Переглядів: 1820

Твоє прізвище в історії рідного краю

            Ім’я родини — це перша згадка
            Й загадка в естафеті поколінь.
                        Анатолій Непокупний.

Яка то дивна річ — наші прізвища! І яка багата на людські характери рідна земля! І яку ж треба мати мову, щоб усе те багатство й красу донести до найглибших і найпотаємніших куточків людської свідомості, щоб порозумітися і перетворити дреговичів, полян, древлян, словенів, кривичів, дулібів, сіверян, волинян, тиверців та уличів, бужан і хорватів, радимичів та в’ятичів в один великий народ з неповторною минувшиною, яка, відбившись у прізвищах, живить і надихає нас і нині.

Великою кров’ю писалися окремі сторінки нашої історії. Але то була свята кров, яку пролили наші пращури, міцно стоячи на обороні своїх кордонів. Можливо, тому серед українських прізвищ немало таких, у яких і сьогодні вчувається дзвін бойової криці, іржання комоней, тривожні звуки сурм і радість перемог.

Кожен автор сподівається, що написане ним знайде позитивний відгук у серцях читачів. І хоч великий поет застерігав, що «нам передбачить не дано, як слово наше відгукнеться», але бажання донести це слово нерозхлюпаним живе у кожному, хто пише. Не виняток і я.

Від самого малку мене вражає краса рідної землі. Здається, не було в дитинстві жодного куточка ні на річці, ні в приміських яругах, ні у віддалених провулках старого міста, куди б ми, босонога малеча, не заглянули і не дослідили його. А керувала нами та ж дитяча допитливість, що й у наших однолітків з пригодницьких романів Марка Твена, Жуля Верна, Роберта Стівенсона, Майна Ріда. Це було дивовижно — подібно до них, відкривати ще незнаний світ в очеретяних заростях Тилігулу або обстежувати таємничий острів, який загубився десь у нетрях Блажевського.

Наші пригоди були настільки схожими, як схоже саме дитинство. Побачене і почуте тоді назавжди закарбувалося в пам’яті. Але у всіх по-різному: хтось, зневірившись, що в рідному краї не можна віднайти справедливість, виїхав з нього назавжди, а хтось залишився — не тому, що був невдахою, а тому, що любив свій край якось по-іншому, опоетизовуючи його і вважаючи, що справедливість «воздасться кожному за труди його».

А коли ти з дитинства живеш там, де народився, то рано чи пізно перед тобою виникає питання: а що це за край, у якому я живу? Що за люди оточують? Хто і що тут було до мене? І взагалі — хто ми і якого роду-племені? Саме про це понад п’ятнадцять років я розповідаю своїм читачам під рубрикою «Твоє прізвище в історії рідного краю».

А серед будівничих краю були і славні козаки Війська Запорізького низового, які перетворили приріччя Тилігулу на арену визвольних змагань проти Османської імперії, що насильно утримувала у своєму складі наші терени.

Були й осадчі, які своєю важкою працею зміцнювали визвольні здобутки своїх попередників — козаків, засновуючи на споконвічній українській землі нові й нові хутори, села, слободи, формуючи українську людність звільненого від османів причорноморського степу і неповторну ауру прізвиськ та прізвищ його першопоселенців. Неповторну в прямому розумінні цього слова, тому що ніде, в жодному іншому краї, не знайдеться такого поєднання прізвищ від назв професій та географічного походження, як у нас, не кажучи вже про козацькі. І проти волі замислюєшся над цим дивовижним лінгвістичним явищем, у якому чітко проглядається історія заснування краю та його економічного розвитку.

Українські прізвища бережуть у собі чимало цікавих таємниць. І чим більше їх ми «розшифруємо», тим більше відкриємо нового про наших предків, їхні заняття, взаємовідносини, вірування, тим ширшим і повнішим буде наше уявлення про минуле рідного краю, нашої Батьківщини.

Колишній запорожець Розсолода на запитання чиновника, який за наказом де Рибаса наймав робочий люд на будівництво міста, чим займалися козаки в Січі, відповів: «Усім! Між нами були всякі сословія: шевці, кравці, ковалі, гончарі, були столярі та такі майстри, що робили гарбачки і вози» («Киевская старина», 1883).

Запорізькі ковалі та кравці іноді переходили у прикордонну смугу й селилися на території Ханської України, де будували собі тимчасові курені й обслуговували кочівників.

Як бачимо, навіть за таких складних геополітичних умов українці вкорінювалися у рідну землю, передаючи у спадок нащадкам не тільки справу своїх рук, а й свої прізвиська та похідні від них прізвища, що склали національний підмурівок прізвищ для майбутніх поколінь українців, котрі й сьогодні, не відаючи про ту роль, яку відіграли в історії краю їх пращури, мешкають у ньому. Саме їхні прізвища розповіли нам, як формувався край, бо в кожному з них — жива і неповторна минувшина України.

