії). Чорногорія не підтримала Сербію під час Косовської війни, дотримувалася нейтралітету щодо дій НАТО у Сербії, ввела митний кордон із Сербією і відмовилася від сербського динара, налагоджувала зв’язки з європейськими країнами та готувалася до вступу в НАТО. Жителі Чорногорії, незгодні з таким проєвропейським поворотом своєї країни, під час перепису демонстративно оголосили себе сербами, виявивши таким чином своє ставлення до ідеї самостійної Чорногорії.

Референдум про незалежність 2006 року і вихід Чорногорії зі складу СРЮ тільки поглибили розрив між «сербами» і «чорногорцями». Досить сказати, що прибічників незалежності (за явки виборців понад 85%) було лише на 10% більше, ніж опонентів — трохи більше 54% проти 44% з гаком.

І зараз неоголошена і, на щастя, майже безкровна війна між дуальностями Чорногорії триває. Як Україну намагаються виставити «непорозумінням» і «недодержаною», так і бідолашна Чорногорія зазнає потужних ідеологічних атак як з боку Сербії, так і з боку власних «доморощених сербів». І не слід забувати про російську руку на Балканах, яка в кожному куточку екс-Югославії прагне підтримати своїх «імперіалістичних колег» сербів і дискредитувати рух балканських країн на Захід.

Чорногорія дедалі ближче підходить до вступу в НАТО. Прем’єр країни Міло Джуканович після са-міту Альянсу у Велсі висловив сподівання, що вже в наступній зустрічі 2016 року, яка відбудеться у Варшаві, Чорногорія братиме участь як повноправний член організації. І разом з поступом країни в атлантичному напрямку зростає протидія всередині країни і з боку «друзів». Дедалі частіше зчиняють антизахідний лемент сербські партії Чорногорії, частішають недружні заяви з боку сербських можно-владців та їхніх російських колег.

Але чорногорці не збираються здаватися. Восени минулого року у Подгориці та інших містах Чорногорії з’явилися плакати, які за-кликали звернути увагу на щодалі більше засилля російського капіталу в країні. Олігархи з РФ заволоділи найбільшими і найважливішими підприємствами, які складали основу чорногорської економіки. Що одержала натомість країна? Майже нічого, адже росіяни на Балканах працюють ну в дуже «пільгових» умовах — податки і ренти вони платять навіть нижчі, ніж у Росії, а мегаприбутки виводять в офшорні зони. При цьому кількість робочих місць скорочується, соціальні програми згортаються. По-братському? Далі нікуди, резюмує організація «Чорногорські патріоти».

Тим часом розбудовується Чорногорська православна церква (Сербська православна церква називає її «неканонічною» і «самосвятською» — як РПЦ іменує Українську православну церкву Київського патріархату), і чимало інтелектуалів працюють задля її подальшого становлення. Відбувається кодифікація чорногорської мови (сербська публіка — від четника до академіка — дражнить її «діалектом сербської мови» — як і росіяни українську вважають діалектом «вєлікорусского»), створено факультет чорногорської мови і літератури, який опікується ви-вченням і розвитком чорногорської писемності і книжності. А якщо вже казати про літературу і книговидання, то у Чорногорії, населення якої заледве складає 650 тисяч осіб, з цим значно краще, ніж у багатомільйонній Україні. У перерахунку на тисячу осіб там видається книжок чи не в десять разів більше, ніж у нас.

Маленька Чорногорія, яку називали «сербською Спартою», торує свій шлях до справжньої незалежності від колишнього гегемона. Шлях складний, болючий і тривалий. І, зважаючи на перебіг подій у країні та динаміку зміни громадської думки, хочеться вірити, що чорногорцям усе вдасться. Хоч Україні не завадило б і підтримати країну з такою схожою долею, налагодити тісніші зв’язки — як економічні, так і культурні.

Володимир КРИНИЦЬКИЙ.