У сяйві сонця й місяця: тандем Дем’янишина – Поповиченко

Це вже не перша спільна виставка двох художників. Два роки тому Лариса і Тетяна звітували про черговий пленер спільною виставкою в одеській галереї «Квартира №10».

Лариса Дем’янишина — уродженка села, закохана в зримий світ природи, який сприймає через потоки сонячної енергії, відтворюючи всю повноту її фізичного стану: вологість і прозорість повітря, пробудження флори, барви матерії, навіть подих вітру. Але не лише фізичне приваблює у цьому мистецькому дійстві. Її світ зігрітий душевним теплом, автор доносить глядачеві своє замилування й емоцію, радість життя. Якби запитали художника, для чого він пише картини, щораз вишукуючи нові мотиви, творячи нові комбінації форм і кольору, то відповідь була б простою: через творчий акт ми набуваємо своєї сутності, підносимо свій дух. У світовирі митець підсвідомо, ніби метелик, прагне сонячного світла, хоче злитися зі світом, розчинитися у ньому. Цей стан передав поет: «…Мои чувства переполни через край, дай вкусить уничтоженья, с миром дремлющим смешай» (Ф. Тютчев). Мистецтво ревниве, воно поглинає мистця, вимагає безперервного служіння, стає культом, релігією…

Мистецтво Лариси Дем’янишиної, як уже неодноразово відзначалося, підкуповує своєю щирістю, мелодійністю, позитивною енергетикою і ментальною визначеністю. Воно створює своєрідну ауру, яка вабить і тримає вас у зачарованому колі. Так може висловлюватися саме українка! Польські етюди чудові, це щось нове, і в порівнянні з попередніми роботами у них помітно зросло відчуття живописної свободи, навіть з’явилася бравурність пензля, зникла подрі-бненість першого плану. Міські пейзажі дещо декоративні, веселі. Але загалом у «польських» роботах, на мій погляд, ще не відчувається того заглиблення, яке присутнє в її полотнах, створених на Батьківщині. Польські пленери для неї є своєрідною творчою лабораторією, можливістю експериментувати з ко-льором у новому географічному й історичному середовищі. Очевидно, це порівняння напрошується з огляду на те, що на виставці також багато раніше виконаних робіт на Одещині чи на Буковині — місці її дитинства. У низці робіт, які творять своєрідну серію, Лариса сміливо, навіть зу-хвало подивилася на сонце, схопила його світло. Вони надзвичайно інтенсивні й контрастні у кольорі й загальному тоні, позбавлені напівтонів. Інколи це інтерпретації сюжетів, навіяних літературою, створені по пам’яті чи за уявою на основі попереднього пленерного досвіду. Їм не чужа наївність, фольклорність, стилістика примітиву, що додає більшої народності (це підкреслює і сама назва виставки).

Характеризуючи експозицію, мистецтвознавець Володимир Островський вдався до метафори: «Лариса Дем’янишина — це сонце цієї виставки, а Тетяна Поповиченко — її місяць». В обох є своя інтонація, свій голос, обидві увібрали значний пласт культури, взявши на озбро-єння лише те, що відповідає їх власним устремлінням, їх художній природі.

Тетяна Поповиченко сьогодні є одним із найцікавіших і найоригінальніших одеських графіків. Вона — дитя міста, сприймає світ через рукотворні форми архітектури, через театральне дійство або через текст, якщо це ілюстрації до прозових чи поетичних творів. Мистецтво її має більш умовний характер. Навіть живописні твори несуть сліди графічної умовності та естетства. Вона структурує предметний світ, перетворює його у візерунок, мереживо, надає мотиву декоративності, театральності.

Тетяна прекрасно відчуває мате-ріал, тональність її світлоносних малюнків визначає тло паперу. Ця фея від мистецтва грайливо торкається своїм олівцем-паличкою будиночків та аксесуарів, надаючи їм казковості. Вона іронічна, сповнена добродушного гумору, часом фестивально-святкова і піднесена. Допускаю сміливе порівняння, що її далекий «родич» — рокально-витончений француз Антуан Ватто. При усій умовній декоративності робіт художник використовує також пленерний досвід. Роботи мисткині переважно мінорні, осяяні прозорим сріблястим світлом. Її творчість, на відміну від національно- і громадянсько-спрямованої у Дем`янишиної, є прикладом поміркованого, «безідейного», я би сказав, міщансько-позитивного погляду на життя і мистецтво. У міських замальовках поєднані дух старовини і безпосередність, вони камерні й затишні, що, власне, характерне й для її южненської колеги.

Приємно відзначити, що відкриття виявилося багатолюдним, були гості із Южного, прийшли привітати і колеги по «живописному цеху». У фіналі у дарунок звучала популярна українська пісня-романс «Черемшина» у виконанні дуету сестер — Юлії Виноградової та Анастасії Стрижук (Комінтернівський район). Пісню підхопили присутні, і її благодійні хвилі полинули над залою, картинами, зазвучали з полотнами в унісон, творячи нові синкретичні гармонії.

Володимир КУДЛАЧ.