На цьому тернистому шляху не обійшлося і без втрат: російські чиновники виписували українцям осадчі документи за російським правописом. Процес руйнації українських прізвищ був частиною русифікації України та фальсифікації її історії. Подивіться у свій паспорт: ви не дізнаєтеся з нього, хто ви за національністю — українець, поляк, єврей чи росіянин, начебто українське громадянство замінює генетичну приналежність людини до свого роду. Наслідком цієї політики стали зранені українські прізвища: Білодід став Бєлодєдом, Білоус — Бєлоусом, Поштар — Почтарьом, Шевченко — Шевченковим, Козак — Казаковим...

Прикладів подібного ставлення до українських прізвищ, як і мови в цілому, — безліч. Наша сучасниця з Тернополя Наталя Мадзанюк висловилася так: «Мова — це Божий феномен, кров нації. Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію». А як її боронити, коли ти не знаєш (за паспортом) — хто ти? От і виросло та викохалося у тиші «благоденствія», про яке писав ще Тарас Шевченко, не одне покоління українців зі спотвореною національною свідомістю, що проголошує антиукраїнські гасла й ухиляється від служби в Українській армії, від захисту рідної землі. У зв’язку із цим пригадую випадок, коли один громадянин, почувши по радіо: «Говорить Одеса», здивовано запитав мене: «А Адесса что — Украина?»

Відверто скажу, шановний мій читачу, що любов до рідного краю, як і любов до батьків, розуміється різними людьми (навіть рідними) по-різному. Є серед них пра-цьовиті, а є ледачі, утриманці. Є діти, які хиляться до батьків усе своє життя, а є такі, що кидають їх напризволяще; є ті, хто складає на честь своїх матерів пісні, а є й такі, які, крім матюків та вимагання грошей, ні з чим більше до них не звертаються.

Не скажу, що все залежить від того, любить людина рідний край, а чи він йому байдужий. Але однозначно стверджуватиму, що людина, яка обізнана з історією свого роду, свого рідного краю, його традиціями та звичаями, ніколи не вчинить нічого поганого ні батькам, ні рідній землі. Це такий самий факт, як без знання таблиці множення не можна опанувати ні арифметики, ні будь-якої іншої шкільної науки.

Рідний дім, як і рідний край — це стартовий майданчик у велике і щасливе життя для юні, і втіха на старі літа тим, хто із сумлінням і любов’ю виконав свій трудовий і батьківський обов’язок перед ними.

Твоє прізвище — це твоя честь і честь багатьох поколінь твого роду, які, не заплямувавши її, передали тобі у спадок.

У цьому й полягала моя мета — розповідати читачам не тільки про те, як народжувалася, формувалася і зберігалася від молодих літ честь моїх однокрайців, а й про те, як вони живуть у нашому сьогоденні.

«В обіймах з радістю журба...»

Того дня я був присутній на випускних іспитах з української літератури в одинадцятому класі. До екзаменаційного столу підійшла юнка і назвалася: Журба. Я приємно вразився, що в розмаїтті прізвищ випускників гімназії було й таке гарне козацьке.

Коли учениця відповіла на всі питання свого білета, я спитав, чи погодиться вона на коротеньку бесіду зі мною на мовознавчу тему. Одержавши згоду, поцікавився у школярки, що вона знає про історію свого прізвища.

— Про слово «журба» чи прізвище «Журба»? — перепитала вона мене.

— Про все, що знаєш, — попросив я її.

— Вперше своїм прізвищем я зацікавилася ще в шостому класі, коли ми вивчали вірш Леоніда Глібова «Журба», — почала вона свою оповідь. — Уже тоді мене схвилювали поетові слова про три верби, які схилилися над сільською річкою і журяться,

Що пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.

І хоч була ще малою, сум цих верб мені був зрозу-мілий, бо ніщо так не люблять діти, як літо й пов’язані з ним радості вільного спілкування з рідною природою. Тому далі я вже читала, неначе про себе:

Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річечко, голубонько!
Як хвилечки твої —
Пробігли дні щасливії
І радощі мої...

І хоч зустріч з рідною школою після літніх канікул радісна і бажана, але прощання з літом, погодьтесь, у будь-якому віці сумне. Хоч сум цей і світлий, як осіння вода в нашому Тилігулі.

Читала вірш і плакала тими світлими слізьми, якими плачуть тільки у дитинстві. Й не тому, що «молодість не вернеться», — а тому, що:

Пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.

