В’ячеслав Редя: музика проявляється через нюанс

Хотілось би відзначити, що за-пропонована програма явила нам, як і годиться, надзвичайно красиву і вишукану французьку музику, яка струменіла й переливалася, вибухала й тріпотіла в захоплюючих гармоніях. У ній приховане багатство звукової палітри, несподівана й складна ритміка, перемінні розміри, що, до речі, дуже ускладнює гру оркестру (концерту передувало п’ять репетицій!). Розкутість, навіть легковажність і гумористичність сповна відповідають характеру музики продовжувача імпресіоністичної традиції К. Дебюссі Ж-Ф. Ібера. З-поміж іншого, запам’яталося колоритне соло гобоя у другій частині «Гавані» («Туніс»). Таке задоволення від симфонічної музики подібного плану, можливо, востаннє, ми отримували у цій залі від творів італійського імпресіоніста Респігі.

Настрій другої частини програми визначила радісна симфонія Дворжака — відвертість слов’янської душі, романтично схвильоване самоутвердження особистості, помислами нероздільно пов’язаної зі своєю батьківщиною. Диригент скупими, вивіреними жестами керував оркестром. Зазначимо, що В’ячеслав Васильович вперше дає спільний концерт з НОФО. Як і Ерл в Одесі, Редя зумів повернути публіку в концертні зали Запоріжжя. Напередодні виступу вдалося поспілкуватися з нашим гостем.

— Ще Шаляпін говорив, що проводити репетиції «у півголосу» — це значить набувати дурної звички. На репетиціях важливо себе максимально мобілізувати, щоб емоційність виконавців під час концерту була на порядок вищою, — зазначив В’ячеслав Редя. — Одеський оркестр високопрофесійний, з ним працюється легко. Щоправда, у цьому залі дещо незвична акустика: десь гудить, деінде звучить сухо. Незвична для мене і європейська розсадка оркестру, якої дотримується його головний диригент і художній керівник Хобарт Ерл. Але хто би де не сидів, важливо вибудувати баланс. Музика проявляється через нюанс, що, у свою чергу, означає віднайти відповідний емоційний стан. Під час виконання симфонічної музики існують прошарки, у яких темп не змінюється, і тому не обов’язково дивитися на диригента. Але є місця, у яких роль диригента зростає, — це зміна темпів, ритмів, нюансів, що відбувається постійно. Диригент не є «диспетчером аеропорту», який усе контролює. Знаючи партитуру, він, ніби комп’ютер, періодично перемикається на окремих виконавців, кожен з інструментів. Головне завдання диригента — не заважати, дати можливість музикантам виявити себе, адже в одеському оркестрі багато соло.

Зазначимо, що В’ячеслав Редя ось уже двадцять вісім років поспіль очолює Академічний симфонічний оркестр Запорізької філармонії. Це своєрідний рекорд постійності. Він також двічі обирався депутатом міськради, є почесним громадянином міста Запоріжжя. Очолюваний ним колектив побував на гастролях у багатьох країнах Європи та Азії. Редя — засновник тепер уже міжнародного музичного фестивалю дитячого та юнацького мистецтва «Акорди Хортиці». До речі, у журі конкурсу — відомий скрипаль Богдана Півненко, яка нещодавно у цій залі зривала овації одеської пуб-ліки. Як правило, під час кожного концертного сезону його оркестр дає прем’єри творів сучасних українських композиторів, у тому числі маловідомих широкому загалу. Наприклад, у травні в обласній філармонії Запоріжжя відбудеться концерт «Штогаренко і його учні».

В’ячеслав Редя є вихованцем Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського, де навчався у відомого педагога і музиканта В.Б. Гнедаша. Чи збереглося в умовах глобалізації поняття «диригентська школа»? Це питання я свого часу ставив відомому київському диригенту і педагогу Аліну Власенку, а також одному з диригентів-патріархів, львів’янину Юрієві Луціву, до речі, засновникові Академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії. У кожному разі відповіді принципово різняться, бо диригент є, перш за все, практиком, він не теоретизує, а виходить із власного досвіду. Так, Алін Власенко взагалі ставить під сумнів наявність конкретної школи і ви-знає лише «певні загальні речі», а Юрій Луців — учень Миколи Колесси — ідентифікує себе представником австро-празької школи диригування.

— Якщо говорити про музикальну школу, наприклад, скрипкову, то скажу не без гордості, що наша пострадянська школа є нині най-кращою у світі! Адже у нас навчалися і чехи, й угорці, й поляки. І сьогодні наші найкращі педагоги перебувають за кордоном і вже навчають як іноземців, так і наших, що їдуть у закордоння. Щодо диригентської школи, то далеко не всі можуть навчатися, скажімо, у Віденській консерваторії. Найчас-тіше обмежуються майстер-класами. Але чого ти можеш навчитися протягом тижня? Наша диригентська школа — це достатньо елітний оперно-симфонічний факультет, на курсі якого навчалося лише дві особи. Набуття фаху диригента передбачає опанування нової спе-ціальності. Багато важило, що ми, студенти консерваторії, впродовж кількох років мали можливість безкоштовно відвідувати концерти в оперному театрі, філармонії. На цей факультет брали переважно молодих людей з вищою освітою, які повинні були відвідувати обов’язкові предмети, зокрема фортепіано, читання партитур, оркестровку… Львів’яни ж більше інтегровані в західну культуру.

На запитання, як живеться нині музикантам Запоріжжя, гість-диригент зазначив: «З кожним днем стає дедалі складніше, хоча завдяки спонсорській допомозі минулоріч придбали орган за 30 тисяч доларів. Державна адміністрація також підтримує: виділила нам півтора мільйона гривень (ще до стрімкої інфляції. — В.К.), і ми придбали повний комплект «Ямахи», духовий і струнний. Проводимо благодійні концерти для дітей-інвалідів. Дитячій аудиторії ми взагалі приділяємо багато уваги, адже це наша публіка. Як відомо, в Запоріжжі нема консерваторії, що, до речі, породжує певні кадрові проблеми.

Володимир КУДЛАЧ.