Переглядів: 833

Спроба підіграти чи «підігріти»?

У зверненні до мешканців Березівського району (газета «Степовий маяк» від 14.02.2015) народний депутат, екс-голова облради та облдержадміністрації М.Л. Скорик робить спробу порівняння двох останніх воєн, у яких брали участь українці, — афганської кампанії (1979—1989) та нинішніх подій в Україні, і, на мій погляд, робить це не дуже вдало. Обидві війни для пана Скорика «непонятные».

Щодо «жуткой пропаганды с двух сторон» з автором можна погодитися. Це не новина. Ще Бісмарк ви-словлювався: «Никогда так много не врут, как во время войны, после охоты, перед выборами». Але ж нікому не забороняється думати своєю головою, порівнювати, аналізувати.

На моє переконання, не тільки незрозумілою, а агресивною можна назвати війну СРСР проти Афганістану. Пасьянси маразматичних лідерів Радянського Союзу, манія величі, бажання змінювати лідерів інших держав «по просьбе трудящихся» не лише розбилися від жорсткого спротиву пуштунських племен, а й призвели до розпаду держави-агресора.

Історія вчить тих, хто хоче вчитися. А хто не хоче — того жорстоко карає.

Російський народ (і не тільки російський) завжди відстоював себе у визвольних війнах (1240—1242, 1380, 1613, 1812, 1941—1945 роки), і завжди російські керманичі програвали у військовому, морально-політичному сенсах, коли влізали у справи інших народів: Кримська війна (1854), кавказькі війни ХІХ—ХХ сторіч, Перша світова, Угорщина (1956), Чехословаччина (1968), Афганістан. Великодержавний шовінізм російського керівництва після розвалу Союзу призвів до воєн з чеченським, молдовським, осетинським, грузинським народами. А тепер — з українським народом. Змінювалися царі, секретарі, президенти Росії — не змінювалася великодержавна імперська сутність сусіда.

З часів царату, сталінізму та ж глибока неповага до свободи особистості, до розумної інтелігенції. Братній російський народ мовчить. Мабуть, пропаганда робить свою справу.

Згадаймо, у зупинені агресії США проти В’єтнаму велику роль зіграли американські матері. Їх багатотисячні ходи, мітинги, пікети біля Білого дому змусили Ніксона припинити війну. Пікети українських матерів свідчать про антивоєнні настрої в Україні. Хоча українці боронять свою країну і геть не збираються приєднати Кубань до України. Щось не видно цих настроїв у російських матерів — навпаки, славлять вождя. Не хочеться ображати, але напрошуються паралелі з Німеччиною кінця 30-х років ХХ століття, коли екзальтовані німкені волали: « Хочу дитину від фюрера!»

Німецький висококультурний народ великою ціною виправив свої помилки, возз’єднавшись, нікому не загрожує.

Справа зараз за російським народом...

Про все це можна було б не писати, якби не побачив нещодавно у Березівському районі маленький осередок СРСР.

Так, група жителів району на шпальтах газети «Степовий маяк» дала відповідь пану Скорику, ви-словивши своє ставлення до останніх двох воєн та свободи слова. На авторів цих рядків з образою накинувся голова районної спілки воїнів-ветеранів афганської війни. А депутата районної ради А.В. Ладиненка, як одного з авторів, ветерани-афганці, за підтримки районного керівництва, викликали на «килим» за те, що у відповіді зазначалося, що в афганській війні українці у складі збройних сил Радянського Союзу виступали в ролі агресора, воюючи на чужій території. Учасники зустрічі вимагали від Ладиненка вибачень перед афганцями і навіть пропонували винести це питання на сесію райради (?!), щоб засудити таку оцінку тих історичних подій. Мовляв, радянські збройні сили були введені в Афганістан як допомога афганському народові у встановленні демократичного уряду, за характером ці дії були інтернаціональними, а не агресивними.

Але ж історія свідчить, що у грудні 1989 року (рівно через 10 років після введення радянських військ в Афганістан) другий з’їзд народних депутатів СРСР визнав, що те введення заслуговує морального і політичного осуду. І весь прогресивний світ засудив цей агресивний акт Радянського Союзу щодо свого сусіда.

Даючи, на підставі цих аргументів, відповідну оцінку подіям того часу, автори при цьому зазначають, що українські воїни-афганці не знають, для чого їх кинули у мусульманський вир. І не їхня в цьому вина. Бо вони, вірні своїй присязі, були впевнені в тому, що захищають «интересы Родины», надають дружню допомогу сусідньому народові.

На превеликий жаль, значна частина українського населення усе ще не може ментально сприйняти правду про ту чи іншу історичну подію, розцінюючи це як образу своєї особистості, маючи причетність (пряму чи дотичну) до тих подій, пов’язаних з історією існування Радянського Союзу.

Україна довгий час не мала своєї державності. Шевченкове «в своїй хаті своя правда» раніше за нас втілили наші сусіди: Польща, Чехія, Угорщина та інші. В Україні ж досі нема харизматичного лідера нації на кшталт Гавела, Валенси, Квасьневського. Нашу країну обезкровили олігархічно-кримінальні ватажки. Останні міністри оборони, СБУ втекли не до Європи, а в Москву. Проблеми з корупцією ніде не по-ділися. Вистоїмо — станемо нацією, підемо вперед. Якщо ні — будемо плентатися на узбіччі історичного, технологічного процесів, як це було досі. Вибір не густий. Отже, Україна хоче відірватися від тоталітарного минулого і веде національно-визвольну, справедливу війну. Для більшості населення, сподіваюсь, це зрозуміло. Одночасно тут присутні елементи громадянської війни. Старе, віджите хапається, не дає рухатися вперед, свої особисті, партійні інтереси ставить вище за державницькі.

Не може бути неповаги до тих, хто з чистою совістю виконував свій військовий обов’язок, у тому числі і до воїнів-афганців. І велику шану повинні отримувати, формувати нашу національну гордість ті, хто «душу й тіло кладе за нашу свободу», за майбутнє нашої України.

Щодо вашого, пане Скорику, твердження, що «...в Украине нет больше свободы слова и мысли», скажу таке. У мене, моїх товаришів на згадку про часи минулі (часи вашого правління в Одеській області) залишилися копії статей, звернень, навіть позовів до суду з питань життєдіяльності громади, проблем корупції, дітей війни та інші, які не хотів опубліковувати редактор районної газети, де було розташоване ваше останнє звернення (уже в часи не вашого правління в області). Отака була свобода слова при Кучмі, Ющенку, Януковичу. Є певні проблеми зі свободою слова і сьогодні. Адже старе мислення за рік не викорчуєш. Але країна, незважаючи на всі проблеми, стає іншою, відривається від більшовицько-совкового «не пущать». І терпіти довго тиранію душі і тіла люди вже не будуть.

Сергій ВАСИЛЬЄВ.
Березівський район,
с. Демидове.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net