А потім була Леся Українка, яка ніколи не корилася долі, а мужньо долала важку хворобу. І нас вчила:

Якщо прийде журба, то не думай її
Рознести у веселощах бучних...
Краще йди в темний гай, у зелений розмай
Або в поле, де вітер гуляє,
На дозвіллі із лихом собі розмовляй,
Може, там його вітром розмає.
Або пісню утни голосну, не смутну,
Щоб, мовляв, засміялося лихо,
Проженеш тоді, певне, потвору страшну,
І на серденьку знов стане тихо…

А вивчаючи історію рідної України, її козацький період, довідалася про те, як нашими степами по-стійно котилися хвилі визвольної боротьби українців. Й оце Лесине «утни пісню», неначе вихоплене з тих часів, коли «сміялося лихо» у веселих козацьких піснях, бо, як каже прислів’я, «козак журби не має». І я подумала: а хіба не могли козака, який постійно повторював це козацьке прислів’я своїм молодим і недосвідченим побратимам, називати в Січі Журбою? Спитала про це батька:

— Тату! А чому у нас таке сумне прізвище, що аж соромно від людей, ніби однією журбою живемо?

— По-перше, доню, запам’ятай: прізвищ поганих чи хороших не буває, а є люди, які гідно несуть по життю своє ім’я, що дісталося їм у спадок, чи ж розтринькують його, не турбуючись, у якому вигляді воно дістанеться нащадкам. А по-друге, і це найважливіше, наше прізвище дісталося нам ще від діда-прадіда. Коли я був малим, то спитав у свого батька, як ось ти у мене, про походження нашого прізвища. І він розповів мені те, що чув від свого батька, а той — від свого. Я ж оце передаю тобі.

Був колись козак Журба, на ім’я Степан. Хоробрим був під час війни і розумна голова — у мирний час. Якщо доводилося битися з турком чи татарином, не запитував ніколи про те, скільки їх, а завжди стояв на чолі загону козаків, які гострими шаблями прокладали собі шлях у саму гущу ворогів. Усі знали, що козака сам полковник не раз хотів зробити то осавулом, то старшиною, то навіть сотником. Але не спокусився козак Журба на ці пропозиції.

Оповідали, що Журба, як би його не рубали, скільки б у нього не стріляли, а він вискочить з бою, весь поранений, але живий і завжди усміхнений.

Усі приписували його вдачу шаблі. Козаки подейкували, що вона дісталася йому дивним випадком. Якось він їхав полем, вартуючи ворога. Переїжджаючи глибокий яр, почув, що хтось стогне у байраці. Дивиться — лежить козак, сивий-сивий, увесь простріляний та порубаний, а біля нього убитий кінь. Побачивши Степана, поранений підняв голову та мовив:

— Слухай, козаче, винеси мене з цього яру, поховай у чистому полі і постав наді мною хреста хоч би з хмизу: нехай буду похований, як християнин. За це дам тобі свою шаблю. Вона дорога не тому , що в золотій оправі, не тому, що з коштовним камінням, а дорога тим, що хто з нею йде у бій, той може не лякатися смерті, аж доки сім куль не проб’ють його одна за одною. Пам’ятай про це. Тепер перехрести мене і бувай здоровий!

Сказав це і помер.

Журба виніс його з байрака, викопав подарованою шаблею яму і поховав убитого козака. А коли повернувся до обозу, показав шаблю товаришам, і всі, хто лише брав її до рук, відчували подив, бо такої шаблі ще ніколи не траплялося бачити.

Невдовзі розпочалася нова війна. Зібрався на неї і Степан. Але вирішив не брати із собою подаровану зброю.

— А навіщо вона мені? — говорив він, жартуючи, жінці, яка благала його взяти ту шаблю на війну.

Даремно знехтував Журба порадою вірної дружини, даремно забув заповіт старого козака про шаблю-берегиню та сьому кулю, яка й поцілила Степанові прямо у серце...

Чи так це було, чи то лише легенда про сміливого оборонця української землі, та зі Степаном козакам журитися було ніколи. Він так і казав їм завжди: «Не журись, козаче, — хай наш ворог плаче!» За веселу вдачу і прозвали його, як водилося на Січі, навиворіт — Журбою.

Ось таку історію розповів мені батько. А нещодавно я взнала, що він, можливо, сам того не відаючи, переказав мені одну з легенд про запорізького козака Степана Журбу, яку чув, напевно, ще від свого діда, а той — від свого.

Дівчина закінчила розповідь про свій родовід. Ми були зачаровані такою глибокою і цікавою оповіддю сімнадцятилітньої юнки про козацькі корені свого прізвища, в якому вона бачила не сум, а радість буття. Як в Олександра Олеся:

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net